РОЗДІЛ 20. НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ

Заїхавши в гоблінум, Мор, Вук і Нук одразу попрямували до наглядача Огла. Вони зустріли його на площі, де він енергійно віддавав чергові розпорядження. Побачивши їх, наглядач дуже зрадів, але водночас занепокоївся. Його посланці повернулися значно раніше, ніж він очікував. І за їхнім виснаженим виглядом легко було здогадатися, що вони поспішали. А отже, новина навряд чи була хорошою.

Коли вони залишилися вчотирьох, Мор коротко розповів про те, що з ними сталося.

— Отже, наші побоювання підтвердилися. Мурашина сила знову комусь запаморочила голову. До того ж Азуел мав рацію. Крадіями справді виявилися дикі гобліни. Ми сьогодні ж почнемо підготовку. Час порушити клятву мовчання. А ви йдіть і добре виспіться. Ви мені потрібні відпочилими й повними сил. Бачу, вам було непросто, але всі подробиці розкажете завтра.

Наглядач забрав трьох їздових баранів і швидко пішов геть.

Гобліни ще трохи постояли на площі, ніби заново знайомлячись зі своїм гоблінумом, а потім не поспішаючи побрели додому. Діставшись кожен своєї лежанки, вони одразу провалилися в глибокий сон, хоча вечір ще тільки наближався.

Спали гобліни міцно й довго, і прокинулися приблизно в один і той самий час — ніби за багато днів, проведених разом, почали відчувати одне одного як єдине ціле.

Перше, що вони відчули, відкривши очі, — дикий голод. У Мора не було нічого. Вук і Нук знайшли в кошику дві картоплини. Батько не знав, коли повернуться його сини, тому брав їжу лише для себе. Після декількох голодних днів такий мізерний сніданок братів, звісно, не влаштовував, і вони пішли до льохів.

Підходячи до площі, вони зустріли Мора з кошиком.

— Ну от, ми знову разом. Тепер будемо набиратися сил. Я, мабуть, візьму собі цілу баранячу ногу. Це ж не надто нахабно? Я заслуговую на неї. А ще я багато днів звідси нічого не брав, — Вук був дуже веселий. Чи то від сну, чи то від того, що нарешті нормально поїсть.

— Давайте потім підемо до наглядача. Не можна втрачати час, — запропонував Мор, коли вони вийшли з льохів із повними кошиками.

— Так, так. Зараз швидко поїмо і будемо чекати тебе, — погодився Нук.

Мор звернув увагу, що на площі якось занадто шумно й метушливо. Хтось заходив до майстра заліза, хтось виходив із дому наглядача, біля зброярні стояли кілька гоблінів і про щось говорили, показуючи на схід.

— Отже, наглядач уже все розповів, — подумав він.

Дорогою додому Мор зустрів Азуела. Старий сидів на своєму улюбленому камені.

— Я відчував, що ви повернетеся значно раніше. Бо вам не довелося більше нікуди їхати. Це зробили дикі гобліни.

Він не питав — він стверджував.

Мор кивнув.

— На жаль, моє передчуття мене не підвело. Буде біда. І ще невідомо, чим усе закінчиться. Ми ж не знаємо, скільки мурашників вони розорили. А якщо всі? Тоді весь наш клан не зможе їм протистояти. Хоча проти одного гоблінуму ще є маленька надія.

— Їхній наглядач чекав гостей. Тож вони можуть бути не самі.

— Тоді надії немає. Обов’язково треба перевірити всі мурашники. Може, хоч щось залишилося. Інакше нам не встояти.

— Ми з Вуком і Нуком займемося цим. Зараз тільки трохи поїмо, — винувато сказав Мор, ніби соромився того, що буде їсти, коли навколо всі вже готуються до сутички.

— Звісно, Мор. Я бачу, що вам здорово дісталося. Гоблінський ліс приховує багато небезпек. Але, як виявилося, головна його небезпека — це гобліни. Ви молодці. Зробили дуже важливу справу, з якою не кожен впорається. А ви подолали всі труднощі й повернулися. І це найголовніше. Йди й набирайся сил, — постарався підбадьорити Мора Азуел.

Проводивши його поглядом, старий піднявся й пішов до площі.

— Рано чи пізно це мало статися. Така сила не буде забута і через тисячі років. Краще б її взагалі не існувало, — тихо промовив Азуел.

Коли Мор зайшов за братами, Вук ще обгризав кістку і дорогою продовжував це робити.

— Уявляєш, Мор, цей ненажера з’їв цілу ногу з десятком картоплин і навіть не спітнів. А зараз, здається, збирається розправитися і з кісткою! — Нук не переставав дивуватися, куди у Вука вміщується стільки їжі.

— Кістки я ніколи не їв і не планую. Принаймні поки існує м’ясо. Але от гризти люблю. І смачно, і зуби міцнішають. Тож я вже не їм, а готуюся до сутички. Зуби, знаєте, дуже грізна зброя в умілих руках. Я це зрозумів ще там, у льоху, коли багатоніжка мені ледь п’яту не відкусила, — Вук навіть трохи почав накульгувати.

— Бідний мій брате, мушу тобі все-таки зізнатися: то були мої зуби. Тож скажи дякую. Якби не вони, ти так і залишився б у клітці, — усміхнувся Нук.

— То що виходить? Люблячий брат ледь ноги не позбавив? Хоча я підозрював, що це не багатоніжка. У них зуби як голки, а ті були як тупі сокири. Але так, ти мене врятував. І дякую тобі за це. Але більше мене не кусай.

Гобліни підійшли до будинку наглядача. На лавці так само сиділа Нора і, на диво, не дрімала. Але зараз вона й не могла цього робити, бо двері постійно відчинялися й зачинялися, впускаючи та випускаючи гоблінів.

Трохи осторонь зовсім один стояв майстер бджіл. Це не тому, що до нього погано ставилися. Навпаки, його дуже цінували й поважали, адже завдяки йому гобліни мали можливість насолоджуватися, мабуть, найсмачнішою їжею, яка взагалі існувала в Гоблінському лісі. Це мед.

Його було небагато. І кожен гоблін з нетерпінням чекав кінця літа, щоб скуштувати цей ароматний, тягучий, солодкий бджолиний нектар.

Попри те, що всі навколо обожнювали мед, допомагати майстру бджіл ішли неохоче. Найчастіше — лише після суворого розпорядження няглядача. А річ була в бджолах, які ні за що не хотіли ділитися своєю їжею. Вони відчайдушно її захищали, жалячи гоблінів без жодного милосердя.

І якщо до майстра вони ставилися добре, дозволяючи копирсатися у вуликах і часто супроводжуючи його, то всі інші були для них найлютішими ворогами. Деяких гоблінів бджоли переслідували до самого дому. А бували випадки, коли бідолашному доводилося тікати до річки й довго сидіти у воді, залишивши над поверхнею лише ніс.