частина 10

Тим часом у заїзді наростала паніка. Ойх, так і не діждавшись Агавіге, пішов блукати містом. Насамперед він вирішив пильно роздивитися замок мага. Той, як і належить замкам, височів на околиці, вростаючи підмурівком у скелю. Здавалося, споруда постала прямо з каменю — настільки цілісним був її вигляд. Основа, як і весь замок, виблискувала на сонці. Камінь віддалено нагадував чорний обсидіан. «Хто ж його збудував?» — роздумував Ойх, намагаючись обійти твердиню довкола. Та зрештою облишив це і повернувся до міста. Кілька разів до нього підбивалися якісь підозрілі типи, проте роздратований ліканін гаркнув, в очах спалахнули зелені вогники — і «доброзичливці» миттю щезли у завулках, облишивши спроби чіплятися.

Наступної ночі на пошуки вирушила Шиара. Дроу закликала тіні й розчинилася в темному провулку. Невидимою тінню вона вешталася містом, прислухалася до розмов, зазирала в кубла, робила висновки. Повернувшись удосвіта, Шиара постукала в кімнату Ойха. Скуйовджений і не зовсім тверезий ліканін відчинив двері.

— Умийся, протверезій і вислухай мене, — дроу геть не збиралася повторювати свою розповідь двічі.

— Заходь, — Ойх відійшов від порога. Підійшов до глека з водою, вилив її на свою кудлату шевелюру й пирхнув: — Слухаю тебе.

— Я чула розмову двох жебраків. Один із них казав, що три дні тому відвів вродливу жінку до Хосхи. Як я зрозуміла, він старший над тутешніми злиднями. Той, що розповідав, затримався поспостерігати й побачив, як Хосха в товаристві красуні пішов до головного. Лишилося з’ясувати, хто це і де він перебуває.

Ойх посмикав себе за волосся. Понюхав порожню склянку, витягнув з-під столу глека, що теж виявився порожнім, а тоді важко зітхнув: — Як ми його знайдемо? Агавіге казала, що їй потрібні відомості про замок мага.

— Пам’ятаєш, вона взяла у жебрака монетку. Це, судячи з усього, був перепустка. Але вона лишилася в Агавіге, — Шиара задумливо поглянула на Грега, який спершу виткнув носа в двері, а тоді ввійшов до кімнати й тихенько примостився на стільці.

— А якщо… — Ойх замовк.

— А якщо я піду шляхом Агавіге? — усміхнулася Шиара. — Але в мене немає перепустки. До того ж я — дроу. Навряд чи мене поведуть на аудієнцію до короля злиднів.

Грег ворухнув вухами. Йому дуже не хотілося, щоб Шиара лізла в лігво жебраків.

— Можливо, Ойх попитає? — пробелькотів гоблін, потай сподіваючись, що ліканін намагатиметься сам відшукати свою жінку. Шиара скосила на нього очі й усміхнулася. Ойх кидався кімнатою, наче звір у клітці, нарешті спинився і заявив: — Я піду…

— Куди? — перебила його Шиара. — Куди ЦЕ ТИ підеш? До тебе жоден жебрак і близько не підійде. Я спробую сама. Ну, кажи вже, — Шиара потягнулася всім тілом і знову позіхнула. Грег вп’явся поглядом у її груди під натягнутою курткою, що облягала постать і без того мало що приховувала, та гучно гикнув. Ойх хмикнув, а тоді мовив:
— Увечері разом підемо. Грег нехай тут сидить, про всяк випадок.
Грег шумно видихнув. Так краще. Шиара буде з Ойхом.

Коли стемніло, вони вийшли в місто, тинялися вулицями, намагалися розпитувати людей, але ті з острахом сахалися і квапилися забратися подалі від такої дивної парочки.
— Так у нас нічого не вийде, — заявила Шиара після години марних спроб.
— І що ти пропонуєш? — запитав Ойх.
— Є в мене думка, але вона може тобі не дуже сподобатися...
— Я вже на все згоден, — приречено відказав ліканін, — аби тільки це допомогло знайти Агавіге.
— У подобі звіра в тебе ж чудовий нюх, як у собаки... — почала вона.
— Що значить «як»? — обурено випалив Ойх. — Нюх у мене значно кращий, ніж у якихось там собак. Але чекай, я зрозумів, ти пропонуєш шукати її за слідом?
— Саме так, тоді точно знатимемо, де вона і куди пішла.

Ліканін не став більше розводити теревені, скинув одяг і перекинувся на звіра. На Шиару війнуло такою звірячою потужністю, що вона нервово ковтнула слину й заповзялася поспіхом збирати його речі. Ойх бадьоро побіг уперед, дроу рушила слідом. Він довго кружляв містом, спинявся на роздоріжжях, кілька разів до смерті налякав своїм виглядом пізніх перехожих. А згодом рішуче попрямував у бік міського муру. «Точно вхопив слід, — подумала Шиара, поспішаючи за ним, — а гарна ж була ідея!» Міська брама, певна річ, була вже давно зачинена. Ойх відбіг подалі від неї, туди, де під муром крім бур'янів нічого не росло. Спинився, глянув на дроу і з зусиллям вимовив:

— Н-а-м т-р-е-б-а з-а м-у-р.

— І як ми туди потрапимо? — здивувалася Шиара і прикинула висоту стіни — метрів п'ять, не менше.

Ліканін не став більше нічого пояснювати, схопив дроу однією лапою, закинув собі на спину, мотнув головою — мовляв, тримайся, — і з розгону перемахнув через мур. Шиара від несподіваного приземлення леть язика собі не прикусила. А він уже скинув її на траву й помчав далі за слідом. Попереду чорною стіною бовванів ліс. Але Ойх узяв трохи ліворуч — туди, де у світлі місяця виднівся яруг і розсип великих валунів.

Серед каміння ліканін помітив якийсь рух, завмер, потягнув носом повітря і, майже припавши до землі, повільно рушив уперед. Шиара зауважила зміну в його поведінці, кинула на траву його речі, дістала один скімітар і безшумною ходою рушила за ліканіном.

Ойх мало не плазом дістався краю яру й закляк, пильно розглядаючи чоловіка, який, своєю чергою, оглядав труп при світлі потайного ліхтаря. Підійшла Шиара; вона не стала довго роздивлятися чоловіка, а просто стрибнула вниз і, приставивши вістря скімітара до його горла, вимогливо поцікавилася, чим він тут зайнятий і хто він такий. Ойх підтримав її гучним риком.

Хосха — а це був саме він — дуже швидко оговтався і, обережно відвівши вбік вказівним пальцем кінчик скімітара, промовив:

— А ви, бува, не супутники вампіреси Агавіге? Мені якраз доручено вас розшукати.

— А що ще тобі доручено? — запитала дроу, не поспішаючи ховати зброю. — І головне — ким?

— Відповідь очевидна, — Хосха втішено усміхнувся, — мій господар Ріарг попросив знайти вас, він знає, куди пішла ваша вампіреса, а заразом доручив мені дізнатися, що сталося з Ругазою, якого ми дали їй у поводирі. У мене сьогодні, вочевидь, вдалий день. Не треба ходити й шукати вас, самі прийшли.