Епізод третій: бойова кукурудза та двобій гоблінів

Наглядач Огл, спостерігаючи за тим, що відбувається в лісі, був дуже задоволений. На його обличчі навіть з’явилася слабка усмішка. Щоправда, він чудово розумів, що це далеко не кінець. Самітники відновлять сили та з ще більшою люттю кинуться на них через згасле багаття. Треба було готуватися до наступного зіткнення.

Наглядач сусіднього гоблінуму вже займався цим. Його допомога виявилася дуже доречною, тому що наступна хитрість, підказана Мором, мала спрацювати лише наступного дня. А до нього ще потрібно було дотягнути.

Тому зараз, поки ворог у паніці розбігся, десятки великоносів із казанками та кошиками, наповненими привезеною кукурудзою, попрямували до ще пекучої лінії оборони. Вогонь уже помітно ослаб, і самітники могли його подолати. Однак на луг поки що не повернувся жоден ворог. Отже, у великоносів залишався час підготуватися.

Вони розставили казанки просто у вогонь на невеликій відстані один від одного. На всю вогняну смугу їх не вистачило, але перекрити більшу її частину все ж вдалося. Для цього зібрали всі казанки гоблінуму, а ще цілий віз привезли сусіди. Саме вони краще знали, що потрібно робити, тому самі займалися розставлянням.

Невдовзі до другої зустрічі із самітниками все було готово, і гобліни чекали наступного наказу свого наглядача.

А в цей час наглядач Аппо не шкодував свого горла після того, як вислухав Лукдуна, який примчав і був трохи розгублений. Таким розгніваним його ще ніхто не бачив. Здавалося, що всі навколишні дерева здригаються від несамовитого крику:

— Я дав тобі неймовірну силу, з якою можна було легко дійти до західної околиці лісу! Ти ж зупинився на першій перешкоді! Де твоє військо, Лукдуне? Навіть якщо великоноси знали про наш напад і встигли підготуватися, це не може бути виправданням твоєї ганьби! Ти зараз же повернешся туди й захопиш мурашники та гоблінум! І я дуже сподіваюся, що ти зробиш це до того, як ваша мурашина сила вичерпається!

Наглядач Аппо пронизував Лукдуна поглядом, сповненим люті. Лукдун, який ще нещодавно вважався найвправнішим і найсильнішим воїном серед своїх гоблінів, зараз виглядав слабким і безпорадним. Він покірно опустив голову й тихо промовив:

— Слухаюся, наглядачу.

Йому було соромно. Але не перед наглядачем Аппо, а перед самим собою. Образ великого воїна розбився об сіно, гілки й бджіл. Тепер повага й страх, які відчували до нього його воїни, могли змінитися невдоволенням, а може, й насмішками. Він не міг цього допустити.

Лукдун під’їхав до залишків свого війська. Чекати, поки зберуться всі, не було часу. Тому він вирішив узяти всіх самітників, надісланих з інших гоблінумів. Лукдун називав їх запасним військом і збирався після захоплення гоблінуму використати як охорону. Знаючи стан наглядача, він не наважився просити мурашину силу для всіх. Але був упевнений, що вона знадобиться далеко не кожному, щоб розгромити великоносів. Адже злощасна перешкода напевно вже догоріла, а отже, шлях був відкритий. Наглядач Аппо хоч і неохоче, але все ж погодився дати мурашину силу кільком десяткам воїнів. Після цього нове військо самітників знову рушило в бік долини.

— Дозвольте вас заспокоїти, наглядачу, — тихо промовив радник, який до цього стояв як тінь, боячись і на себе накликати гнів.

— Говори, — різко сказав наглядач.

— Вам не варто так хвилюватися. Так, ми помилилися, коли думали, що великоноси нічого не знають. Троє їхніх посланців виявилися напрочуд живучими й усе-таки дісталися додому. Але це нічого не змінить. Наша перемога неминуча. Якщо в них і є мурашина сила, то її дуже мало. Купка навіть найсильніших гоблінів ніколи не здолає наше військо. Мушу визнати, що великоноси виявилися не зовсім дурними гоблінами й встигли підготувати різні хитрощі. Але рано чи пізно вони закінчаться, так само як і їхня мурашина сила. І тоді вони стануть беззахисними. Тож нам варто просто зачекати.

— Сподіваюся, так і буде, — холодно відповів наглядач Аппо.

Лукдун виїхав із лісу й, як і очікував, не побачив попереду вогняної стіни. Тепер замість неї була червоно-сіра смуга згасального багаття, а за нею, вишикувавшись у ряд, стояли великоноси.

«Хочете зупинити нас? Але гобліни — не вогонь, і нас не зупинять. Зараз ви відчуєте силу наших воїнів», — шепотів сам собі Лукдун.

— Уперед! — крикнув він, підіймаючи меч над головою й стискаючи боки свого барана.

Від копит десятків баранів здійнявся шум. А дикі крики їхніх вершників із піднятими мечами посилювали його. Це було справді моторошне видовище. Здавалося, що самітників, які несуться вперед, уже ніщо не може зупинити й вони просто зметуть великоносів, що стояли перед ними. Тим більше наближаючись, Лукдун побачив у їхніх руках не мечі, а кошики, а потім помітив і казанки.

«А це що таке?» — здивувався він, трохи стримуючи барана.

Тим часом великоноси підбігли до казанків і висипали в них щось зі своїх кошиків. Щось дрібне, але Лукдун не зміг розгледіти, що саме.

«Ну, це точно не бджоли, а значить, небезпеки немає», — подумав він.

Та гобліни навколо нього все ж почали хвилюватися. Вони готувалися до бою на мечах. Однак із самого ранку відбувалося те, чого вони ніяк не очікували. І тепер усі знову насторожилися та згадали бджіл. Тих маленьких дзижчачих монстрів, від яких розбіглося перше військо.

Під’їхавши близько до казанків, самітники зупинилися, ніби перед ними раптом виросла невидима стіна. З цікавістю й водночас з острахом вони розглядали їх. Великоноси з кошиками давно втекли, а замість них уперед висунулися все ті ж воїни з мурашиною силою. Решта також готувалися прийняти бій, якщо військо самітників прорветься через поки що неприступну лінію оборони.

— Не зупинятися! Ви ж бачите, що це просто казанки! — крикнув Лукдун, рушаючи з місця.

Та раптом пролунав оглушливий тріск, і з кожного казанка в різні боки почало щось розлітатися. Самітники, які стояли попереду, миттєво відчули, як об їхні тіла вдаряються гарячі білі камінці. Це було не стільки боляче, скільки несподівано. Влучали камінці й у голови баранів. Перелякані тварини мимоволі позадкували, штовхаючи тих, хто стояв позаду. Почалася тиснява, і раптом хтось закричав: