Розділ 9. Чужий казанок

Тік знайшов у чужому таборі справу, яка подобалася йому ще менше, ніж носити Брукові колоди.

Чекати, поки принесуть сніданок.

У Рага він принаймні міг піти до струмка, перевірити силки або дратувати Ґару, доки та не жбурне в нього ложкою. Тут будь-яка дорога закінчувалася біля стовпа, до якого прив'язали його руки. За навісом шуміло ціле поселення, а він міг пройти рівно стільки, скільки дозволяла мотузка. На другий ранок це вже навіть не ображало. Просто страшенно набридло.

Тік обійшов стовп з одного боку. Потім з другого. Перевірив, чи не розмок вузол. Не розмок. Той, хто його зав'язував, знав свою справу – на відміну від тих, хто латав тут дахи.

Просто над ним зі шкури звисала важка крапля. Тік простежив, як вона виросла, відірвалася й упала точно на коліно.

– Влучний постріл, – сказав він. – Ще кілька, і я здамся.

Вартовий біля входу й вухом не повів. Це був не вчорашній Мовчун із похилою бровою, а кремезний гоблін із сухою очеретиною за вухом. Новий охоронець умів мовчати ще краще. Може, серед Шаар за це давали нагороду.

Із боку кухонних вогнищ долинув стукіт дерева об глину, потім сердитий вигук. За мить перед входом з'явився худий хлопчак у завеликому кожушку. На підборідді темніла знайома подряпина, на поясі висів той самий порожній мішечок.

Учора він питав Тіка про їжу й людський жест. Сьогодні ніс невеликий глечик, миску та дерев'яну ложку, затиснуту зубами.

– Ти знову, – сказав Тік.

Хлопчак вийняв ложку з рота.

– А ти досі тут.

– Мене дуже добре попросили не йти.

– Веш сказав принести тобі сніданок.

– А казав, щоб він був їстівний?

Хлопчак поставив миску на плаский камінь. У ній лежали два невеликі шматки вареного кореня, жменька розпареного зерна й щось буре, схоже на сушений гриб. Тік придивився. Грибом воно й було. Напевно.

– Сьогодні багатий день, – сказав він.

– Не подобається – не їж.

Хлопчак уже потягнувся забрати миску. Тік швидко притримав її обома руками.

– Стривай. У мене просто очі від щастя звузилися.

Охоронець хмикнув. Хлопчак насупився, але глечика не забрав.

– Мене звуть Руш, – сказав він, помовчавши. – Щоб ти не кричав наступного разу «гей, малий» на весь табір.

– А я Тік.

– Знаю. Про тебе багато говорять.

– Тільки хороше, сподіваюся.

– Кажуть, ти сам заліз у пастку, яку для тебе поставили.

Тік оглянув його з голови до ніг.

– У тебе язик не завеликий для такого худого обличчя?

– А в тебе не замалий розум для такого великого?

На це Тік не знайшов відповіді одразу. Руш скористався нагодою, підхопив порожній глечик, у якому щось дзенькнуло, і пішов.

– Гей, Руше! – покликав Тік.

Той зупинився.

– Що?

– Ложку залишив.

Руш кинув погляд на ложку, яку Тік тримав між пальцями.

– Вона твоя до вечора. Тільки не з'їж і її.

І пішов, не чекаючи нового жарту.

Тік провів його поглядом. Зрештою, день починався не так уже й погано. Знайшовся хтось, хто відповідав на дурниці швидше, ніж Тік устигав їх вигадувати.

По обіді над табором пройшов короткий дощ. Несильний, але досить упертий, щоб пробратися під кожен погано накритий край кори. Під Тіковим навісом він одразу знайшов три щілини. Одна крапала на колоду, друга – у порожній кошик, а третя вперто цілилася йому в шию.

Тік посунувся вбік. Крапля влучила за комір.

– Зрозумів, – буркнув він. – Тут із вами не домовишся.

За плетеною стінкою здійнявся шум. Двоє дорослих гоблінів тягли накритий шкірою візок через мокрий прохід. Одне колесо зісковзнуло з дошки й зарилося в багнюку. Гобліни сперечалися, який бік штовхати, аж поки обидва не взялися за той самий. Візок нахилився ще більше.

– Під друге колесо камінь! – гукнув Тік.

Один із гоблінів озирнувся.

– Тебе ніхто не питав!

– То й не слухай. Воно зараз упаде.

Візок упав.

Із-під мокрої шкури викотилися три порожні глечики, а за ними – великий закопчений казан. Він ударився об камінь, дзенькнув і покотився просто до кухонного вогню. Тік бачив, як Руш кинув глечик, який ніс, і підставив казанові ногу.

Гуркіт вийшов такий, що навіть охоронець під навісом підскочив.

Руш упав у багнюку спиною, але казан устиг схопити за обидві ручки. На щастя, він був порожній. Інакше хлопчак зварився б на місці, ще й без коріння.

– Цілий? – гукнув хтось із кухні.

– Я чи казан? – гаркнув Руш.

– Казан!

– Тоді так!

Тік розреготався. Вперше від початку полону – голосно, аж мотузка сіпнулася на руках.

Руш обернувся. Його обличчя, замурзане глиною від носа до підборіддя, обіцяло щось дуже неприємне.

– Смішно? – спитав він.

– Неймовірно. У вас казани полюють на мисливців. Мене хоч не чіпають, я вже спійманий.

Руш показав йому кулак. Потім підвівся, обтрусився й потягнув казан до кухні. Він був замалий, щоб нести таку посудину зручно, зате надто впертий, щоб просити допомоги. Зрештою до нього приєдналася літня гоблінка, і вони вдвох віднесли казан під широкий навіс.

Тік перестав сміятися, коли побачив на казані тріщину.

Звідси її було видно як темну смужку збоку, біля самого дна. Руш теж помітив. Він провів по ній пальцем, повернув посудину до світла й раптом став зовсім тихим.

Куховарка щось різко сказала. Руш опустив голову. Далі вона взяла казан, поставила на землю й наказала комусь принести інший. Тік не розчув слів, але бачив, як кілька дітей біля вогню стежили за пошкодженою посудиною з таким виразом, ніби дивилися на потрощену пастку з уже спійманим зайцем.

У Рага великий казан теж берегли. Ґара іноді сварилася з ним більше, ніж із мисливцями. Але там був ще другий, менший. Тут Тік бачив лише один запасний – низький, із оббитим краєм. У ньому звариш їжу на кілька мисок, а не на всіх.

– Дурне залізо, – буркнув він.

– Глина, – поправив охоронець.

– Від цього розумнішою не стане.

Після дощу Руш прийшов знову. Приніс не їжу, а вузьку дерев'яну дощечку, мотузку й шматок старої шкіри.