Найрозумніший мисливець

На світанку Тіка розбудили дві речі: холодна крапля, що впала з навісу просто за комір, і Кут, який намагався прокрастися повз його постіль.
Кут робив це дуже обережно. Спочатку зачепив ногою казанок. Потім перечепився через власний лук. А коли нарешті випростався, ступив на суху гілку, яку хтось залишив біля входу.
Тік розплющив одне око.
— Якби ти був вовком, ми б померли від сміху раніше, ніж ти нас з'їв.
Кут завмер із гілкою в руці.
— Я хотів тихо.
— Бачу. Дерево теж хотіло, щоб його не ламали.
За спиною Кута виник Неш. Він ніс сагайдак і згорток із сухими ремінцями. На відміну від товариша, увійшов так, що Тік не почув жодного кроку.
— Крак чекає біля струмка, — сказав Неш. — Сказав узяти мотузки, ніж і щось поїсти.
— Він завжди щось таке каже, — пробурмотів Тік, сідаючи. — Наче в лісі можна померти, якщо не поснідати.
— Можна, — відповів Неш.
— От бачиш? Уже навчився сперечатися.
Тік натягнув пояс, перевірив лук і вибрав із сагайдака дві стріли зі зім'ятим оперенням. Пір'я треба було замінити, та не зараз. Для близького пострілу згодяться. Решту він перерахував двічі, за звичкою, що з'явилася ще тоді, коли стріли доводилося робити самому і кожна загублена означала зайву роботу.
На подвір'ї вже горів вогонь. Ґара знімала з каменя плаский корж, обертаючи його дерев'яною лопаткою. Побачивши Тіка, простягнула руку.
— Ніж.
— Навіщо?
— Хочу подивитися, чи ти його не погнув об рибу.
— Я не гнув ножа об рибу.
— Тоді покажи.
Тік віддав ніж. Стара оглянула лезо, задоволено хмикнула й повернула разом із коржем. Тік уже зрадів, але Ґара притримала його за зап'ястя.
— До вечора принесіть щось у казан. Учора всі їли рибу. Сьогодні дрібних уже мало, а в'яленого вистачить не на тиждень.
— Я принесу стільки, що казан трісне.
— Не смій чіпати казан, — сказала Ґара.
Тік вирвав руку й відійшов. З цією старою неможливо було говорити про майбутні перемоги. Вона завжди знаходила в них якусь неприємну господарську дрібницю.
Крак чекав там, де стежка обходила зарості ожини. Він уже оглянув власний сагайдак і тепер в'язав на короткому списі нову шкіряну петлю. Побачивши молодших, перевів погляд на Тіка.
— Ти показуєш місце, де вчора бачив сліди. Потім перевіряємо верхню лінію пасток. Далі — нижню. На чужий бік старого русла не переходимо.
— Я пам'ятаю.
— Пам'ятатимеш і тоді, коли знайдеш щось цікаве.
— А якщо там лежатиме цілий олень і проситиме, щоб його забрали?
— Особливо тоді.
Кут засміявся. Крак глянув на нього, і сміх закінчився так раптово, наче хтось перерізав мотузку.
Рушили вчотирьох. Крак ішов позаду, даючи Тікові можливість вести. Кутові це страшенно не подобалося: він хотів попереду, щоб першим помітити небезпеку. Тік наказав йому не випереджати Неша, а Нешові — не випереджати його самого.
— А Крак? — запитав Кут.
— Крак ходить де хоче.
— Чому?
— Бо коли ти навчишся ходити, як Крак, теж ходитимеш де хочеш.
Іззаду почулося коротке хмикання. Тік удав, що не почув.
Біля верхнього вигину струмка вони зупинилися. Учорашні сліди ще залишалися на місці, хоч нічний вітер присипав їх дрібним листям. Тік показав зім'ятий мох, гілку ліщини й місце, де ноша зачепила кору. Крак довго розглядав відбитки, не торкаючись землі.
— Скільки їх? — запитав він.
— Троє. Може, четверо, — відповів Тік.
— Звідки четверо?
— Он там слід із вузькою п'ятою. Не такий, як ці два. Але він наклався на старий, тому не впевнений.
Крак кивнув.
— Добре. А куди вони йшли?
