1

Вітер у порту Ланері б’є по вухах, як барабанщик на параді: рівно, без поблажок. Сіль кусає губи. Канати співають крізь кігті лебідок. Лаєра стоїть на ребрі причалу, під підошвами — чорний метал і крихти скла, на плечі — простий мішок, в очах — той самий спокійний блиск «робимо й не пафосимо».

Серон підтягує рукавицю на лівій — ту, де залізна пластина під шкірою. Сьогодні вона стане наче ще одна кісточка в його лапі, хоча «лапи» тут не буде — не ніч, не ліс, маска вимагає міста.

— Тридцять сім хвилин до «тихого вікна», — кидає він, не дивлячись. — Східний труборіг заглушать на перевірку. Поки я піднімаюсь по балці, ти — в залу керування. Чужий пульс чуєш?

— Твій — чую, — Лаєра злегка торкається долонею його ліктя, радше щоб відміряти нерв. — Чужий — візьму під ковпак.

Вони рухаються. Тінь від дирижабля прокочується по дощатій галереї — мокрий, холодний пульс над головою. Сьогодні в повітряних доках — парад: Імперія виставляє новий «Еон» з антенами-гарпами. Ці гарпи ловлять не вітер — накази. Шторм чи мир — вирішує частота на центральному мосту.

Їм треба скинути частоту. Невеличке хакерство на механіці — зім’яти кнопку світу. Щоб люди лишилися зі своїми людьми, а не з мріями про чужу кров.

Контррозвідка розмістилася в «тихому-блоці» — залізобетонна кишка між двома вежами, мітки вапном: НЕ ЗАЛАЗИТИ. Лаєра вдирається саме туди. Її пальці ковзають по верху кабельної лотки: сухий пил, дрібний, як манка, черк — і в повітрі встає тонка хмарка. Вона ковтає її, не морщиться. Дихає коротко: раз-два, як її вчили у школі слів і тіней.

У коридорі пахне карболкою й корицею — хто у них тут настільки дивний, що курить коричні палички? «Солодкі» нерви — хороший знак. Там, де занадто чисто і пахне святом, думки часто туплять.

Лаєра розмотує зі стегна «ляльку»: бурий клапоть шкіри, сині вени дротом, два ока-ґудзики. Коли вона стискає ґудзики, всередині клацає. Лялька — притихла. Її покладеш на проході, і кожен датчик побачить «чиєсь тепло». Пускові гадають, що хтось є. Весь коридор — у м’якому мареві присутності. А реально — нікого.

Вона лягає у ніші, дивиться на свої пальці — дрібні, сильні; нігті короткі. Розтягує дрібну металеву петлю між зубів — терпкий смак сталі на язиці. Під нею — скло спостереження. Там — зала: мідні пульти, чоловік у білій сорочці, що вмощує вуса, ще двоє в шкіряних ременях, баба-писар із чорнильними пальцями. На стіні — таблиця частот, як у морській штурманській: вузькі, як щілини. На платформі внизу — гарпа-антена до неба.

Лаєра натискає язиком. Петля клацає, скло здає тонесенький звук, як рибка вночі. Вона шмигає в отвір, падає кошеням, крутиться на п’яті й опиняється за пультом.

— Доброго ранку, — її голос наче вода. — В кого з вас сьогодні день народження?

Чоловік з вусами встигає тільки вдихнути. Писарка піднімає очі: карі, сухі. Лаєра не тягне пафосу: докторський кіготь у рукавиці вдаряє в нервову точку під вухом у першого, другим ударом — під коліном у другого. Третій відсахується від ричага, але підлога вже робить своє: Лаєра тонко подряпала ґвинт фіксатора — він провалює ногу.

— Писарко, — вона нахиляється до старої, — ви зараз не герой. Ви — очі. Подивіться на мене. Я — не ваша війна. Я — ваша тиша. Все, що від вас треба: відключити автоматичний запис і не ображатися, що це зроблю я. Добре?

— У вас голос як у моєї внучки, коли вона клянеться, що з’їла лише одне печиво, — відповідає та сухо. — Але робіть. Тільки не ламайте дверей — їх виробив мій покійний чоловік.

— Домовилися, — усміхається Лаєра. — Двері — святе.

Вона втикає в пульт сріблу голку. Струм прудко лізе в руку — шкіра пам’ятає, як це: солодкий маленький біль, швидкий, чесний. На екрані, що добряче блищить, біжать цифри. Їй потрібна одна — 8.13 — так бовваніла в довіднику розвідувального мольфара із корицею. Тримає зубами візитку-ключ. Пальці — танцюють.

Серон тим часом лізе по бульбашці світу: над ним — білий живіт дирижабля, під ним — залізні сходи, натягнуті, як струни. Його плечі діють самі по собі, ноги — як у вовка, коли по льоду: коротко, рівно, вдумливо. Він лишає на металі теплі плями. Рукавиця з залізом зверху бере все навантаження — інакше пальці затремтять, а зараз тремтіти мода не дозволяє.

— Вісім тринадцять, — кашляє рація в кишені. Голос Лаєри — як нова бритва: чистий, без зайвого світла. — У тебе на п’ятому вузлі піде тонкий гуд — це я відводжу гарпу. Але поки не різати, ясно? Лише затиснути.

— Затисну тебе, коли повернуся, — буркоче він мимохідь.

— Ммм, пишемо роман? — коротка, тепла пауза. — Ні. Пишемо протокол. Затиснеш вузол. Я — глушу частоту.

Він добирається до люка. Обод — холодний. Він вдихає повітря — солоне, синє. У люку пахне смолою й кварцом. Стукає два рази — для себе. Вкочується всередину дирижабля і наче падає у живіт великої тварини: ряди балонів, рівний шурхіт тканини, крихкий світ. Десять кроків праворуч — трос із клеймом «Астарх-Ріґ». Там він мусить перехопити напругу, коли Лаєра скине частоту. Інакше гарпа піде в розлад і розворотить весь док: дерев’яна скалка візьме під козирок і проб’є світ.

— Ти не з тих, хто питає, чому запах кориці в центрі безпеки? — його голос тихий — тут треба шепотіти.

— Зупини, — каже вона. Потім, тихо: — Бо хтось із них боявся. Солодке завжди на столі в тих, хто робить пакості. Щоб не пахло панікою.

Серон усміхається — тонко. Він пам’ятає її руки: сухі, гарячі, коли тремтіли тільки плечі, а пальці — ніколи. Він любить її за це не сміливо, а впевнено, навіть якщо про це не говорити. Поки що — говорити не час.

Він зависає на страховці — одна нога в стропі, спина впирається в рейку, лікті — в метал. Сила тіла стає цифрами: сорок сім кілограмів напруги на пояс, ще тридцять — в плечі. Він любить математику болю — вона чесна.

— По моєму, — каже вона.

Внизу, в залі, Лаєра торкає голкою останнього контакту. Перегоряє маленька піщинка-резистор. Гарпа здригається. Частота сповзає, як шовкова стрічка з плеча. На західному краю доків загоряється бліде світло — оголошення про техрегламент. Всі гадають: пробною сиреною хтось грає музики.