частина 13

Минуло два дні. Агавіге сиділа люта й наполегливо шукала вихід із ситуації, що склалася. Обернутися мишею і полетіти геть вона не могла. Могла хіба що лежати на ліжку, та й то лише вночі. Решітка на вікні була густою і завороженою — вмить без голови залишишся.

На третій день під вечір з'явився Пейар. Маг сяяв, наче новий гріш. Слідом несміливо увійшли двоє кухарчуків. Швидко поставили на стіл таці й кулею вилетіли з кімнати. У руках мага була запилена пляшка вина з горлечком, залитим сургучем.

Агавіге скоса зиркнула на пляшку. Сургуч прозоро натякав, що зілля всередині немає, але, знаючи мага, той міг залити його вже після того, як підмішав своє пійло. Та тоді йому самому доведеться пити разом із вампіркою. Агавіге замислилася. Поглянула на їжу. Смажене молочне порося, полите ароматною підливкою. Гладка гуска, вкрита хрумкою коричневою скоринкою в оточенні виводка смажених перепілок. Два величезні біфштекси з кров’ю. Вино було в одному екземплярі. Де ж каверза? Куди маг засунув своє приворотне зілля?

— Люба Агавіге, не варто відмовляти собі в радощах. Їж, пий, це цілком звичайна їжа. Я їстиму разом із тобою, — Пейар аж променився задоволенням і добродушністю.

Вампірка з сумнівом поглянула на стіл і присіла на стілець. Вирішила з’їсти біфштекс. Пейар із задоволенням спостерігав, як вона вправно орудує ножем та виделкою. Відкупорив пляшку і налив пів келиха вампірці, потім налив собі. Агавіге скоса зиркнула на келих. Маг тим часом відрізав чималий шматок поросяти, поклав на тарілку і заповзявся їсти, присьорбуючи вино. Агавіге потягнула носом повітря. Вино пахло як і належить. Нічого стороннього. Агавіге відпила вина, з’їла другий біфштекс. Жодних підозрілих відчуттів. Маг як був їй огидний, так і залишився.

Поки вони отак вечеряли, стемніло. Пейар запалив свічки.

— Ти можеш обходитися і без світла, мені ж воно потрібне обов’язково. Я нечітко бачу твоє миле личко.

Агавіге, почувши цей сумнівний комплімент, лише рикнула. Відрізала шматок від туші поросяти, наповнила порожній келих і продовжила вечерю. Тим часом догоріли свічки. Маг задзвонив у дзвіночок і наказав слузі, що прибіг на клич, принести нові. Буквально за кілька секунд слуга вбіг до кімнати й подав дві свічки. Пейар вставив їх у свічник і клацнув пальцями. Свічки спалахнули. Кімната потроху наповнилася приємним ароматом. Пейар присунув свій стілець впритул і, дивлячись їй в очі з хтивою посмішкою, поклав руку їй на коліно. Вампірка мовчки зиркнула на його руку і налила собі ще вина.

— Очі червоні, як кров, — стиха промовив маг, — виявляється, це діє збудливо. Хто б міг подумати?

— Це ненадовго, — фиркнула Агавіге і скинула його руку.

Вона взялася за гуску. Невідомо, чи буде завтра сніданок, тож треба їсти, поки дають. За кілька хвилин її увагу привернули свічки, які підозріло швидко згорали, поширюючи аромат, що став сильнішим і навіть трохи задушливим. Агавіге закашлялася. Маг здивовано на неї подивився. Сильний запах увесь час подразнював горло, вампірка покашлювала. До неї почало доходити, куди маг засунув своє зілля. Свічки. При горінні від високої температури зілля випаровувалося і, за задумом автора, мало спонукати полонянку до кохання зі своїм викрадачем. Агавіге зареготала.

— Ти намагаєшся змусити мене звиватися від жадоби, як портову хвойду? Дурень. На мене твої штучки не діють, тільки в горлі дере. До речі, про горло… — змазаною тінню Агавіге метнулася до горла мага.

Пейар верескнув і сахнувся, стілець небезпечно нахилився назад. Ікла залишили на горлі дві криваві смуги. Маг загорлав. До кімнати залетіли давешні орки, згребли вампірку в оберемок, попри запеклий опір, унаслідок якого в одного з орків був розквашений ніс, а інший розжився колоритним синцем під оком і довгою подряпиною через усю щоку. Агавіге грубо кинули на ліжко, знову приклавши тім’ячком до стіни. Маг тим часом вишмигнув із кімнати й зачинив двері.

Орки трохи затрималися, щоб переконатися, що полонянка знешкоджена. Від поросяти лишався чималий шматок, гуски була половина, а перепілки так і лежали нечепані. Вина зосталося менше ніж пів пляшки. Орки перезирнулися, розлили у келихи вино, слушно вважаючи, що маг, який наклав у штани, понісся до своїх покоїв зализувати рани. В хід пішли залишки гуски та поросяти. Агавіге сповзла з ліжка і приклала до постраждалої голови холодну пляшку. Потім взяла перепілку і почала її їсти, з хрускотом перемелюючи кісточки.

Свічки продовжували горіти. Орки, доївши й допивши, почали зацікавлено позирати на красуню-вампірку. Хоч і євнухи, та якісь залишки чоловічого інтересу в них збереглися, як і люта ненависть до мага, котрий їх так скалічив. Помститися йому вони не могли — точніше, намагалися, але магія виявилася їм не по зубах. Агавіге спостерігала за тим, як змінювався вираз орочих пик. А ставали вони, при погляді на неї, дедалі доброзичливішими. Агавіге скосила очі на свічки. Лишилася заледве третина.

— Клятий маг. Мало йому дівчат, вампірки забажав. Старий хтивий цап, — пробурмотіла Агавіге і взяла ще одну перепілку.

— Він — маг. Його так просто не вб’єш, ми пробували, — буркнув один з орків.

— Мені б зняти браслети й нашийник. Я з ним розберуся, — рикнула Агавіге.

— Ключів до браслетів немає. Вони слухаються тільки мага. Ми їх зняти не можемо. Ці нашийники теж, — орк із гидливим виразом на обличчі відтягнув край нашийника, що охоплював його могутню шию.

— Пропоную військовий союз. Ви допомагаєте мені, я — вам.

Орки перезирнулися й кивнули. У цю мить у двері зазирнув слуга.

— Забери порожні таці, — гавкнув старший орк. Слуга швиденько згріб таці, що забряжчали від купи обгризених кісток. Ідучи, буркнув: — Щастить же декому. Жеруть, розважаються. — Старший орк знову рикнув, і слуга кулею вилетів із кімнати.

— Зухган, — представився старший.

— Гарзонг, — сказав другий і грайливо підмигнув.

— Агавіге Багвар, — проспівала вампірка. Орки хмикнули і, перезирнувшись, вийшли. Агавіге вицідила в рот залишки вина просто з пляшки. Замислилася. Реакція орків на її ім'я наводила на роздуми. Чули про неї як про мисливицю за головами? Зрозуміли, що вона — вампір? У будь-якому разі їхня допомога зайвою не буде. У тому, що не зрадять, Агавіге не сумнівалася. Так принизити гордих орків... Маг нажив собі смертельних ворогів, які здохнуть, але помстяться.