РОЗДІЛ 21. ПО КЛЮЧ ТА НАЗАД

Браха діставався до мосту без мурашиної сили. У нього в запасі було три дні, які він мав витратити на стеження. Але після того, як маленький гоблін вирішив змінити своє життя, це вже не мало значення.

Іти вночі дорогою було не так страшно, як лісом. Але все одно Браха намагався надовго не зупинятися. Він ішов до глибокої ночі, а коли сон і втома починали підкошувати ноги, влаштовувався під деревом біля самої дороги й чуйно спав до перших сонячних променів.

Вранці четвертого дня Браха побачив міст. Навколо нікого не було.

— Отже, встиг, — з полегшенням подумав гоблін.

Він дуже боявся запізнитися й у такий важливий момент розгнівати наглядача Аппо, який міг зробити з ним усе, що завгодно. Ще Браха побоювався того, як наглядач відреагує на смерть Урука. Чи не подумає, що він причетний до цього і тепер щось задумав? Але він тут. Він прийшов, а отже, не посмів ослухатися наглядача. Ну а те, що насправді твориться в нього в голові, не зможе дізнатися навіть хитрий і всезнаючий радник Торул.

Браха влаштувався біля мосту й поснідав залишками їжі, після чого йому захотілося спати. Довгий піший шлях усе-таки зморив гобліна, і зараз тіло вимагало відпочинку. Він заснув швидко, провалившись у нескінченну чорну порожнечу, і залишався там доти, доки до його вух не донісся шум.

Неохоче відкривши очі, він побачив сонце, що ховалося за деревами. Але шум лунав з іншого боку — там, де знаходився міст. Браха повернув голову й мимоволі підскочив від побаченого на протилежному березі.

Десятки воїнів на їздових баранах й навантажені вози, навколо яких юрмилися гобліни з мечами й без, заповнили берег біля мосту. Браха побачив, як уперед висунулися чотири вершники на чолі з величезним гобліном, у якому він упізнав Лукдуна. Вони заїхали на міст і почали озиратися на всі боки, явно очікуючи когось тут побачити.

Маленькому гобліну неважко було здогадатися, що вони шукають його й Урука. Відігнавши залишки сну, він попрямував до них.

— Вас має бути двоє. Де Урук? — суворо запитав Лукдун у Брахи що підійшов.

— Він загинув.

— Ходімо. На тебе чекає наглядач.

Лукдун ніяк не відреагував на слова про Урука.

Пройшовши через міст, а потім крізь ряди озброєних гоблінів, Браха опинився перед наглядачем Аппо, поруч із яким знаходився його радник.

— Чому ти один? Урук залишився шпигувати, а тебе прислав сюди? — запитав наглядач.

— Ні, наглядачу. Урук не дійшов до гоблінуму великоносів. Він загинув.

— Загинув? — наглядач не приховував здивування. — Загинув, попри те, що у вас була мурашина сила? Хто ж той звір, який зміг його здолати? Чи він отримав підступний удар у спину? — холодно запитав він.

— Урук потонув у болоті. Це сталося дуже темної ночі. Я не міг побачити навіть власної руки. Він увесь час поспішав і не помітив, що заліз у болото. Я не встиг його врятувати, — Браха намагався зберігати спокій.

— Так, силу болота не здатна подолати жодна мурашина сила. Ну що ж, Урук як був незграбним бовдуром, так ним і залишився. Хоча сам обіцяв, що цього разу не підведе мене. Тож більше він мені не цікавий. А зараз розкажи, що ти бачив.

Браха розповів, що бачив лише великоносів, які працювали на полях. У гоблінумі, наскільки він міг розгледіти, тривало звичайне життя. Озброєних гоблінів він не помітив ні в самому гоблінумі, ні навколо нього.

І він майже не брехав. У перші два дні, які перебував там, йому справді нічого не вдалося побачити. Ну, а що відбувалося далі, наглядачеві не було потреби знати.

— Отже, вони ще не дісталися свого гоблінуму. А може, ніколи й не дістануться. Як думаєш, Торуле?

— Складно сказати. Але вони цілком могли загинути. У тих самих Чорних землях. Вони, напевно, не підходили близько до річки, а пішли вглиб лісу. Тамтешні господарі завжди раді таким беззахисним гостям. А якби в них було багато мурашиної сили, то вони вже давно були б удома й точно готувалися б до нашого приходу. Але Браха каже, що там нічого не відбувається. Або він бреше, або великоноси справді загинули десь у лісі, — відповів радник, пильно дивлячись на маленького гобліна.

— Я думаю, навіть якщо вони якимось дивом залишилися живими й сьогодні або завтра з’являться в гоблінумі, це вже нічого не змінить. Вони не встигнуть підготуватися, бо через два дні ми стоятимемо біля їхніх полів.

— Пробачте, наглядачу, але про яких великоносів ви говорили? Хто не дійшов до свого гоблінуму? — запитав Браха, хоча й здогадувався, кого мав на увазі наглядач.

— Це не твоя справа. Ти зробив те, що тобі доручили, і тепер можеш повертатися додому. Там ще залишилися барани. Добре доглядай за ними. Незабаром вони теж знадобляться, — грубо відповів наглядач.

— Але коли ж я дістануся додому, якщо йтиму пішки? — запитав Браха, зовсім забувши, що зараз у ньому ще має залишатися мурашина сила з третього мішечка.

— Стій, стій, — насторожився радник. — Коли ти випив останню мурашину силу?

Браха на мить завагався.

Лише зараз він зрозумів, що припустився помилки. Адже якби він робив усе так, як велів наглядач, то перед тим, як вирушити до мосту, мав би випити мурашину силу. Тому що біля гоблінуму великоносів слід було залишатися якомога довше, а потім, щоб швидше дістатися до мосту, використати мурашину силу. Але вона зараз мирно спочивала в сумці за спиною.

До того ж там знаходився не тільки його мішечок, а й два мішечки Урука.

Згадавши про це, Браха відчув, як у нього похолола спина й ослабли ноги. Він щосили намагався тримати себе в руках, щоб не виказати хвилювання, яке його охопило.

— Чого ж ти мовчиш? Відповідай, маленька потвора! — гнівно крикнув наглядач.

Брасі нарешті вдалося трохи заспокоїтися і навіть згадати, що один мішечок діє два дні.

— Пробачте мені, наглядачу. Просто після запитання радника я згадав Урука. Адже його мурашина сила потонула разом із ним. А свою я випив учора ввечері й одразу ж побіг до мосту. Спочатку лісом, а потім вибіг на дорогу й до вечора опинився тут. Але її не вистачить, щоб добігти до нашого гоблінуму. Тому я й казав, що доведеться йти пішки, — неквапливо відповів Браха й подивився спочатку на радника, а потім на наглядача.