РОЗДІЛ 19. І ЗНОВУ ШПИГУНИ

Урук трохи помилився, бо вони дісталися мосту не на ранок, а надвечір. Але все одно це було швидше за будь-якого їздового барана. Гобліни почувалися так само бадьоро, як і на початку шляху. А ще вони зрозуміли, що мурашина сила втамовує голод. Тож зупинятися не було жодної причини.

Подолавши міст, Урук передумав рухатися дорогою Чотирьох Кланів. Тут уже починалися землі великоносів, і він боявся зустрітися з ними на дорозі. Чомусь йому здавалося, що великоноси їздять і ходять тільки дорогами. Браха, як завжди, не став сперечатися з таким рішенням.

Гобліни швидко опинилися біля дороги, перетнули її та знову заглибилися в ліс. Далі на південь вони заходити не хотіли, бо десь попереду починалася долина з печерними ведмедями. Звісно, з мурашиною силою вони могли б упоратися з ведмедем. Але якою ціною? Така велика і сильна тварина навряд чи спокійно спостерігала б, як її рубають мечами. Гобліни могли отримати серйозні поранення. Це не входило в плани ні Урука, ні тим більше Брахи. Для одного зараз головним було виконати волю наглядача Аппо, а для іншого — просто залишитися цілим і неушкодженим.

Тому нові старі шпигуни, трохи пробігши на південь, повернули на захід.

Незабаром у лісі потемніло. Якщо минулої ночі їм допомагали зорі й холодне сонце, то зараз на небі не було видно ні того, ні іншого. На ліс опустився такий морок, у якому гобліни ледве могли розгледіти витягнуту перед собою руку. Тому їм нічого не залишалося, окрім як повільно йти. Так можна було хоча б встигати ухилятися від дерев. Але невеликий синець Урук усе ж отримав.

— Проклята ніч. Чорна, як тутешня земля, — вилаявся він.

— Може, зачекаємо на світанок або поки небо знову засвітиться? — запропонував Браха, до болю в очах вдивляючись уперед.

— Ні! Так ми втратимо час, а отже, його буде менше біля гоблінуму. Ми навіть не встигнемо як слід простежити. А я не збираюся повертатися до наглядача ні з чим. Тому продовжуємо йти.

Час минав, а на небі не з’явилося жодної зорі. Хмари повністю захопили його і, схоже, не збиралися відступати. Їх міг би розігнати вітер, але його, на жаль, теж не було. Тому гобліни продовжували рухались як равлики.

Інколи Уруку це набридало, і він прискорювався. Але потім Браха чув його крик і лайку — отже, Урук знову вдарявся об дерево.

— От так даремно витрачаємо мурашину силу. Коли ж хоч щось засвітиться на небі! — обурювався Урук.

Йому знову захотілося піти швидше, і Браха встиг лише помітити темний силует що промайнув поруч. Маленький гоблін спокійно чекав, що все повториться як завжди. Однак цього разу крику не пролунало, хоча на шляху Урука вже точно мало бути не одне дерево.

— Тут немає дерев. Напевно, я вийшов на якусь галявину, — почув він голос Урука. — Давай, підходь швидше.

Браха прискорився і, на диво, не зустрівся лобом із жодним деревом. Тільки от під ногами земля стала мокрою, хоча дощу не було. Він пройшов ще трохи й вже відчував воду.

— А чому тут вода? Може, ми збилися зі шляху і підійшли до річки? — запитав він.

— Як ми можемо збитися зі шляху, якщо нам потрібно просто весь час іти прямо? І ніякої річки тут бути не повинно. Напевно, нещодавно пройшов сильний дощ і затопив галявину. Та тут не стільки води, скільки багнюки під ногами. Навіть ноги трохи грузнуть. Ну нічого, з мурашиною силою мене жодна багнюка не зупинить.

Браха зробив ще кілька кроків. Мілка калюжа поступово перетворювалася на глибоку, на дні якої справді була багнюка. Але якась незвичайна. З кожним кроком ставало дедалі важче витягувати ноги.

І раптом якесь внутрішнє відчуття змусило його зупинитися і зробити кілька кроків назад. Йому чомусь згадався болотний сморід, настільки звичний в рідному гоблінумі, що на нього давно перестали звертати увагу. Але тут його не було. Навколо пахло лісом і лише трохи сирістю.

«Тоді навіщо я про нього згадав? Адже це звичайний ліс, а попереду, мабуть, звичайна калюжа. Хоча ні, вона не зовсім звичайна, бо в ній сильно грузнуть ноги. Але так буває тільки в річковому мулі або болоті. Урук сказав, що річки тут немає. Та й не схоже, щоб я заходив у річку. Залишається болото. Невже ми зайшли в болото?» — з жахом подумав Браха.

І тут він почув схвильований голос Урука:

— Я, здається, кудись вліз. Тут ніби болото. Допоможи мені!

— Як мені допомогти, якщо я навіть не бачу, де ти?

Браха теж почав хвилюватися.

— Знайди гілку. І поспішай! Я вже до колін у трясовині!

Браха повернувся в протилежний бік, дістав меч і вже збирався навпомацки шукати хоч якесь дерево, як знову озвався Урук:

— Почекай. Ти ще поруч?

— Поруч. Якраз збирався йти за гілкою.

— О, тепер чую тебе добре. Ти ж не в болоті стоїш?

— Ні. Тобто майже в самому початку.

— Добре. Я зараз у твій бік кину меч і сумку. Може, повільніше буду грузнути.

— Та як же я в цій темряві їх побачу? — здивувався Браха.

— Не потрібно бачити. Вранці знайдемо. Головне, щоб у болото не впали. А зараз присядь!

Гобліни були недалеко один від одного. Тому Браха тільки почав пригинатися, а над його головою вже щось пролетіло і дзвінко вдарилося об дерево позаду.

«Це меч», — здогадався він.

Слідом трохи збоку пролетіла і майже безшумно впала на землю сумка.

Браха знову повернувся і пішов шукати гілку. В його становищі гобліна, що втратив зір, треба було знайти хоч якусь гілку.

Він зайшов назад у ліс і почав намацувати дерева в пошуках бічних гілок. Але йому ніяк не траплялася достатньо товста. Усі гілочки, які він знаходив, були не товстіші за гоблінський палець. Звісно, навколо росло безліч гілок різної товщини. Але Браха був маленьким гобліном і просто не діставав до них навіть мечем у витягнутій руці.

Він міг би підстрибнути. Однак стрибати в порожнечу — все одно що ловити рибу гачком без наживки.

У якийсь момент Браха розлютився і захотів зрубати ціле дерево. Але швидко відмовився від цієї ідеї. Навіть якщо він його і підніме, то як у темряві протягне між деревами, а потім подасть так, щоб не придавити й не втопити Урука.