Тік показав на зарості за поваленим стовбуром. Кут відразу ступив туди, але Крак вчасно схопив його за комір.
— Звідси дивися.
— Я хотів ближче.
— Саме тому й тримаю.
Неш нахилився біля краю стежки.
— Вони спускалися чи піднімалися? — запитав він.
Тік уже відкрив рота, та Крак відповів першим:
— Нехай сам подивиться.
Неш оглянув глибший відбиток, доторкнувся пальцем до зсунутого краю землі й указав униз.
— Спускалися. П'ята втиснулася сильніше. А за тим коренем вони знову підняли ношу.
— Молодець, — буркнув Тік. — Скоро й говорити замість мене почнеш.
Неш усміхнувся, але нічого не сказав. Крак випростався.
— Стежку вони знали погано. Або поспішали. Більше поки нічого не знаємо. Не чіпайте слідів. Повернемося, якщо знадобиться.
Тік насупився. Йому хотілося сказати, що він і сам усе це зрозумів учора. Але вчора він справді не знав, спускалися чужі чи підіймалися. Довелося промовчати.
Верхня лінія пасток починалася за грядою каменів. Тут ліс був сухіший. Під старими ялинами лежало торішнє гілля, поміж коренів тяглися вузькі звірині проходи. Крак поставив пастки ще до приходу дощів і час від часу переносив їх, щоб не винищувати дрібну здобич в одному місці. Інші мисливці мали власні ділянки; кожен знав, що чуже силце не чіпають без потреби, навіть коли господар далеко.
Перша петля висіла порожня. Шнур був цілий, на землі — кілька свіжих подряпин.
— Вирвалася, — сказав Тік.
— А що це було? — поцікавився Кут.
Тік присів, подивився на відбитки й хотів відповісти «заєць», але Неш уже показав на кору.
— Малий звір. Стрибав сюди, коли висмикнув ногу.
— Отже, не ведмідь, — сказав Тік.
— Ведмідь не полізе в таку петлю, — відповів Неш.
— А якщо дуже худий?
Крак пройшов мимо, не втручаючись. Це було погано: він дозволяв Тікові самому розбиратися зі своїми учнями, а ті ставали дедалі нахабнішими.
У наступному силці вони знайшли зайця. Неш швидко й акуратно звільнив петлю, загорнув здобич у листя, щоб не бруднити хутро, і прикріпив до свого пояса. Кут пильно стежив.
— Чому йому дали зайця?
— Бо він перший побачив, — відповів Тік.
— Я теж бачив!
— Ти побачив, коли він показав.
— Це несправедливо.
— У лісі справедливість дуже швидко бігає, — сказав Крак. — Спробуй упіймати.
Далі він повернув до інших силець, залишивши Тікові молодших і невелику ділянку біля орішника.
— Оглянете три петлі, полагодите пошкоджені. Повернетеся до цього каменя. Нікуди нижче не лізти. Я перевірю ті, що біля води.
— Ми впораємося, — урочисто запевнив Тік.
Крак подивився на нього так, наче збирався щось додати. Потім передумав і пішов. Це Тікові не сподобалося ще більше, ніж якби він щось додав.
Почалося все непогано. Перша петля трималася міцно. Другу довелося перев'язати: волокна набрали води й почали гнити. Біля третьої вони знайшли кілька кабанячих слідів. Не свіжих, але виразних.
Кут присів біля одного й приклав до нього долоню.
— Оце так нога!
— Не нога. Ратиця, — виправив Неш.
— Знаю. Я просто порівнюю.
Тік дослідив землю. Великі відбитки йшли вздовж заростей, поруч траплялися дрібніші. Самка з молодими, подумав він. Небезпечна компанія, якщо раптом опинитися між нею й поросятами. Він уже хотів повернути до стежки, але погляд зачепився за місце під навислою гілкою ліщини.
Там було зручно поставити сигнальну пастку.
Не таку, що ловить звіра за ногу. Просту: низька мотузка тягне за собою сухий шматок дерева, той ударяє об порожнистий стовбур, і мисливець чує, хто проходить стежкою. Крак часом робив щось подібне біля запасів, тільки тихіше. Тік уже давно хотів удосконалити пристрій.
— Дивіться, — сказав він. — Зараз покажу, як працює голова найрозумнішого мисливця.
Неш глянув на нього з підозрою.
