Розділ 5. Голодні сусіди

Уранці Тік прокинувся від того, що хтось сердито шепотів біля його постелі.

– Не так. Ти знову тягнеш за край.

– Та тримаю я!

– Тримаєш так, що зараз усе розв'яжеться.

Тік розплющив очі. Кут сидів перед Нешем і намагався зав'язати йому пов'язку на передпліччі. Вузол виходив величезний, ніби ним збиралися прив'язати до руки колоду. Неш тримав поранену руку на колінах і дивився на товариша з терпінням, якого йому явно бракувало.

– Дай сюди, – буркнув Тік.

Кут обернувся.

– Ти ж спав.

– Ти так тихо лаєшся, що, мабуть, риба у струмку прокинулася.

Він сів поруч і взяв вільний край тканини. Пальці самі знайшли правильний вузол. Не над раною, трохи збоку; не туго, щоб рука не німіла. Неш тихо втягнув повітря, коли Тік підняв пов'язку, і Тік одразу взявся легше.

– Болить?

– Ні. Вирішив так зранку повеселитися.

– Міг би співати. Мені більше сподобалося б.

Неш навіть не усміхнувся. Тік закінчив вузол, ще раз перевірив, чи не з'їхала тканина, й відсунув руки. Пов'язка була суха: кров більше не проступала.

– Ґара сказала не чіпати, – повідомив Кут.

– Вона сказала не чіпати рану брудними руками, – поправив Неш. – А пов'язку треба змінити. Я тобі це пояснював.

– Двічі, – додав Тік.

– Тричі, – відгукнувся Неш.

Кут образився, але ненадовго. Його власна щиколотка ще була замотана, і сидіти доводилося боком. Він відсунув ногу від вогнища, щоб не нагрівалася, й потягнувся до миски із залишками вчорашніх горіхів.

– Сьогодні підемо з вами?

– Ні, – відповів Тік.

– Чому?

– Бо ти кульгаєш, а Неш однією рукою зав'яже тебе краще, ніж ти його двома.

Неш нарешті ледь усміхнувся. Тік помітив це й зрадів більше, ніж хотів би показати.

За навісом Ґара гукала всіх до ранкового казана. Пахло корінням і чимось підсмаженим. Тік підвівся, але Неш торкнув його здоровою рукою за зап'ястя.

– Ти сьогодні з Краком?

– Так він учора сказав.

– Тоді дивися йому під ноги.

Тік здивовано звів брови.

– Кракові?

– Собі. Заодно йому, якщо він раптом подурнішає.

– Ну, тепер я спокійний, – сказав Тік. – Раз ти вже можеш сваритися, значить, рука заживе.

– Від твоїх слів точно не швидше.

Біля казана зібралися раніше, ніж зазвичай. Хтось приніс жменю дрібної риби з ранкової загати, і Ґара додала її до юшки так, щоб смак відчули всі, а рибу побачили не всі. Тік зачерпнув ложкою, пошукав очима хоч одну луску й не знайшов.

– Ти її справді поклала? – запитав він.

– Поклала.

– А куди вона втекла?

– До тих, хто мовчки їсть.

Тік спробував зробити вигляд, що він саме з таких. Ґара не повірила.

Ран стояв біля Крака з коротким списом і поправляв ремені торби. Він приніс легку мотузку, кремінь і два невеликі згортки їжі. Одразу було видно: збирається не до сусідньої пастки.

– Підемо за старе русло, – сказав Крак Тікові. – Вище розмитого броду. Подивимося, звідки взялися ті, хто ходить до наших силець.

Тік перестав сьорбати.

– Я теж?

– Ти бачив трьох учора. Можеш упізнати. Але йтимеш біля мене. Не попереду й не збоку. Скажу зупинитися – зупинишся.

– Зрозумів.

Ран скосив на нього погляд.

– Учора теж розумів.

– Тобі потрібен помічник, щоб це повторювати? – огризнувся Тік.

– Досить, – сказав Крак.

Тік затиснув щелепи. Ще вчора ввечері йому здавалося, що найгірше в покаранні – не мати права вести інших. Тепер виявилося, що гірше – йти поруч із двома мисливцями, які пам'ятають кожну твою дурницю.

Брук підійшов від навісу, тримаючи розщеплену палицю. На корі він надряпав вигини струмка, старий брід і стежки вищим берегом.

– Ось тут каміння ще тримає, – сказав він і показав нігтем на вузький виступ. – Не спускайтеся вздовж води. Обійдете сухим гребенем, потім униз під ліщину. Тільки не сходьте на темну землю: там порожнини під корінням.

– Ти ж учора там не був, – зауважив Ран.

– Був до зливи. Від зливи низькі місця вищими не стають.

– І це в нас називається порадою?

– Можу порадити ще: не падайте.

Тік хмикнув. Крак забрав палицю й уважно оглянув позначки.

– Що з переходом вище? – запитав він.

– Не знаю. Якщо дерево, яке тримало старий настил, зсунулося, там залишиться тільки вузька кам'яна полиця. Перевірте здалеку.

Потім Брук перевів погляд на Тіка.

– Нових пасток не став.

– Я цього разу тільки дивлюся.

– Оце й лякає.

Ран коротко засміявся. Тік вирішив, що коли повернеться, обов'язково знайде для Брука найгіршу можливу роботу. Наприклад, попросить виплести кошик, який не пропускає воду.

Ґара простягнула кожному по згортку з коржами та сушеним корінням. Передала останній Тікові й тримала ще мить, не випускаючи з пальців.

– Не забудь поїсти в дорозі. І не смій повертатися з новими дірками в товаришах.

Тік опустив очі на згорток.

– Не буду.

Стара нарешті відпустила згорток і більше нічого не сказала.

Перша частина шляху була знайомою. Вони обійшли вільшаник, де Тік напередодні влаштував засідку, і вийшли на кам'яний хребет. Звідси можна було побачити зарості над старим руслом. Тік мимоволі шукав поглядом молоду ліщину, яка підсікла Кутові ногу. Її не було видно. Може, хтось зламав; може, просто сховалася серед інших.

Біля проходу Крак спинився, оглянув місце, де лежали обрізки Тікового шнура, й нічого не сказав. Тік був йому вдячний за це мовчання. Ран тим часом обдивлявся каміння так, наче сподівався знайти там украдену куріпку.

Далі стежка пішла вгору. Між корінням траплялися свіжі промоїни; у двох місцях довелося перестрибувати вузькі канавки, яких не було минулого літа. На спуску Крак зупинився й показав на стовбур. Уздовж кори темніла смуга з трави й моху, яку притисла вода.

Тік підійшов ближче. Смуга була йому по груди.

– Вода була аж тут?

– На цій ділянці, – відповів Крак. – Ішла швидко. Бачиш, як траву притисло в один бік?