Розділ 8. Гість без запрошення

Насамперед Тік помітив, що в чужому таборі неправильно пахло.

Димом – як удома. Мокрими шкурами – теж нічого дивного. Але поміж цими запахами тягнуло вареним корінням і холодною водою, а від казанів не долинало того густого, ситого духу, який мав би збирати до вогню всіх голодних. Тут варили багато води й щось намагалися зробити з неї вечерею.

– Дивись під ноги, – буркнув охоронець позаду.

Тік дивився. Між навісами не було справжньої стежки: там, де її протоптали, стояли калюжі, а в сухіших місцях хтось накидав старі жердини й пласкі камені. Він ступив на один такий камінь, послизнувся й утримався на ногах лише тому, що вчасно вперся плечем у стовп.

– У вас тут гостей топлять біля входу? – поцікавився він.

– Особливих – так, – відповів охоронець.

Веш ішов попереду. Йому не доводилося нікого відштовхувати: дорогу й так звільняли. Але не всі кланялися або поспішали виконувати накази. Одна гоблінка зі згортком дров тільки відсунулася й роздратовано сказала, щоб він нарешті прибрав людей із проходу. Веш щось коротко відповів. Вона пирхнула й понесла дрова далі.

Тік придивився. На її поясі висіла дерев'яна пластинка з гачкуватим знаком Шаар, а поряд – три вузлики з червоної нитки. Він не знав, що вони означають. У Рага з Краком теж так розмовляли, і ніхто за це не потрапляв під ніж. Але Веш, схоже, мав тут менше влади, ніж любив показувати біля переправи.

З-за крайнього навісу вискочили двоє малих. Один тримав щось кругле – чи то дерев'яне колесо, чи кришку від посудини. Побачивши зв'язаного Тіка, обоє зупинилися.

– Це Рага? – запитав менший.

– Ні, – відповів Тік. – Це величезна голодна риба. Прийшла з'їсти ваш казан.

Старший малий зареготав. Менший розгублено подивився на його порожні руки.

– Риба не говорить.

– Ця говорить. Особливо коли не годують.

Широкоплечий, який ішов збоку, штовхнув Тіка в плече.

– Пельку стули.

Діти одразу позадкували. Тік помітив, що широкоплечого вони бояться більше, ніж невідомого полоненого. Хотілося вилаяти його ще раз, але Веш уже обернувся.

– До крайнього навісу. І досить вистави.

Тік спробував уклонитися зі зв'язаними за спиною руками. Вийшло щось між кивком і спробою вкусити власне коліно.

– Як накажеш, гостинний господарю.

Крайній навіс стояв біля старого пня, на трохи підвищеному клапті землі. Дах із кори й шкур тримався на двох товстих жердинах. З одного боку був парканчик зі сплетеного віття, з другого – старий стовбур, мокрий від дощу. Усередині лежали згортки рибальських сіток та порожні кошики. Місце підходило для зберігання речей, яким не страшно намокнути. Або для полонених, яких не шкода посадити між ними.

Тіка змусили сісти на колоду. Широкоплечий витяг із його пояса ремінь, перевірив ніж, потім із такою насолодою забрав тонку запасну линву, ніби знайшов скарб.

– Оце теж, – сказав він, потягнувшись до маленької кістяної застібки на Тіковій сумці.

– Не зламаєш? – запитав Тік.

– Що?

– Річ чужа. У вас за це пальці відрізають чи тільки вухо відкушують?

Широкоплечий сіпнув його за комір. Тік приготувався до удару, але той тільки зірвав сумку й кинув до решти речей.

– Язика б тобі ременем зв'язати, – пробурчав він.

Веш зупинився біля входу.

– Його лук де?

– У задній сторожі. Тятива окремо.

– До моїх речей. Цілий. Ніж також. Усе запиши на зарубках і віддай сторожеві.

– А навіщо йому повертати?

– Я ще не вирішив, що йому повертати. Тому не тобі вирішувати, що ламати.

Широкоплечий із шумом видихнув крізь ніс. Тік упіймав короткий погляд Веша й відчув неприємну певність: той справді хотів зберегти полоненого придатним до обміну. Ні доброти, ні жорстокості в цьому не було. Річ мала ціну, і псувати її Веш нікому не дозволяв.

– Розв'яжіть йому руки, – сказав Веш. – Потім зв'яжіть спереду. Коротко. І до стовпа. Щоб міг їсти й пити.

– Він утече, – заперечив широкоплечий.

– Тоді той, хто стоятиме на варті, бігтиме за ним. Я не збираюся годувати його з ложки.

Тік охоче підняв голову.

– А шкода. Я міг би звикнути.

– От саме тому ніхто й не хоче, – відповів Веш.

Коли мотузку за спиною нарешті зняли, в Тікових пальцях запекло так, що він не одразу зміг їх зігнути. Садна на долонях, які він здер під сіткою, вже взялися кіркою. Новий шнур охопив зап'ястки спереду, лишивши між ними трохи місця. Іншим кінцем його прив'язали до опори навісу. Тік перевірив вузол одним непомітним рухом. Міцний. І зав'язаний не так, як у Рага: кінець захований під двома затяжками, що стискаються від ривка.

– Сторожам мінятися за моїм свистом, – наказав Веш. – Ніхто не лізе до нього без потреби. Скажу, коли буде розмова.

– А Крак? – запитав Тік.

– Отримає звістку.

– Коли?

– Коли мій посильний дістанеться гребеня.

– А якщо його з'їсть кабан?

Веш оглянув Тіка згори донизу.

– Тоді я пошлю розумнішого. І не ставитиму йому пасток на дорозі.

Він пішов, а за ним і широкоплечий із чужими речами. Під навісом залишився вартовий із коротким списом і похилою бровою, від якої здавався вічно невдоволеним. Тік вирішив, що такий вираз якраз пасує тому, хто всю ніч сидітиме поруч із ним.

– Як тебе звати? – спитав він.

Вартовий мовчав.

– Добре. Будеш Мовчуном.

– Мене так не звуть.

– От бачиш, заговорив. Уже не підходить.

Вартовий поставив спис до коліна й відвернувся. Тік засміявся сам до себе, та швидко замовк. Дах протікав над задньою колодою, а через віття було видно табір, до якого він не мав права навіть вийти. Кожне сухе місце тут хтось уже зайняв. Навіть полоненого посадили до сіток, бо іншого сухого кутка, схоже, не знайшлося.

Коли принесли вечерю, Тік зрозумів, чому з казанів так слабо пахло.

У мисці плавали шматки волокнистого коріння й кілька темних зернин. Вода була сірувата. Ні жиру, ні м'яса, а з солі – хіба спогад про те, що таке буває.