— Крака?
— Моя!
— Ага.
Тік знайшов суху жердину, прив'язав до неї короткий шнур і простягнув його між двома кущами. Другий кінець причепив до підвішеного біля стовбура дерев'яного цурпалика. Якщо хтось зачепить мотузку, цурпалок має стукнути об дуплисте дерево. Усе просто. Надійно. Майже красиво.
— Для чого? — запитав Кут.
— Щоб знати, що хтось прийшов, перш ніж він покаже зуби.
— А якщо прийду я?
— Тоді ми знатимемо, що прийшов ти.
— Я й так скажу.
Тік заплющив очі. Іноді на молодших треба було дивитися менше, щоб не захотілося їх задушити.
— Відійди й наступи на мотузку, — звелів він Нешові.
Неш зробив це кінчиком палиці. Дерев'яшка хитнулася й тихенько цокнула об кору.
Тік помовчав.
— Дуже хитро, — сказав Кут.
— Замало, — визнав Тік. — Але це поправимо.
Він переставив жердину вище, підтягнув шнур і вибрав важчий цурпалок. Тепер при ривку той бив об дерево так, що сухе повітря навколо здригалося.
— Ось! — вигукнув Тік.
Луна котилася між ялинами ще кілька серцебиттів.
Неш скривився.
— Весь ліс почув.
— Для того й треба. Якщо чужі прийдуть, почують і зрозуміють, що ми не сліпі.
— А здобич теж почує, — додав Неш.
Тік подивився на нього. Зауваження було неприємно розумним.
— Це сигнальна пастка, не мисливська. Не плутай.
— Ти поставив її біля мисливських силець.
— Бо тут зручно!
Кут розреготався. Тік відвернувся до вузла, щоб у відповідь не сказати чогось, про що потім пожалкує. Саме тоді з ліщини долинуло коротке хрюкання.
Усі троє завмерли.
Спершу Тік побачив порося. Маленьке, темне, в смугастій шерсті. Воно висунуло рило з папороті, втягнуло повітря й ступило ближче до стежки. За ним з'явилося друге. А далі, між стовбурами, ворухнулася велика темна спина.
Тік повільно опустив руку.
— Не рухатися, — прошепотів він.
— Це кабани? — так само пошепки запитав Кут.
— Ні. Лісові миші. Дуже товсті. Мовчи.
Велика свиня вийшла на відкриту землю. На вологому п'ятачку блищав бруд, із боків звисала груба шерсть. Вона понюхала слід поросят, потім підвела голову. Тік знав, що вітер іде від звірів до них. Поки так — є шанс, що мати не відчує гоблінів. Треба лишатися нерухомими й дати родині пройти.
Порося, звісно, обрало найгірший напрямок. Воно полізло між кущами саме туди, де Тік натягнув сигнальну мотузку.
Неш побачив це теж. Повільно повернув очі до Тіка.
Тік уже проклинав себе. Вузол був міцний. Надто міцний. Підтягнути мотузку зараз він не міг: для цього треба було наблизитися до стежки. Якщо порося потягне її, дерев'яшка загримить, а мати злякається й кинеться вперед. З переляканою матір'ю сперечатися гірше, ніж із Ґарою.
— Назад, — прошепотів Тік. — Повільно. До великого ясеня.
Неш почав відступати. Кут теж, але одразу наступив на трухляву гілку. Та хруснула. Свиня зупинилася.
Тік стиснув зуби.
— Ще крок, — видихнув він майже беззвучно.
Порося пхнуло носом мотузку.
Порожнистий стовбур видав такий удар, наче всередині сидів велетень із молотом.
Свиня різко розвернулася. Поросята заверещали й сипнули врізнобіч. Одне сховалося під ліщиною, друге кинулося прямо до гоблінів. Мати побачила рух — Неш саме задкував до ясеня — й рвонула вперед.
— На дерево! — крикнув Тік.
Кут метнувся до ясеня, але його плащ зачепився за гілку. Він рвонув раз, другий, повернувся спиною до свині й почав лаяти шипшину так, ніби вона сама на нього напала.
Тік не встиг думати. Підскочив, перерізав плащ на самому краю, схопив Кута за потилицю й штовхнув до стовбура. Неш уже дерся вгору. Кут ухопився за нижню гілку, але підтягнути важке тіло не міг.
