Розділ 4. Дуже погана засідка

Тік не збирався порушувати наказ Крака.

Принаймні коли прокинувся, був у цьому цілком певен.

Потім він почув, як Ґара ділить останні шматки в'яленого м'яса, побачив двох малих, які вилизували порожню миску, і згадав свіжий знак Шаар на вербі. Після цього наказ не ходити до нижніх пасток без Крака почав здаватися не таким уже розумним.

На сніданок дали рідку юшку з корінням. Кут знайшов у ній крихітну кісточку й зрадів, наче вполював оленя.

– Дивіться, м'ясо!

– Не поспішай їсти, – сказав Неш. – Може, це від учорашнього казана.

Кут вийняв кісточку, оглянув з усіх боків і поклав назад.

– Однаково моє.

Тік сьорбнув юшки. Вона пахла димом і чимось гіркуватим. Ситим він не став, зате в животі перестало бурчати настільки голосно, щоб чули сусіди.

Крак прийшов, коли Тік закінчував. Поклав поруч із його мискою моток нової линви.

– Сьогодні верхня стежка. Подивимося, чи не посунулися силця після дощу. Молодших береш із собою. Я спершу пройду з вами, а потім допоможу Ранові перенести його петлі.

– Зрозумів.

– До старого русла не спускатися.

– Ти це вчора казав.

– Сьогодні теж кажу.

Тік згорнув линву. Крак стояв і чекав, поки він підведе очі.

– Зрозумів, – повторив Тік, цього разу без усмішки.

На цьому все могло б і скінчитися. Вони пішли б на верхню стежку, повернулися з порожніми петлями, Ґара знову нагодувала б їх корінням, а хтось чужий спокійно поніс би додому зайця з нижніх силець. Тік аж розсердився від самої думки.

Він не сказав про це вголос.

У лісі Крак працював швидко й мовчки. Показував пошкоджений вузол, давав молодшим самим зрозуміти, чому петля ослабла, а тоді перевіряв зроблене. Кут нарешті навчився не затягувати мотузку так сильно, що вона рвалася від першого ривка. Неш знайшов місце, де крізь завал почали ходити зайці, й запропонував перенести туди одну з порожніх пасток.

Тік раз у раз помічав, що майже не слухає. За невисоким хребтом лишалася низина. Він знав її стежки, пам'ятав, де обвалився берег, і міг показати щонайменше два проходи, якими ходили чужі. Якщо влаштувати засідку не біля самих пасток, а трохи далі, злодії не зрозуміють, звідки за ними дивляться.

Потрібен тільки добрий сховок.

І трохи часу.

І щоб Крак не крутився поруч.

Біля поваленого дуба Крак зупинився. Кут саме розплутував черговий вузол, тихо лаючись, а Неш складав перевірені шнури в торбу.

– Далі закінчите самі, – сказав він. – Три силки над кам'яним уступом. Старі зняти, нові поставити. Повертайтеся через сухий хід. Я буду з Раном біля східної загати.

Він подивився на Тіка.

– Ти за них відповідаєш.

Ці слова мали б потішити. Ще вчора Тік дуже хотів почути щось таке. Тепер від них стало не по собі.

– Дивитися під ноги, – додав Крак. – І не ганятися за тим, чого не бачили.

– Добре.

Крак пішов. Тік дочекався, поки його кроки затихнуть за деревами, й узявся за першу петлю з таким завзяттям, що Неш одразу насторожився.

– Щось задумав?

– Так. Полагодити силця.

– А після?

– Повернутися.

Неш поклав торбу на землю.

– Ти говориш надто швидко.

– Від тебе навчився.

Вони перев'язали три петлі й упоралися швидше, ніж Тік сподівався. Кут зрадів, що можна буде раніше дістатися до стоянки, але Тік зупинив його, перш ніж той затягнув торбу.

– Є ще одна справа.

Неш заплющив очі.

– Знав.

– Ми не підемо до нижніх пасток, – сказав Тік. – Тільки подивимося на прохід, де чужі виходять до каміння. Звідти можна побачити, хто несе нашу здобич.

– Крак заборонив.

– Крак заборонив спускатися до русла. Ми будемо вище.

– Він заборонив ганятися за чужими.

– А ми й не ганятимемося. Просто зачекаємо.

Неш подивився на нього так, як дивився Крак, коли Тік говорив дурниці, але ще не вирішив, чи варто пояснювати.

Кут, навпаки, пожвавішав.

– А якщо спіймаємо? Приведемо до стоянки?

– Якщо один і без зброї – можна, – відповів Тік. – Якщо їх кілька, порахуємо, запам'ятаємо обличчя й повернемося. Крак тільки радий буде.

– Крак не зрадіє, – сказав Неш.

– Тоді не розповідатимемо, доки не знайдемо щось корисне.

Після цього всі замовкли.

Тік знав, що сказав зайве. Саме так виправдовувалися ті, кого ловили на крадіжці сушеної риби. Та відступати тепер було ще прикріше. Він дістав із торби маленький жолобок, який зробив Брук, і поклав на долоню.

– У нас є тихий сигнал. Можемо почути чужих раніше, ніж вони нас. Подивимося, як вони йдуть. Жодних бійок.

Кут кивнув. Неш довго мовчав, а потім узяв свій лук.

– До кам'яного уступу. Не далі. Якщо побачимо озброєних – відходимо.

– Домовилися, – сказав Тік.

Він справді збирався дотримати слова. Принаймні тоді.

За уступом земля пахла гнилою торішньою травою. Вода просочувалася між камінцями, хоча саме русло лишалося нижче, за густим вільшаником. Тут сходилися два проходи: один від старих мисливських пасток, другий від вузької стежки, що обходила зсув. Якщо хтось збирав здобич у низині й хотів пройти, не замочивши ніг, рано чи пізно мусив з'явитися неподалік.

Тік оглянув місце, і всередині приємно залоскотало. Усе складалося як треба.

Між двома ясенами лежав плаский камінь. За ним можна було сховатися навіть утрьох. Вище росла молода гнучка ліщина. Біля стежки розкинувся старий товстий кущ, якого голими руками не висмикнеш. А під вузьким проходом темніла невелика ямка з листям.

Тік поставив жолобок Брука на корені й натягнув тонку нитку впоперек стежки. Якщо чужий зачепить її ногою, камінчик у жолобку зміститься й тихо клацне. Звук не піде на весь ліс, зате зі сховку буде чутно.

Він двічі перевірив сигнал палицею. Камінчик цокнув так тихо, що Кут навіть не зрозумів, коли саме.

– І це все? – розчаровано запитав він.

– Ти хотів, щоб заговорило дерево?

– Було б добре.

– Тоді нехай воно з тобою й розмовляє. Нам чужих треба почути, а не налякати.