Три косі риски

Уранці Тік з'ясував, що вчорашня кабаниха завдала йому значно більшої шкоди, ніж здавалося ввечері.

Вона не вкусила його, не проткнула і навіть не наздогнала. Просто тепер про неї знав увесь табір.

— А потім він як стрибне! — Кут розмахнувся обома руками, мало не влучивши Нешеві в обличчя. — Просто на дерево! Кабаниха — за ним! А він зверху кричить: «Рятуйте!»

— Я кричав «тягни», — виправив Тік, проходячи повз.

— О! Точно! — зрадів Кут. — «Тягни!» — і отак ногами смикає!

З-під навісу вибухнув сміх. Тік вирішив не пояснювати, що саме він запхав Кута на той клятий ясен. Деякі перемоги не мали свідків, яким можна довіряти.

Коліно нило під пов'язкою. Тік присів біля вогнища, простягнув руку до кошика з коржами й отримав по пальцях дерев'яною лопаткою.

— Спочатку вода, — сказала Ґара.

— Я вчора приніс зайця.

— Неш приніс зайця. Ти приніс історію про свиню. Іди по воду.

Тік забрав порожні бурдюки. На іншому боці вогнища двоє малих гоблінів уже зображували, як він дерся на дерево. Один був свинею. Другий, судячи з писку, ним самим. Від цього настрій покращитися не міг.

Він устиг дійти до джерельної копанки в піщаному схилі над струмком, коли побачив чужу торбу біля східної стежки. Торба була важка від дощу, обшита клаптями сірої шкіри. Поряд стояв Ран — мисливець із сусідньої родини Рага. Його група ставила пастки ближче до низини й зазвичай приходила сюди лише міняти сіль на сушені гриби. Сьогодні Ран не приніс ні грибів, ні усмішки.

— Де Крак? — спитав він у Тіка.

— За навісами. А що?

Ран розв'язав торбу й витрусив на пень три обірвані силки. На одному залишився закривавлений жмут хутра, два інші були зрізані чисто, біля самого вузла.

— Ось що.

Тік опустив бурдюки.

— І в тебе?

— Учора одна. Сьогодні знайшов ще дві. У нижніх проходах.

Вони подивилися один на одного. Ран був старший за Тіка, з розбитим колись носом і лівим вухом, що погано розгиналося після давньої бійки. Він не любив сперечатися без причини. Зате коли вже починав, зупинити його було важче, ніж голодного борсука.

— Я піду з тобою, — сказав Тік.

— Я не тебе кликав.

— Це ти даремно.

— Може. А тепер знайди Крака.

Коли вони повернулися до вогнища, там уже збиралися мисливці. Не вся стоянка — кому було сушити дрова, кому лагодити покрівлі, кому стежити за дітьми. Але достатньо, щоб довкола пня стало тісно. Крак присів, оглянув перерізані петлі й попросив Рана показати їхні місця на землі.

Ран узяв тріску. Намалював струмок, старе русло й лінію каміння, за якою починалися його пастки. Тік відразу впізнав вигин.

— Це поблизу наших нижніх силець.

— Не ваших, — різко відповів Ран. — Наших. Ми там ставили ще до останніх дощів.

— Я не про пастки. Про місце.

— А ти говори так, щоб тебе розуміли.

Тік уже набрав повітря, але Крак постукав кісточкою пальця по пню. Обоє замовкли.

Місця на малюнку справді виявилися близькими. Там, де струмок робив петлю, родина Рана ходила з півночі, люди Крака — зі сходу. Поки вода трималася в берегах, ніхто нікому не заважав. Навесні один прохід розмило, інший засипало поваленими деревами. Звірі пішли в обхід, і мисливці посунули за ними пастки.

— Моїх двоє малих сидять на корінні, — сердито сказав Ран. — Не на м'ясі. Коли я ставлю силце, знаю, кого нагодую. Якщо тепер кожен забере, що бачить, навіщо взагалі ставити?

— Ніхто не каже, що твоє можна брати, — відповів Крак.

— Тоді чому той, хто взяв, ходить спокійно?

Крак не поспішав відповідати. Це дратувало Рана ще більше.

Із натовпу озвався низький мисливець із пов'язкою на зап'ясті:

— Треба пройти вночі. Піймати біля пасток. Хто з чужих — тому пальці поламати. Більше не полізе.

— А якщо там дитина з нашого кола? — запитала Ґара.

— Наші не крадуть.

Стара повільно повернула до нього голову.

— Минулого літа з мого кошика пропало шість сушених рибин. Три знайшлися в тебе під подушкою.

Хтось пирснув. Мисливець почервонів під зеленою шкірою.

— Я хотів потім повернути!

— Добре, що не встиг з'їсти обіцянку.

Сміх прокотився колом і стих. Тік спостерігав, як Крак знову оглядає зрізи на мотузках. Ситуація не ставала веселішою тільки тому, що Ґара знала чужі гріхи.

— Ставимо варту на нижньому проході, — сказав Крак. — І сьогодні оновлюємо знаки. Там їх змивало й заростало. Хто приходить з іншої родини, має бачити, де проходить наша лінія пасток, а не здогадуватися.

— А тих, хто ріже, це зупинить? — спитав Ран.

— Ні. Зате ми не сплутаємо їх із тими, хто просто проходить.

Відповідь нікому особливо не сподобалася. Тіку також. Але сперечатися було складно: він сам учора мало не звинуватив у крадіжці всіх, чиї сліди не впізнав.

Ґара поклала на пень два невеликі згортки.

— Ран забере один. У нього вдома їсти нічого. Другий — старим біля південного навісу. Сьогодні варитимемо те, що залишилося, разом.

Ран напружився.

— Я не прийшов просити їжу.

— Знаю. Прийшов сваритися. Візьми, поки я добра.

— Я поверну.

— Повернеш, коли буде чим. А якщо почнеш сперечатися, ще й воду носитимеш.

Ран узяв згорток. Тік не став сміятися. Він теж мав досвід таких розмов.

Трохи згодом біля пня залишилися тільки Крак, Брук і кілька мисливців. Вони уточнювали, кому вести ранкову варту, кому перенести петлі з розмитих місць, а кому піти з Раном перевірити давні знаки. Ніхто не міг одноосібно наказати всім іншим: кожна родина мала власні пастки й свої клопоти. Домовлялися, як робили не раз: голосно, не завжди ввічливо, зате так, щоб усі почули свою частину роботи.

Брук дістав зі своєї торби коротку кістяну пластину. На ній були вирізані три похилі лінії.

— Ось це видно, — сказав він, піднявши пластину. — Навіть у дощ.