частина 16

Коні йшли жвавою риссю. Дорога петляла між полів з уже зібраним урожаєм. Праворуч пропливло село, з якого долинав гавкіт собак та лемент домашньої живності. Агавіге, що скакала попереду, не пригальмувала, а навпаки — пришпорила коня, тож Грег був змушений міцніше вчепитися в гриву свого мула, який, закусивши вудила, помчав слідом.

Не збавляючи швидкості, загін летів дорогою, аж поки не почало сутеніти. На тлі сонячного диска, що заходив і палав яскраво-червоним, виднілася темна смуга, яка щохвилини більшала.

— Стоп, — скомандувала вампіреса і першою зіскочила з коня. Решта мовчки спішилися, не ставлячи запитань. І тільки коли вона дістала з сумки свічки, Грег зрозумів: знову кусатимуть за палець і шукатимуть слід Хогла. Але пошук майже нічого не дав, лише підтвердив шлях до моря, яким вони й так їхали.

— Що це означає? — запитав Грег.

— А те, — відповіла Агавіге, збираючи свічки, — що твого братика немає по цей бік гір. Зійдемо з корабля — і я знову пошукаю, нікуди він не дінеться! Поїхали.

Темна смуга перетворилася на ліс. Сонце на той час зовсім зникло, і дорогу їм освітлювали яскраві зорі.

— Ліс, — мрійливо проурчав ліканин.

Агавіге хмикнула:

— Вовк усе в ліс дивиться. Зараз доїдемо і будемо влаштовуватися на нічліг. Їжа в нас є.

— Я пополюю. Мені не важко, — на фізіономії Ойха з’явилася передчувальна усмішка.

Гоблін намагався не випускати з очей кремезну постать Ойха. Нічним зором він похвалитися не міг, а блукання в нічному лісі до його планів не входили. Ойх шумно втягнув повітря, потім смикнув за повід свого коня, звертаючи кудись убік. Ще певний час їхали вервечкою, пригинаючись під низьким гіллям. Тут і Грег відчув свіжість, а згодом його вуха вловили дзюрчання води. Ліканин привів усіх на затишну галявину, якою тек швидкий струмок.

— Влаштовуйтеся. Я зараз, — він кинув повід коня Грегу, зіскочив на землю, швидко скинув одяг, стріпнувся — і величезний звір безшумно шугнув у хащі. Агавіге злізла з коня. Зиркнула на Грега, який сидів із поводом Ойхового коня в руках.

— Ну, чого завмер, як статуя полководця? Розсідлай коней, напої. Я займуся багаттям. Потім, як напоїш коней, назбирай хмизу, тільки не провалися куди-небудь.

Гоблін оговтався, сповз із сідла, а тоді, кректучи та накульгуючи, заклопотався біля коней. Коли Грег повернувся від річки і прив’язав тварин до тонких деревець, Агавіге встигла спорудити з великого каміння щось на кшталт вогнища. За кілька кроків від нього вогонь багаття був уже непомітний. Гоблін, потерши задницю, що нила після сідла, пішов збирати хмиз. Коли він повернувся з чималим оберемком сухих гілок, Агавіге простягнула йому казанок:

— Набери води, я дістану наші припаси.

Вода в казанку вже почала закипати, коли почувся шурхіт і на галявину вислизнув Ойх, несучи на плечах тушу якоїсь невеликої копитної тварини. Агавіге задоволено кивнула, і вони заповзялися швидко обробляти здобич. Грег тихенько сидів на камені біля вогнища, намагаючись не привертати уваги. Обробляти м’ясо він зовсім не вмів, зате готувати вже навчився цілком стерпно, і йому це навіть почало подобатися. Та й Ойх останнім часом мовчки їв і не обурювався.

Коли з їжею було покінчено, Агавіге наказала чоловікам лягати спати. Сказала, що пізніше розбудить, а поки повартує сама — їй треба подумати. Грег швиденько згорнувся калачиком біля теплих каменів вогнища. Засинаючи, він подумав, що вампіри сну особливо не потребують.

Коли гоблін остаточно затих і його дихання стало рівним, Агавіге мовчки торкнулася руки Ойха і потягнула його вбік від багаття. Осінь уже повноцінно вступила в свої права: під ногами шелестіло опале листя, але звук був м’яким, майже заспокійливим. Вони рухалися легко й безшумно, немов ліс сам приймав їх. Місце знайшлося швидко — там, де листя було особливо багато, сухого й теплого. Агавіге першою опустилася на нього і, не випускаючи руки ліканина, потягнула його за собою. Листя зім’ялося під їхньою вагою, запах лісу змішався із запахом тіл.

— Ти питала, — тихо мовив Ойх, не одразу, ніби підбираючи слова. — Чи я переживав.

Він дивився на неї уважно, занадто уважно — так дивляться лише ті, хто давно не наважувався говорити вголос.

— Я божеволів, — продовжив він. — Знав, що ти жива. Знав, що впораєшся. Але щоночі уявляв, що не встиг. Що запізнився. Злився. На Пейара. На себе. На весь цей проклятий світ. — Він коротко й невесело усміхнувся. — І все одно йшов далі. Бо інакше не міг.

Агавіге мовчала, слухаючи. Її пальці все ще стискали його руку, не дозволяючи відсторонитися.

— Тобто… — вона трохи повернула голову, дивлячись йому просто в очі. — Ти справді мене кохаєш?

Відповідь була надто простою, щоб викликати сумнів.

— Так, — сказав він спокійно, без пафосу, як факт. Вона не відвела погляду.

— Я теж, — мовила Агавіге після короткої паузи. — Інакше я б давно тебе відпустила.

У цей момент Ойх нарешті усміхнувся — широко, щиро, майже по-хлоп’ячому.

— Тоді… — він трохи схилився ближче, помітно повеселішавши. — Я тепер можу бути зверху?

Він зачекав і додав із удаваною серйозністю:

— Іноді.

Агавіге пирхнула, але руки не прибрала.

— Іноді, — погодилася вона.

Коли він нахилився ближче, Агавіге першою торкнулася його обличчя — легко, майже невагомо. Пальці були прохолодними, але в цьому дотику не було відстороненості. Швидше — намір. Ойх завмер на мить, ніби перевіряючи, чи вона не передумає. Не передумала. Її долоня ковзнула нижче, затрималася на його грудях, немов оцінюючи, чи все досі на місці.

— Ти все ще тут, — тихо сказала вона. Не запитання — твердження.

— Завжди, — відповів він так само тихо.

Листя під ними м’яко шелестіло, коли він обережно прихилився ближче. Не поспішаючи, даючи їй можливість зупинити його будь-якої миті. Вона не зупинила. Навпаки — притягнула за комір, змусивши нахилитися ще нижче. Її дихання не збилося, серце не прискорилося — вампірський спокій був оманливим. Але пальці стискалися міцніше, і в цьому було більше зізнання, ніж у словах.