РОЗДІЛ 22. ВИРІШАЛЬНА БИТВА. Епізод перший: незадовго до

Наглядач Огл віддавав останні розпорядження, очікуючи нападу найближчим часом. Кілька днів тому він відправив чотирьох гоблінів розвідати, як далеко перебуває армія самітників. Нещодавно вони повернулися та повідомили, що ворог уже близько й атака може початися завтра або післязавтра.

Наглядач чекав саме цього моменту й негайно відправив назустріч самітникам десяток гоблінів. Вони несли довгі, щойно зрубані гілки з дуже пухнастими кінчиками. Гобліни мали на великій відстані один від одного видертися на верхівки найвищих дерев і в міру наближення ворога підіймати кожен свою гілку. Щоб не пропустити цей сигнал, на луг вирушив спеціальний спостерігач, який тепер увесь день буде вдивлятися в ліс.

— Накрийте сухим сіном усі гілки й колоди на лузі, — наказав наглядач гобліну, який підійшов.

— Слухаюся, наглядачу, — відповів той і побіг.

Слідом підійшов Мор.

— Ну як, ви готові? — запитав його наглядач.

— Так. Ми можемо вирушати. Барильця в сумках, а мурашину силу ви дали нам раніше.

— Дуже добре. Шкода, що я можу дати вам лише по одному мішечку на кожного. Сподіваюся, вони допоможуть і у вас вийде те, що ти задумав. Зі свого боку ми робитимемо все можливе, щоб стримувати самітників. І запам’ятай, Море: у рукописах написано, що мурашина сила з’являється в мурашниках навесні й восени. До осені залишилося не так багато часу. Якщо самітники захоплять мурашники, то незабаром зможуть зібрати ще більше мурашиної сили. Тоді вже ніщо не завадить їм стати господарями Гоблінського лісу. Тому ви повинні принести цю кляту шкатулку. А тепер у дорогу.

Мор кивнув і пішов.

Провівши його важким поглядом, наглядач Огл поспішив до майстра дерева. Тут він пробув недовго й вирушив на околицю гоблінуму до майстра бджіл.

Там на нього чекало кілька десятків гоблінів із великими сумками, на які вони поглядали з острахом. Сумки були наповнені маленькими барильцями для скауті, з яких час від часу долинало дзижчання.

Наглядач Огл ще раз пояснив гоблінам, що вони повинні робити, і нагадав, що саме від їхньої рішучості багато що залежатиме в найближчі два дні. Як би не боялися гобліни дзижчачих сумок, але все ж закинули їх на плечі й попрямували до лісу. Підійшовши до узлісся, вони довго розглядали навколишні дерева, а потім один за одним зникли серед них.

Тим часом Мор, Вук і Нук уже покинули гоблінум, зайшли до лісу й попрямували на південь.

— Барильця точно не відкриються? Бо якщо вони відкриються, ми не те що до самітників не дістанемося — ми взагалі більше рухатися не зможемо. Вони ж нас із ніг до голови покусають, — Вук намагався йти якомога обережніше, щоб зайвий раз не трясти сумку.

— Не хвилюйся. У нас дуже хороший майстер дерева. Знає свою справу. Я якось брав на луг таке барильце зі скауті, і кришка не відкрилася. Ці барильця, звісно, трохи тонші, але я думаю, що все буде гаразд, — заспокоїв його Мор.

— Слухай, Море, а якщо нам доведеться довго ходити, бджоли не помруть? Там же всередині темно і, напевно, нічим дихати.

— Ніхто не помре. У барильцях зроблені маленькі дірочки. Ти ж сам бачив, Вуку.

— Нічого я не бачив. Я взагалі на барильця намагався не дивитися. І, мабуть, правильно зробив. Якщо там є дірочки, тоді бджоли могли побачити мене й запам’ятати, хто зараз їх мучить. А потім помститися.

— Ніхто їх не мучить, Вуку. Вони живуть у таких самих темних барильцях, тільки більших. І майстер бджіл сказав, що за два-три дні з ними нічого не станеться, — знову спокійно пояснив Мор.

— Досить панікувати, Вуку. Зараз не час для цього. Ти, мабуть, забув, що на нас іде ціла армія самітників із мурашиною силою. Бджоли в барильцях, можливо, наш єдиний шанс. І добре, що Мору спала на думку така ідея, — сказав Нук і спеціально поправив свою сумку, показуючи, що не боїться.

Але щойно від тряски всередині почулося дзижчання, він одразу ж перелякано почав зиркати назад.

Більше Вук не набридав своїми запитаннями, продовжуючи дуже обережно ступати, щоб зайвий раз не турбувати бджіл.

Гобліни повернули на схід і тепер рухалися назустріч своїм ворогам. Але вони не збиралися стикатися з ними лоб у лоб. Саме тому спочатку попрямували на південь, щоб підібратися до самітників збоку.

Розмови припинилися. Кожен розумів, що будь-який звук може видати їх. Так минув майже цілий день, і Мор уже почав думати, що вони зайшли надто далеко на південь і розминулися з армією самітників. Але невдовзі до них донісся шум.

Гобліни одразу ж лягли на землю й почали вдивлятися в ліс. Шум ставав дедалі гучнішим, і незабаром з-за дерев показалися їздові барани з озброєними вершниками.

— Так багато, — прошепотів Вук чи то самому собі, чи то іншим.

— Та помовч ти. Ще не вистачало потрапити їм на очі, навіть не наблизившись до них, — пробурчав Нук і смикнув брата за руку.

— Ми далеко від них. Ніхто нас не почує, — відповів Вук, але все ж більше не сказав ні слова.

— Давайте краще шукати, — сказав Мор, намагаючись розгледіти мало не кожного гобліна.

Самітники все їхали і їхали, але серед них поки що не було того, кого напружено шукали шість гоблінських очей. Повз них уже пройшла майже вся армія, і тільки в самому кінці на невеликій відстані рухалися ще дві групи самітників.

— Он він, дивіться! Їде посередині, а поруч із ним цей гидкий старий, — Нук щосили стримувався, щоб не крикнути.

— Так, ти правий. Це наглядач Аппо, — прошепотів Мор, нарешті побачивши того, кого вони шукали.

— А ще там Лукдун. Він навіть звідси виглядає таким здоровезним і грізним, що його, напевно, й бджоли злякаються. І ніякої мурашиної сили на нього не вистачить, — сказав Вук, одразу впізнавши здорованя, який заводив їх у льох.

Гобліни продовжили спостерігати. Тепер уже добре було видно, що наглядача Аппо, окрім радника й Лукдуна, супроводжували чотири гобліни. А позаду їхали ще четверо озброєних воїнів.

«З усіх боків оточив себе охороною. Нас надто мало, щоб підібратися до нього», — з досадою подумав Мор.