Розділ 7. Полювання на мисливця

Брук сказав, що для роботи йому потрібні дві пари рук і жодної розумної поради.

Тік прийшов із руками. З порадами виявилося складніше.

– Якщо покласти колоду впоперек, – почав він, – то вона триматиме берег і без тих кілків.

Брук навіть не підвів голови.

– А коли вода вимие землю під колодою?

– Вона впаде.

– Куди?

Тік глянув униз. Під виступом шуміла протока. Там крутилися гілки, жовте листя й стара піниста вода, якій, здавалося, зовсім не набридало щось руйнувати.

– У воду, – визнав він.

– От бачиш. Ти вже навчився думати. Тепер тримай.

Тік уперся плечем у свіжообтесану жердину. Брук підсунув плаский камінь під нижній кінець, вибив дерев'яним молотком паз і почав заклинювати опору. Поряд Ран із двома мисливцями витягали на сухе підвищення стовбур, який вода принесла з верхнього лісу. Робота тривала від самого світанку. Земля чавкала під ногами, на долонях уже натерлися пухирі, а берег усе одно виглядав так, ніби вирішив упасти за першої нагоди.

Брук, звичайно, був задоволений.

– Ще трохи, – сказав він.

– Ти це казав годину тому.

– Тоді й залишалося більше, ніж зараз.

– Звідки знаєш?

– Бо годину працюю, а ти годину говориш.

Ран пирснув зі сміху. Тік стиснув зуби й підпер жердину сильніше. Ще недавно він мріяв упіймати чужих злодіїв і повернутися до стоянки з повним кошиком здобичі. Натомість тепер тягав мокре дерево, наче останній Бруків підмайстер. Крак називав це корисною справою. Ґара – заслуженою роботою. Усі, здається, домовилися вважати Тіка найзручнішим способом пересування колод.

За підмитим схилом тяглася стежка, про яку вони сперечалися з Вешем учора. На сухому проході стояли два вартові Рага. На протилежному боці не було видно нікого, але Тік знав: це не означає, що там порожньо.

– А якщо Шаар прийдуть і зламають нашу роботу? – запитав він.

Брук затягнув вузол.

– Тоді доведеться зробити нову.

– І ти не сердишся?

– Сержуся. Але від цього колоди самі назад не лізуть.

Тік подумав, що в цьому й полягає справжнє Брукове божевілля: ти можеш злитися скільки завгодно, але спершу маєш поставити опору рівно.

Коли сонце вибралося над ялинами, з боку стоянки прийшов Неш. Його поранена рука ще висіла на перев'язі, зате на поясі погойдувався невеликий згорток. Кут ішов слідом, ще трохи кульгаючи, але вже не так помітно.

– Ґара передала їжу, – повідомив Неш. – І сказала, що, коли Брук забуде вас нагодувати, прийде сама.

– От це страшна погроза, – сказав Ран.

Кут поклав згорток на камінь і з гордістю розв'язав вузол. Усередині лежали два коржі, жменя сушених грибів і загорнутий у листя шматок риби. Тік відразу потягнувся до останнього.

– Не весь, – попередив Неш.

– Я тільки перевірю, чи справжній.

– Зубами?

– Найкращий спосіб.

Неш забрав рибу й розділив її на кілька частин здоровою рукою. Рухав пальцями повільно: без другої руки навіть така дрібниця давалася важче. Тік хотів допомогти, але зупинився. Неш недавно просив не вирішувати за нього кожну справу. Тож Тік лише підсунув ближче чистий листок, на який було зручно складати шматки.

– Уже краще? – запитав він, кивнувши на перев'язь.

– Травниця сказала, що жару немає. А тятива поки нехай відпочине.

– Вона в тебе ледача.

– Навчилася від твого розуму.

Кут зареготав із повним ротом. Брук наказав усім сісти трохи далі від свіжого кріплення, щоб ніхто не розхитав землю. Вони їли мовчки, слухаючи воду. Неш незабаром повернувся до стоянки: йому ще треба було змінити пов'язку. Кут пішов із ним, ображений тим, що його не залишили тягати жердини.

Тік провів їх поглядом. Йому сподобалося бачити Неша на ногах, із колючим язиком і власними справами. Від цього майже можна було повірити, що нічого непоправного не сталося.

Майже.

По обіді берег нарешті почав нагадувати берег. Брук устиг закріпити дві опори, Ран притягнув останню колоду, і між ними з'явився вузький прохід, яким можна було пройти й не полетіти в протоку разом із землею.

– Не переправа, – одразу сказав Брук. – Тільки підхід до неї. Не придумуйте зайвого.

– Тобто великим загоном сюди не можна? – запитав Тік.

– Навіть маленьким, якщо в ньому будеш ти.

Тік уже підбирав відповідь, коли почув свист.

Не Рага. Короткий, із хрипким завершенням. Так свистіли ті троє біля старої засідки.

Ран підняв голову. Брук опустив молоток. На протилежному схилі, між молодими вільхами, стояв широкоплечий гоблін зі Шаар.

Той самий, із темною шкіряною пов'язкою на передпліччі.

Той, що поранив Неша.

Він не ховався. Стояв так, щоб його добре було видно з берега, й усміхався. На поясі в нього висів короткий ніж у потертих піхвах, і Тік упізнав його, ще поки той не витяг зброю: на світлому кістяному руків'ї темніли дві смужки. Неш сам обмотав руків'я тонким шнуром, щоб ніж не ковзав у мокрій руці.

Коли Неш упустив його під час сутички, ніхто не мав часу шукати. Тік пам'ятав той момент надто добре.

Широкоплечий вихопив ніж, підкинув на долоні й упіймав за руків'я.

– Гарна річ! – гукнув він через протоку. – Чия?

У Тіка застукало в скронях.

– Віддай!

– Попроси чемно!

Чужинець засміявся. Ран ступив до краю, але Брук затримав його за плече.

– Не на глину, – сказав він.

Тік майже не чув. Широкоплечий приклав два пальці до леза, перевіряючи гостроту, і крикнув:

– Може, власник сам забере? Хоча ні. Йому ж тепер незручно тримати!

Ран вилаявся. У Тіка пальці самі потяглися до лука, який лежав на колоді поруч із його торбою. Але Брук уже став перед ним.

– Не роби цього.

– Він узяв Нешів ніж.

– Бачу.

– І сміється з його руки.

– Чую.

– То ми просто дивитимемося?

Брук нахилився, підняв із землі молоток і заткнув його за пояс.

– Запам'ятаємо, куди пішов. Скажемо Кракові. За ножем не біжать через розмиту землю під чужу стрілу.