Коли час завмирає

Новий рік завжди трохи схожий на диво. Люди  прикрашають ялинки, накривають столи, розкладають салати, запалюють гірлянди, сміються й говорять одне одному прості теплі слова, дарують подарунки, ніби саме вони тримають цей світ від розвалу. Напередодні новорічної ночі хтось повертається додому з пакетами, хтось біжить у гості, а хтось гостей чекає. І в кожному вікні жевріє маленьке свято.

У тисяча дев’ятьсот дев’яносто п’ятому Лідина квартира була переповнена атмосферою наступаючого свята. Касетний магнітофон шипів улюбленими піснями, записаними в один збірник, що включався на кожне застілля, і всі підспівували. Старенький килим ледь витримував танці, телевізор, встановлений на масивній тумбі, миготів концертами і втомленими обличчями ведучих, які з року в рік говорили одні й ті самі побажання, тому і звук був прикручений на нуль. І лише ялинка, прикрашена скляними іграшками і дощиком стояла в кутку незмінною, як маленький домашній свідок усіх їхніх перезапусків життя. Гірлянди світилися нерівномірно, одна лампочка вже підморгувала останніми силами.  На столі виблискували  кришталем радянські бокали, що весь рік в серванті чекають свого часу, як і найкращі тарілочки з того самого, святкового сервізу.  Стіл ломився від страв, і тарілка святкового олів’є, оселедець під шубою, заливне, пюрешка, биточки і котлетки, бутерброди зі шпротами... А головне вазочка з цукерками і тарілка з мандаринами, що пахли дитинством, чергою в гастрономі і якоюсь безглуздою впевненістю, що якщо вже є мандарини й “Іронія долі” по телевізору, то свято вдалось.

Коли у вітальні панувало звичне передноворічне хвилювання, Ліда, усміхаючись, побігла на кухню по холодне шампанське. Кухня була наповнена  запахом смаженого й вареного, що змішався у впізнаваний аромат свята, на столі лежали святкові тарілки в запасі, на підвіконні рядком стояли банки з огірками, жодного табурету, бо всі в залі для гостей.   Ліда, відчинивши дверцята, нахилилася по пляшку шампанського, відчуваючи, як холодне повітря дмухає в обличчя, пальці обхопили зелене скло пляшки…  

А в ту ж мить десь у іншій реальності, у тому ж місті, але вже у дві тисячі двадцятому, інший коридор вів Андрія на його кухню за запальничкою для бенгальських вогнів.

У його оселі панувала інша епоха і в цю саму хвилину інша компанія в цій самій квартирі гучно сперечалася над столом, де замість шуби та заливної рибки красувалися роли, салат з руколою, сирна тарілка й десерти в склянках, акуратно виставлені в ряд.  На плазмі над білою тумбою блимала новорічна трансляція, плейлист із телефона програвав сучасні треки, ялинка світилася теплими вогниками гірлянди, яка була навіть непомітна на штучному дереві, прикрашеному суворо в червоно-золотих тонах, лише кулями різного розміру і бантиками, без жодних дощиків і серпантинів.

Андрій переступив поріг своєї кухні саме в ту мить, коли Ліда повернулася від холодильника, і замість звичного вузького коридору та своїх світлих стін він побачив перед собою невелику, затишну, зовсім незнайому кухню з клейонкою в квіточку на столі, коричневою плиткою, старими шафками й вікном, за яким темрява виглядала інакше, ніж за його склопакетом. Посеред цієї незрозумілої декорації стояла дівчина в зелено-бірюзовій, блискучій, як новорічна ніч, сукні, з м’яким рудим волоссям і пляшкою в руках, і дивилася на нього так, ніби в дверях з’явилася не людина, а технічний збій у реальності.

– Ой, матінко, ти хто? – вирвалося в неї, і пальці, що тримали горлечко пляшки, здригнулися, шампанське вислизнуло, вдарилося об підлогу, розлетілося бризками і склом, розсипало по кухні холодний запах свята, що не встигло розлитися по келихах.

– А ти хто? – відгукнувся Андрій, інстинктивно кидаючись до дівчини, щоб відтягнути від осколків, і тільки тепер, опинившись поруч, відчув, як дивно поєднуються в ній сяйво очей, трохи несміливий рум’янець на щоках, відблиски від пайєток на шкірі й щось таке, що не вкладається у жоден його сучасний шаблон краси, бо пахне не парфумами з дьюті-фрі, а домашнім тортом, мандаринами й дівочим хвилюванням.

– Не зрозумів, шо за совок? – вирвалося в нього вже без усмішки, коли погляд ковзнув по старенькій плиті, магнітофону на підвіконні, фіранках із дрібними квітами, і думка про те, що це якийсь тематичний квест, раптом розбилася об відчуття абсолютної справжності всього довкола, включно з переляканою дівчиною, яка стояла посеред калюжі шампанського, наче в центрі кола, накресленого самим часом.

Ліда ковзнула поглядом по незнайомцю, що стояв посеред її кухні, дивний одяг, мабуть імпортний, якась зачіска не типова, годинник на руці не круглий і без стрілок, а з якимось кольоровим екранчиком…  І першою внутрішньою реакцією було не здивування, а простий людський страх.

– Я зараз міліцію викличу, – пролунало майже машинально, і ця звична фраза ніби дала їй опору, повернувши на секунду відчуття, що світ усе ж таки належить до категорії пояснюваних речей.

Дівчина швидко потягнулась до холодильника, на якому стояв кремовий дисковий телефон, така надійна річ, що ніколи не підводила ні вдень, ні вночі, і схопила трубку, вже уявляючи коротку, але переконливу розмову з черговим. Проте у слухавці не було нічого, жодного гудка, жодного сигналу, лише порожнеча.

– Він не працює, – тихо сказала Ліда більше самій собі, ніж незнайомцю і вперше дозволила собі подивитися Андрію просто в очі.

А він дивився на неї так, як дивляться люди, що одночасно не розуміють нічого, але відчувають, що робити скандал це зайве, бо є речі, які не вимагають крику, лише спокійного усвідомлення своєї безпорадності перед тим, що сталося.

– Було б дивно, якби працював, – з усмішкою мовив він уже з іронією, дивлячись на телефон і обстановку.

– Я ніби потрапив у музеї радянського побуту. Це жарт друзів чи шо? Вечірка 90-х? Оперативненько все підготували, правдоподібно.

– Це не музей, це моя квартира, і вона завжди так виглядала, і ніхто нічого не стилізував.