Тік уперся плечем йому під зад, підсадив разом із луком та сагайдаком і почув за спиною важке хрипке дихання.
Свиня була близько.
Він ухилився за дерево. Велика туша вдарила в кору боком, обсипавши її мокрим листям. Тік схопився за сучок, підстрибнув, промахнувся рукою й боляче вдарився коліном об стовбур. Унизу щось рохнуло. Неш простягнув руку й ухопив його за ремінь на плечі.
— Тягни! — заверещав Тік.
— Я й тягну!
Кут, намагаючись допомогти, смикнув Тіка за сагайдак. Ремінь перекосився, стріли посипалися на землю, одна вдарила свиню по спині тупим кінцем. Та відскочила, закрутилася на місці й знову грізно пирхнула.
Цієї миті вистачило, щоб Тік нарешті закинув ногу на гілку. Троє гоблінів опинилися на одному ясеневі, який скрипів так невдоволено, ніби теж хотів брати участь у суперечці.
Унизу свиня втупилася в них маленькими очима. Поруч бігало порося, інше пищало біля розбитої сигнальної пастки. Зрештою мати повернулася до малих, штовхнула одного рилом і повела обох у зарості.
Ще довго було чути тріск гілок. Потім усе стихло.
Тік сидів, обійнявши стовбур, і намагався вирівняти дихання. Коліно пекло, під сорочкою повзла мураха, а найгірше — його учні були живі, неушкоджені й мали про що розповісти всій стоянці.
— Добре спрацювало, — сказав Неш.
Тік повернув голову.
— Що саме?
— Сигнальна пастка. Ми одразу дізналися, що прийшли кабани.
Кут затулив рот долонею. Плечі в нього тремтіли.
— Смійся, — похмуро сказав Тік. — Тільки не впади. Вдруге я тебе не підсаджуватиму.
Кут засміявся вголос. За мить не витримав і Неш. Тік намагався не приєднуватися, але згадав власний крик «тягни» й пирснув.
Вони спустилися не одразу. Коли Тік переконався, що свиня не повертається, Неш зліз першим, оглянув навколишні зарості й подав знак. Кут приземлився важко, зате без пригод. Тік збирав розсипані стріли, поки Неш знімав уламки пастки з дерева.
— Цурпалок розколовся, — повідомив він.
— І добре, — сказав Тік. — Не будемо нікого лякати.
— Ти ж казав, це найкраща пастка.
— Для кабана — найкраща. До нас не повернеться.
За кілька кроків від них щось зашелестіло.
Троє одночасно поглянули туди. Виявилося, з гілки впала шишка.
Кут так поспішав сховати ніж, що врізав ним по власному чоботу. Тік уже відкрив рота для жарту, але саме в цей час із боку струмка пролунав свист Крака.
Короткий. Два удари повітря. «До мене».
Тік перестав усміхатися. Крак ніколи не кликав так заради дрібниць.
Його знайшли біля третьої нижньої пастки. Крак стояв, притримуючи гілку, щоб не заважала дивитися на землю. Під гілкою лежала порожня петля. На відміну від верхніх силець, вона була не розтягнена й не зламана. Її просто розрізали.
— Ось, — сказав Крак.
Тік присів. На шнурі лишився гладкий косий зріз, такий рівний, що його не могли залишити ні зуби, ні корч. Поруч на землі було втоптане пташине пір'я. Хтось зняв із петлі здобич і пішов, не потурбувавшись прибрати сліди.
— Птах, — визначив Неш.
— Лісова куріпка, — поправив Тік. — Подивися на перо.
Крак мовчав. Тік знав цю мовчанку: тепер треба було говорити тільки те, що бачиш, а не те, що хочеться сказати.
— Зріз свіжий, — продовжив він. — Сухі волокна ще світлі. Пір'я мокре від землі, але не лежало під нічною зливою. Значить, забрали після дощу. Вранці або пізніше.
— Скільки пасток ти вже бачив без здобичі? — запитав Крак.
— Дві на верхній лінії. Але там петлі цілі. І в одній щось вирвалося.
— А тут?
— Тут хтось узяв.
