Розділ 6. Сім насічок

Уранці Тік дізнався, що найгірше в забороні самостійно ходити на полювання – це не сама заборона.

Найгірше, коли всі інші про неї знають.

– Стій рівно, – сказав Кут.

Тік завмер із бурдюком у руках.

– Навіщо?

– Перевіряю, чи можеш стояти без Крака.

Неш пирхнув. Він сидів біля вогню, притиснувши перев'язану руку до грудей, і намагався здоровою розплутати шнур на сагайдаку. Ґара веліла залишити зброю в спокої. Неш погодився, а тоді взявся за ремінці – це, на його думку, зброєю не вважалося.

Тік поставив бурдюк на землю.

– А ти можеш пройти десять кроків, не накульгуючи?

Кут замислився, випрямився й рішуче пішов уздовж навісу. На сьомому кроці скривився, на восьмому закульгав, але дотягнув до десятого й переможно обернувся.

– Можу.

– Дивовижно. Тепер сядь, поки нога не відвалилася.

Кут хотів образитися, та Неш випередив його:

– Відвалиться – Тік поставить петлю. На неї зловимо другу.

Тік показав йому середній палець. Неш засміявся, а Кут поспішив повторити жест, але цього разу таки озирнувся: Ґара саме проходила повз із порожнім кошиком. Він сховав руку за спину так швидко, що вдарив себе ліктем по ребрах.

Стара навіть не спинилася.

– Бачила, – сказала вона.

– Що саме? – не витримав Кут.

– Що тобі сьогодні знову потрібна робота.

Вона пішла до дровітні. Кут провів її поглядом і тихо зітхнув.

Тік знову взяв бурдюк. Учорашня розвідка не йшла з голови: щойно він згадував про злодіїв, перед очима поставав маленький черевичок у гіллі або стара з кошиком коріння. І все-таки Нешева пов'язка була справжня. І Ранові порожні силки теж. Одне не скасовувало іншого, хоч як хотілося, щоб у світі все було простіше.

Крак покликав його від краю стоянки.

– Підеш зі мною до східного проходу. Без лука.

– Чому без лука?

– Тому що я сказав «без лука».

Тік підняв обидві руки.

– Я просто запитав.

– Ти запитав так, ніби зараз почнеш сперечатися.

– А якщо там чужі?

– Тоді я буду з луком. А ти з очима.

Брук, який саме лагодив раму для сушіння риби, не підводячи голови, додав:

– Очі в нього справні. От із тим, що між ними, треба обережніше.

Тік вирішив, що колись обов'язково помститься всім майстрам. Не зараз. Зараз доведеться нести бурдюк.

Біля східного проходу їх уже чекав Ран. Поряд стояв молодий вартовий із родини, що ночувала за кам'яною грядою. На плечі в нього висів короткий лук; у руці він тримав стрілу за оперення, наче боявся обпекти пальці.

– Знайшли не в звірі, – сказав Ран замість привітання. – У кілку з нашими рисками.

Вартовий простягнув стрілу Кракові. Темне оперення підсохло після дощу, а на древку біля наконечника хтось акуратно врізав сім дрібних насічок.

Тік упізнав їх одразу.

Він бачив такі на древку, яке Крак колись показував довговухому. Максим тоді засипав Крака питаннями й тричі перекрутив ім'я.

– Веш, – сказав Крак.

Вартовий швидко кивнув, вдячний, що йому не довелося вимовляти ім'я самому.

– Стріла прилетіла вдосвіта. Не в нас. У знак. Я стояв далі, біля ліщини. Потім із протилежного схилу гукнули, щоб Крак прийшов до сухого проходу перед полуднем. І щоб не приводив усіх зі списами.

– Голос упізнав? – запитав Крак.

– Ні.

– Скількох бачив?

– Двох. Решта могли стояти в кущах.

Крак оглянув наконечник, обережно повернув стрілу древком до сонця. Насічки були неглибокі, рівні, давнього зразка. Особистий знак. Колись Тік вирішив би, що це сім убитих ворогів, але означали вони тільки одне: той, хто залишив стрілу, хотів, щоб його впізнали.

– Оце запрошення? – запитав Тік.

– Так.

– Зручний спосіб. Можна наступного разу стукнути когось каменем і сказати, що прийшов у гості.

– Бувало, що переговори починалися й гірше, – відповів Ран.

Крак витяг із кишені коротку кістяну пластинку з трьома косими рисками. Поклав її біля стріли на камінь. Тік дивився на обидва знаки й чомусь особливо виразно бачив між ними вузьку вологу стежку. Три риски означали всіх своїх. Сім насічок означали одне обличчя, яке давно мало причини сердитися на Крака й Максима.

– Підемо, – сказав Крак. – Я, Ран і Тік. Брук залишиться зі старшими. Ніхто більше не виходить на нижній прохід, поки ми не повернемося.

Ран насупився:

– Тік без зброї?

– З ножем. Для мотузок, не для дурниць. Ти теж триматимеш спис низько.

– А Веш прийде зі своїми?

– Прийде. Інакше навіщо стріляв у знак?

Тік хотів запитати, що робитимуть, якщо за знаком стоятиме цілий загін. Але зараз був не той час, щоб показувати свою кмітливість. Крак уже все обдумав. Принаймні мав такий вигляд.

Перед виходом Брук іще раз показав на землі безпечний підхід до сухого проходу. Старий брід обвалився, зате вище за течією залишався вузький виступ між двома великими валунами. Саме його хотіли всі: безпечний для одного-двох гоблінів, досить сухий для легкої ноші, але надто тісний, щоб через нього вільно ходили озброєні групи назустріч одна одній.

– Не стійте на краю глини, – застеріг Брук. – Там знизу вимило коріння. Воно ще тримає, поки ніхто не вирішить перевірити, наскільки міцно.

– Ти коли-небудь говориш, що щось просто добре? – запитав Тік.

– Коли воно добре. Учора в Ґари вийшов міцний новий кілок.

– Це все?

– Ще ти сьогодні не ставив пасток. Теж добре.

Тік махнув рукою й пішов за Краком. За спиною Брук щось буркнув про мотузку, яку треба взяти, а Ран перевірив, чи міцно сидить його спис у шкіряній петлі.

До роздоріжжя дісталися без пригод. На підході Крак зупинився під великою ялиною й прислухався. Двічі подав короткий свист Рага – не виклик на полювання, а знак «бачу, йду». Спершу відповіді не було. Потім, за кілька ударів серця, долинув інший свист, протяжний, із різким завершенням.