Епізод четвертий: самітники за крок до перемоги

Тим часом у таборі самітників наглядач Аппо терпляче чекав на Лукдуна. Побачивши переляканих гоблінів, а потім почувши від них, що сталося, він знову впав у лють. Йому захотілося жорстоко покарати всіх за відступ. Однак, трохи заспокоївшись, він зрозумів, що зробити це неможливо, бо тоді в нього не залишиться воїнів. Тому він вирішив покарати головного винуватця другого за день приниження, яким, звісно ж, був Лукдун.

Але той не з’являвся. Хоча всі самітники вже давно повернулися й тепер розгублено переглядалися, коли наглядач час від часу підходив до них і грізно запитував, куди подівся їхній командир.

— Де ж наш великий воїн, якому знову завадили бджоли? Скоро стемніє, а його все немає. Як гадаєш, Торуле? — з єхидною посмішкою запитав наглядач Аппо.

— Не знаю, наглядачу. Можливо, він утік, побоюючись вашого гніву. Якщо це так, то він мене дуже здивував. Я вважав його сильним і гордим воїном. А ось щодо бджіл мені не зовсім зрозуміло, що сталося цього разу. Адже, наскільки я знаю, білих і тим більше гарячих бджіл не буває. Хоча, можливо, великоноси розводять якихось особливих бджіл, які живуть у казанках. Ці гобліни виявилися набагато хитрішими, ніж ми припускали.

— Швидше, ніж ти припускав, бо я нічого такого про них не казав. Та і яка різниця, якого кольору були бджоли чи ще хтось. Треба було прориватися вперед, не зважаючи на біль. Я роздавав мурашину силу не для того, щоб наші воїни лише втамували голод. А тепер мені доведеться дати її ще.

— Ви маєте рацію, наглядачу. Мурашина сила знадобиться всім, щоб завдати вирішального удару. Вогонь догорів, бджоли закінчилися, а отже, шлях вільний. Але краще атакувати завтра зранку. Щоб наші воїни встигли забути цей невдалий день. А ще розпалімо багаття. Можливо, їх побачать ті, хто загубився в лісі після нападу бджіл.

— Так і зробимо, Торуле. Чим більше воїнів, тим краще. До того ж вони повинні спокутувати провину за те, що так ганебно розбіглися.

— Цілком з вами згоден, наглядачу. Але хто ж тепер очолить військо? Мені здається, Лукдун зник назавжди.

— Думаю, його очолить Дагул. Що скажеш?

— Дагул — дуже мудрий вибір. Він уже бував тут і знає навколишні землі. Але я все ж хотів би допомогти йому. Дозвольте мені як радникові завтра поїхати разом із ним. Можливо, я помічу те, чого не побачить він.

— Добре, Торуле. Ти можеш поїхати. Треба було відправити тебе разом із Лукдуном. Можливо, сьогоднішній день виявився б для нас вдалішим.

— Можливо. Але ще нічого не втрачено. Головне, що в нас є мурашина сила. А з нею перевага залишається на нашому боці. І лише питання часу, коли вона принесе свої плоди.

— Я теж у цьому не сумніваюся. Але хотілося б усе зробити швидко й обійтися малою кров’ю. Так би й сталося, якби не троє втікачів-великоносів. Після захоплення гоблінуму їх обов’язково потрібно знайти й добре віддячити. Сподіваюся, ти здогадуєшся як.

— Звичайно. І це буде справедлива подяка.

Мор, Вук і Нук не чули цієї розмови, бо, щойно в лісі стало надто світло, їм довелося відійти ще далі.

— Ні, ви тільки подивіться, ніяк ці самітники не можуть залишити свого наглядача. Та і він теж — відпустив би хоча б половину охорони. Просто боягуз якийсь. Через це й ми тут сидимо голодні, — невдоволено сказав Вук, ліниво поглядаючи в бік самітників.

— Може, наглядач Аппо й боїться, але, мабуть, більше не за себе, а за шкатулку. Там міститься вся його сила. І якщо він її втратить, то відразу перетвориться на звичайного гобліна, — відповів Мор.

Йому теж набридло сидіти на одному місці й чекати на те, що могло взагалі не статися. Але вибору не було, і він продовжував вдивлятися вдалину. Хоча в лісі вже починало сутеніти й розрізнити когось серед самітників ставало дедалі важче.

— Підійдімо ближче. Можливо, почуємо щось цікаве, — запропонував Нук, коли настала ніч.

Гобліни підкралися ближче й сховалися за великим деревом. Поспіхом вони забули взяти з собою хоча б трохи їжі й тепер страшенно хотіли їсти. Найбільше страждав, як завжди, Вук. Він скаржився, що від голоду втрачає не тільки сили, а й зір, і що перед очима в нього почали літати маленькі прозорі хмаринки. Тому йому ставало дедалі важче спостерігати за самітниками.

— Вночі там усе одно нічого не станеться. А якщо до ранку я зовсім не осліпну, то продовжу спостерігати. Та й навіщо всім трьом стежити за ними? Пам’ятаєте, як ми охороняли табір? Давайте по черзі, — запропонував він.

— Відпочити, звісно, можна. Але головне — не заснути. Бо якщо ти, братику, захропеш, тебе не тільки самітники почують, а й наші гобліни на луці, — нагадав Нук, який втомився не менше за брата, але намагався триматися.

Мор теж відчував втому й хотів спати не менше за інших. Він не хропів, але спати все одно не збирався, як би важко йому не було.

Невдовзі у самітників запалали багаття. Тепер було не тільки чути, а й видно, що відбувається в їхньому таборі. Мор намагався вловити кожне слово наглядача Аппо в надії дізнатися бодай щось корисне, що зможе їм допомогти. Він навіть відтягував свої й без того старчачі вуха, бо йому дедалі більше починало заважати бурчання живота Вука.

Спочатку це було тихе булькання, яке поступово перетворилося на гучне протяжне бурчання.

— Та що з твоїм животом? Нас же зараз почують, — обурився Нук.

— А що я можу зробити? Він давно порожній, тому й починає обурюватися. У мене-то є сила волі. А от у нього, мабуть, немає. Треба терміново його нагодувати, поки він не став ще гучнішим, — відповів Вук і відчайдушно почав нишпорити рукою по землі в пошуках чогось їстівного.

Але поки що відчував лише всюдисущих мурах.

— Тримайте, — Мор дістав мішечки з мурашиною силою. — Думаю, зараз саме час. Мурашина сила діятиме два дні, а більше нам і не потрібно. Або завтра все вирішиться, або ми пропали.

— Усе правильно, Мор. Чого її тягнути? Ще зіпсується через спеку, — сказав Вук і обережно взяв мішечок, намагаючись його роздивитися.