Крак повів їх далі. Під старим вільховим пнем знайшли місце, де мала висіти друга пастка. Вона зникла разом зі шнуром. Залишився тільки вузлик волокон на кілку. Далі, у вузькому проході між корінням, на землі виднілися сліди боротьби: дрібні подряпини, клапоть хутра і кров, уже почорніла по краях. Звір не пішов звідси своїми ногами. Але петлі не було.
— Три, — сказав Тік.
— Три перевірені, — виправив Крак. — Дві обікрали. Третю поки невідомо. Рахуй тільки те, в чому впевнений.
Кут насупився.
— Але ж заєць теж наш. Якщо його хтось забрав, то злодій.
— Якщо хтось забрав, — сказав Крак. — Не поспішай із останнім словом, коли першого не знаєш.
Тік більше не сміявся. Він дивився на порожній кілок і подумки рахував, скільки м'яса вмістилося б у казані Ґари. Куріпка, заєць, можливо, ще один дрібний звір. Для голодної родини — кілька вечорів, для всієї стоянки — небагато, але кожен такий день відтягував час, коли доведеться різати зимові запаси. А вони й так не були бездонними.
— Вони знають нашу лінію, — сказав Тік.
— Або просто вміють знаходити петлі, — відповів Крак.
Біля води він присів і провів пальцем по вологому піску. Тут сліди було видно краще. Одна пара ніг ступала важко, з широко розгорнутими носками. Інша йшла ближче до краю, обходячи мокре каміння. У третій подекуди губилася п'ята. Відбитки відрізнялися від тих, які Тік показував уранці, але одна обмотка з широким ременем поперек носка була знайомою.
— Ті самі? — запитав Тік.
— Хоч один із них, можливо, — відповів Крак. — Але відбиток тут зіпсований водою. Не будуй на ньому все.
Він зняв з куща вузеньку стрічку кори, яку хтось обдер, протискаючись із ношею. Далі знайшов вм'ятину від плетеного кошика. Вона залишилася на сухішій землі під навислим корінням. Ще один слід вів до кам'яного виступу над старим руслом, але там обривався: далі лежало голе каміння.
Тік поривався пройти до виступу. Ноги самі просилися вперед. Хотілося знайти того, хто різав їхні петлі, схопити за комір і примусити повернути все до останнього пера. Не заради себе. Нехай би Крак потім сказав, що Тік нарешті вчинив як справжній мисливець.
Але він згадав учорашнє застереження. І те, як швидко велика свиня перетворила найрозумнішого мисливця на прикрасу ясеня.
— Вони пішли до старого русла, — сказав він. — Можна обійти вище й подивитися, куди вийшли.
Крак зважив у руці обрізаний шнур.
— Можна. Але не зараз і не вчотирьох. Двоє з нас досі не бачать під ногами нічого, крім власних чобіт.
Кут відкрив рота, але Неш штовхнув його ліктем. Тік удав, що не помітив. Він теж не був певен, чи адресував Крак ці слова лише молодшим.
Повертаючись, вони поставили нові петлі на двох уцілілих проходах і перенесли одну з нижньої ділянки вище, під прикриття коріння. Крак вибрав місця, Тік перев'язував вузли, Неш прибирав зайві сліди, а Кут носив жердини. Робота йшла повільно. Тікові боліло коліно, Кут бурчав, що міг би робити вузли, а Неш раз у раз просив усіх не ставати на свіжі відбитки.
Під кінець Крак оглянув Тікову ногу.
— Звідки подряпина?
Тік натягнув штанину нижче.
— Ясень.
— Ясень сам тебе подряпав?
— Ми посперечалися.
Крак подивився на зламану гілочку, що стирчала із сагайдака Тіка.
— А кабан хто з вас?
Кут видав такий звук, ніби проковтнув жолудь. Неш дуже старанно почав зав'язувати ремінь на плечі.
Тік повільно повернувся до них.
— Ви розповіли?
— Не встигли, — сказав Неш.
— Тоді звідки він знає?
Крак простягнув руку й витягнув із Тікової перев'язі жорстку смугасту шерстинку.
— Від ясеня така не росте.
Кут нарешті зареготав. Тік вирішив, що наступного разу нехай сам лізе на дерево. Хоча знав: не залишить.
До стоянки повернулися в сутінках. Ґара зустріла їх біля вогню, заглянувши спершу не в обличчя, а в заплічні торби. Побачила одного зайця. Почорнілі від землі петлі. Два порожні шнури. І чотирьох гоблінів, один із яких помітно кульгав.
