Епізод другий: вогняна перешкода та злі бджоли

Наглядач Огл і ще кілька десятків гоблінів пригнули на баранів і попрямували до лугу. Слідом за ними пішли інші, несучи порожні казанки, кошики з кукурудзою та рибою, яка вже починала псуватися.

Для чого потрібна риба, наглядач знав. Він віддав розпорядження наловити її після того, як Мор розповів йому дещо цікаве. А ось як має допомогти звичайна на вигляд кукурудза, Огл поки що не розумів.

Цілий віз цієї кукурудзи привіз наглядач сусіднього гоблінуму. Він запевняв, що такої більше немає ніде. Окрім чудового смаку, вона мала ще одну незвичайну особливість і ніколи не вивозилася для обміну в інші гоблінуми.

Але в тяжкі часи не місце таємницям і жадібності. Тому наглядач без вагань пожертвував увесь запас і запевнив, що ця кукурудза обов’язково здивує самітників і точно затримає їх на деякий час. Наглядач Огл щосили намагався уявити, як саме вона це зробить, але так нічого й не вигадав. Однак великого вибору в них усе одно не було.

Проїхавши поля, Огл нарешті побачив те, чого чекав, і задоволено кивнув.

У найвужчому місці лугу, від одного краю лісу до іншого, тягнувся широкий високий вал із сухого сіна. Під ним лежали колоди й гілки. Щоб спорудити його, великоносам довелося скосити майже всі луги, залишивши лише трохи трави для овець, і забрати все сіно із сінників, заготовлене на зиму.

Зате тепер перед нападниками височіла серйозна перешкода. За сигналом наглядача вона мала спалахнути й на деякий час стати непрохідною стіною вогню. Побачивши полум’я, ворог напевно спробує обійти його через найближчий ліс. Але там на нього вже чекали. Чи спрацює цей план, наглядач не знав. Залишалося лише сподіватися.

Він уже збирався віддати ще одне розпорядження, коли помітив рух серед дерев. За мить із лісу почали виїжджати гобліни. Вони повільно заповнювали луг, поступово наближаючись усе ближче. Попереду їхав величезний гоблін.

Раптом він різко зупинився, ніби побачив щось зовсім несподіване. До нього під’їхав один із воїнів, трохи постояв і відразу помчав назад, зникнувши серед дерев.

«Цікаво, — подумав Огл. — Схоже, здоровань віддав якесь розпорядження, і той поспішив його виконувати. Вочевидь, вони не очікували зустріти тут опір. Це добре. Нехай хвилюються».

Зупинка тривала недовго. Самітники знову рушили вперед, причому помітно швидше.

— Набери в казанок вогню з багаття й вирушай до сіна. Почекаєш, поки вони під’їдуть якомога ближче, і підпалиш його. І відразу повертайся, — наказав наглядач гобліну, який стояв поруч.

Той кивнув, схопив казанок і побіг виконувати наказ.

Здалеку казанок помітити було неможливо. Тож зараз самітники бачили великоноса, який біг їм назустріч і ніс щось у руці. Навіть якби вони розгледіли, що це казанок, то все одно не змогли б побачити палке вугілля всередині. Наглядач Огл витяг меч і рушив уперед. За ним пішли всі інші. Першими їхали гобліни з мурашиною силою. За задумом наглядача саме вони мали протистояти тим самітникам, які наважаться прориватися крізь вогняну перешкоду.

Тим часом Лукдун на чолі свого війська наближався до дивного стогу сіна. Точніше, він навіть не знав, як це назвати, бо вдома стіг сіна був невеликим і круглим, а тут сіно тягнулося довгою смугою, перекриваючи весь луг. Але зараз його більше цікавило не сіно, що лежало попереду, а ті, хто перебував за ним. Виходить, наглядач Аппо помилився, коли казав йому, що великоноси не знають про напад. Ні, він не сумнівався, що його армія здобуде перемогу. Але чи буде вона швидкою, як того очікував наглядач Аппо? Тепер уже було ясно, що великоноси встигли підготуватися. А якщо битва затягнеться, то мурашиної сили може знадобитися більше. І наглядач Аппо навряд чи буде цим задоволений.

Лукдун під’їхав зовсім близько до сіна й зупинився. Оглянувши цю безглузду перешкоду, він навіть усміхнувся. Потім підняв меч над головою. Це був сигнал до атаки. Воїни, що стояли позаду нього, зробили те саме й тепер уважно дивилися на свого ватажка. Щойно він кинеться вперед, вони відразу підуть за ним. Лукдун уже знав, хто першим упаде від його меча. Це великоніс, який зараз стояв майже навпроти нього й навіщось приніс із собою казанок.

«Може, він хоче здатися?» — подумав Лукдун.

Але наступної миті великоніс швидко опинився біля самого сіна, висипав на нього щось із казанка й одразу втік. Сіно, яке кілька днів пролежало під сонцем, миттєво спалахнуло, здіймаючи до неба високі язики полум’я й густий дим. Навколо стало настільки спекотно, що Лукдуну й найближчим до нього воїнам довелося відступити. Самітники, які стояли позаду, теж почали потроху відходити від палахкотючої стіни.

— Спокійно! — крикнув Лукдун. — Це всього лише сіно, і скоро воно згорить.

Але вогонь не згасав так швидко, як йому хотілося. Після згорілого сіна почали горіти гілки й колоди. Перестрибнути таку перешкоду було неможливо. Час минав, полум’я поступово зменшувалося, але все ще залишалося неприступним. Лукдун починав нервувати. Щойно від нього поїхав посланець наглядача Аппо, який хотів знати, як іде битва і чи скоро будуть захоплені мурашники.

«Як же вчинити? Чекати, поки вогонь зовсім ослабне? На це піде час, а наглядач Аппо вже прислав гобліна. Треба швидше прорватися вперед і захопити ці кляті мурашники», — міркував він, оглядаючи все навколо.

Праворуч вогонь тягнувся далеко й упирався в ліс. Ліворуч ліс був зовсім близько, і Лукдун подумав саме так, як розраховував наглядач Огл.

— То ось же він, відкритий шлях! Ліс! Ми підемо через ліс, де немає ніякого вогню, і там нас ніхто не зможе зупинити!

Він знову підняв меч, повернув барана ліворуч і помчав до лісу з криком:

— За мною! Ось наша дорога!

З боку великоносів до лісу теж попрямували воїни. Це були все ті ж гобліни з мурашиною силою. Але їх відправили туди радше як помічників. Головна надія була на гоблінів, які сиділи на деревах і вже діставали із сумок дзижчачі барильця. Тепер лише від них залежало, чи зможуть вороги прорватися через ліс.