Останній епізод: наглядач Аппо і розумний баран

Наглядач Аппо вже зовсім байдужим поглядом дивився на луг, яким продовжували бігати щури в пошуках чи то риби, чи то гоблінів. У нього більше не було війська, не було шкатулки, не було нічого з того, з чим він сюди прийшов. Залишилося лише кілька возів. Щоб вони не заважали руху війська в лісі, наглядач відправив їх дорогою Чотирьох Кланів. Він був упевнений, що швидко захопить гоблінум, а потім туди дістануться й вози. Тепер же вони не мали жодного значення. Тому йому було байдуже, де вони перебувають.

Раптом ліворуч він помітив рух. Між деревами промайнули кілька їздових баранів із вершниками. Вони наближалися, і незабаром наглядач упізнав їх.

— Оце вже ні. Мене вам не захопити, — процідив він крізь зуби, розвернув барана й помчав у ліс.

Вершниками були Мор, Вук, Нук і Браха. Після того як Вук і Нук затримали самітника, вони успішно повернулися до гоблінуму. Втім, великих зусиль для цього не знадобилося. Коли самітник наздогнав їх, у нього сильно боліла й кровоточила нога. До того ж шкатулки у великоносів уже не було. Тому він вирішив відступити й зайнятися раною. Так гобліни просто розійшлися в різні боки, і Вук із Нуком поспішили додому.

Побачивши, як утікає наглядач Аппо, гобліни оторопіли, адже очікували, що наглядач гоблінуму поводитиметься гідніше. Вони довго переслідували його, але ніяк не могли наблизитися. У якийсь момент він і зовсім відірвався й зник серед дерев.

Вук і Нук підозрювали, що наглядач дав своєму барану мурашину силу. Але Мор швидко зрозумів справжню причину. Їхні барани два дні возили воїнів, які брали участь у битві. Тварини були виснажені й уже не могли зрівнятися зі свіжим бараном наглядача. Незабаром їх почали залишати останні сили.

Мор не хотів мучити тварин і відпустив їх. Далі гобліни побігли самі. Щоправда, Мор уже починав сумніватися, чи варто продовжувати переслідування. Попереду вони нікого не бачили, а наглядач міг будь-якої миті звернути вбік. Але гобліни вирішили бігти далі, нікуди не звертаючи.

Тим часом наглядач Аппо, наче божевільний, гнав свого барана й навіть не думав кудись звертати. У нього було лише одне бажання — якомога швидше дістатися земель свого клану й попрямувати до найближчого гоблінуму. Адже він, як і раніше, залишався верховним правителем самітників, а отже, його зобов’язані були прийняти й захистити.

Попереду з'явилася галявина чи то з невеликим озером, чи то з величезною калюжею. Вискочивши з лісу, баран різко зупинився біля самої води, наче перед ним виросла неприступна стіна. Наглядач Аппо ледь не полетів уперед від такої несподіванки.

— Ну ж бо! Чого ти став?!

Він стискав барану боки, бив його по спині, але той не рухався з місця.

Наглядач оглянув озеро. Воно було довгим і вузьким. Щоб об'їхати його, знадобився б час. Набагато швидше було б перейти навпростець. Але баран чомусь уперто не бажав заходити у воду.

«Може, тут глибоко? Хоча яка глибина може бути в цій калюжі?» — подумав він.

Чекати йому не хотілося. Тому він зіскочив, відпустив барана і наостанок сильно вдарив його. Перелякана тварина побігла вздовж берега, але невдовзі зупинилася й подивилася на колишнього господаря, який так підло з нею вчинив.

Наглядач зайшов у воду, збираючись кількома стрибками опинитися на іншому боці. Спочатку йти було легко. Лише трохи заважала багнюка під ногами. Але коли вода піднялася майже до колін, ноги почали грузнути. Він насилу витягнув одну ногу, тоді як друга продовжувала занурюватися все глибше. Опори під нею не було.

Довелося знову опустити ногу, сподіваючись нарешті намацати дно. Але незабаром вода сховала коліна, а дна все ще не відчувалося. Лише тоді наглядач зрозумів, що зайшов у болото.

Навколо, звісно, нікого не було. Він навіть пошкодував, що так далеко відірвався від переслідувачів. Про всяк випадок кілька разів голосно покликав на допомогу. Ніхто не відгукнувся, а тіло вже по пояс занурилося в трясовину.

Поруч почувся мекіт. Це баран повернувся до того місця, де його вдарили й прогнали. Він зупинився й уважно подивився на гобліна, якого так довго возив на своїй спині.

— Чого ти витріщився на мене? Це через тебе я тут, дурна тварино! Забирайся геть! — закричав наглядач.

Над водою в нього залишалися лише голова й руки. Він почав люто розмахувати ними, вирішивши будь-що прогнати барана. Але тварина не рушила з місця. Зате самого гобліна кожен рух усе швидше затягував у болото.

«А він виявився розумнішим за мене, коли не поліз сюди. Добре, що цього ніхто не бачить», — встиг подумати наглядач Аппо.

За мить його голова зникла під водою.            

Над поверхнею ще якийсь час безладно металися руки, наче гілки дерева на вітрі. Здавалося, вони все ще намагаються налякати барана. Але той ніяк не реагував і спокійно спостерігав. Незабаром руки ослабли й теж зникли в трясовині.

Баран тихо мекнув, наче здивувався такому чаклунству. Потім відійшов ближче до лісу й почав спокійно скубти траву.

Браха здалеку впізнав і галявину, і болото. Вибігши з лісу, гобліни побачили барана, який мирно жував траву. Він зовсім не злякався, а навпаки, радісно закивав головою, коли помітив Браху. Адже це та добра двонога істота, яка доглядала за ним.

— Так-так, — протягнув Вук. — І де ж наш головний лиходій? Куди він подівся?

— Гарненько озирніться. Може, він зовсім збожеволів і зараз нападе на нас, щоб помститися, — попередив Мор.

— Тільки у воду не заходьте. Те, що зовні схоже на озеро, насправді є болотом, — крикнув Браха.

— Ми чули про це підступне болото. Воно ж знаходиться на нашій землі, — відповів Мор.

— Наглядач Аппо, мабуть, утік. Кинув змореного барана й побіг. Адже цей баран мусить колись утомитися. Ну що, біжимо далі? — Нук уже збирався обходити болото, але Браха його зупинив:

— Баран наглядача не виглядає втомленим. Повірте мені, я на цьому знаюся.

Раптом із болота донісся глухий протяжний шум, і тієї ж миті на поверхні з'явилися бульбашки. Потім ще й ще.