— Оце все? — запитала вона.
— Більше не було, — відповів Крак.
— Не вродило чи хтось забрав?
Крак поклав перед нею перерізану петлю. Ґара взяла її двома пальцями, оглянула зріз і перестала жартувати. Навіть Кут помовчав.
— Скільки? — запитала стара.
— Принаймні дві пастки. Одну з птицею, другу, певно, з хутровим звіром. Можуть бути ще втрати. Завтра перевіримо всі нижні проходи.
Ґара довго дивилася на шнур. Потім відклала його біля свого ножа.
— Отже, сьогодні м'ясо піде до казана, не на сушіння. Завтра зварю решту кісток. А мисливці нехай не думають, що мої корені ростуть під їхніми подушками.
Ніхто не заперечив. Навіть Тік.
На вечерю кожному дісталося трохи м'яса в густій юшці. Малеча сперечалася, кому випав більший шматок. Старші мовчки сьорбали, прислухаючись до розмов біля сусіднього вогню. Новина про розрізані петлі пішла стоянкою швидше, ніж запах їжі.
Один із мисливців запропонував одразу пройти до старого русла й пошукати чужих. Інший сказав, що нічний вихід закінчиться тим, що вони поламають ноги й принесуть у табір іще чотири голодні роти. Крак вислухав обох, не підвищуючи голосу.
— Ставимо двох вартових біля стежки. На світанку перевіряємо решту пасток. Поки не знаємо, хто ходить низиною, не кидаємося в темряву.
— А якщо знову заберуть? — спитав мисливець.
— Тоді матимемо свіжі сліди. Живих мисливців мені треба більше, ніж одну вкрадену куріпку.
Ґара буркнула щось про те, що куріпка теж була б не зайва. Крак не став сперечатися.
Тік сидів трохи осторонь і колупав ложкою дно миски. Йому досі було прикро за кабана. Ще прикріше — за пастки. Він уявляв, як хтось чужий присідає біля їхніх силець, знімає здобич, розрізає шнур і спокійно йде геть. Знає, що завтра хтось прийде сюди з порожнім кошиком.
Це вже не була дурна витівка. І не випадкова нога на чужій стежці.
Поряд сів Брук. Він приніс короткий уламок дерева з рівним жолобком, обробленим ножем.
— Крак сказав, ти робив сигналку, — повідомив він.
Тік звів на нього очі.
— Уже вся стоянка знає?
— Ще ні. Але Кут розповідає всім, як урятував тебе від кабана.
Тік заплющив очі.
— Я його підсадив на дерево!
— Значить, обоє вижили. Добре.
Брук поклав дерев'яшку поруч. Вона мала вузький проріз на одному кінці й ширший на другому.
— Якщо робитимеш сигнал, не бий просто по дереву. Від сухого стуку звірі тікають, а чужі чують далеко. Краще нехай маленький камінь падає в жолоб. Почуєш ти — не весь ліс.
— Ти мене вчиш?
— Ні. Показую дерево. Учитися будеш сам.
Тік повертів уламок у пальцях. Річ була проста й добра. На відміну від його громіздкого цурпалика, не мала здіймати переполох на пів лісу.
— Завтра зробимо, — сказав він.
— Завтра Крак поведе вас по слідах.
— Після. На нових пастках.
Брук кивнув і пішов до навісу, де на нього чекали дві недороблені підпори.
Уночі Тік довго не засинав. У вогнищі лишилися червоні вуглини. Двоє вартових тихо перемовлялися десь за навісами. Кут уже хропів, час від часу здригаючись уві сні. Може, знову бачив ту свиню. Тік подумав, що це було б справедливо.
Він витяг із-під голови дерев'яний жолобок Брука. Погладив пальцем гладенький проріз. Пастка мала попереджати, а не лякати. Треба було тільки придумати, де її поставити, щоб чужий не помітив шнура, а свої знали, як обійти.
Потім Тік згадав зрізану петлю, темне пір'я в багнюці та порожні дитячі миски. Він поклав дерев'яшку поряд із луком.
Уранці знову доведеться дивитися під ноги. І цього разу краще помітити тих, хто полює на їхню здобич, раніше, ніж вони помітять його.