РОЗДІЛ 18. ОСТАННЄ ВИПРОБУВАННЯ ДОРОГОЮ ДОДОМУ

— А тут насправді непогано. Можна й переночувати, — сказав Вук, вмощуючись на великій гілці, оповитій мохом.

Уже була глибока ніч, але холодне сонце добре освітлювало ліс. Внизу виднілося з десяток вовків, які вляглися під деревом, чекаючи, що здобич рано чи пізно спуститься на землю. Зрозуміло, що гобліни не збиралися злазити з дерева, але й довго залишатися на ньому теж не могли. Потрібно було думати, як виплутатися з цієї історії. Саме цим вони й займалися, попутно милуючись своїм рятівником.

Дерево-гігант справді могло на якийсь час стати домом навіть для гоблінів. Деякі його гілки були такої товщини, що цілком замінили б гоблінські лежанки, а величезне листя захищало б від дощу не гірше за очеретяний дах. Щоправда, траплялися й листки з великими дірками, ніби їх гриз хтось дуже великий. Мор звернув на це увагу, але зараз його хвилювало зовсім інше. У голові крутилося лише один питання: як швидше дістатися додому?

Спочатку він хотів знайти невеликі гілки та зробити з них щось на кшталт списів, щоб потім кинутися на вовків. Але найменша гілка, що потрапила йому на очі, більше нагадувала важку палицю, і зламати її йому не вистачило б сил. Потім Мор вирішив пробратися на край гілки та стрибнути вниз. Гілки дерева були дуже довгими, і він розраховував, що вовки нічого не помітять. Але від цієї ідеї теж довелося відмовитися. Будь-хто з них міг випадково наробити шуму, а вовки мали чудовий слух. Тоді на землі гобліни опинилися б зовсім беззахисними. Отже, потрібно було зробити так, щоб вовки самі пішли. Але як?

Мор підняв голову, ніби намагаючись знайти відповідь десь угорі, серед нескінченних гілок. Потім подивився вниз. Вони сиділи не надто високо, тому добре бачили вовків. А вовки, своєю чергою, чудово бачили гоблінів. Час від часу хтось із хижаків підіймав голову, перевіряючи, чи не зникла майбутня здобич.

— Послухайте, а що якщо нам піднятися вище? Настільки високо, щоб вовки перестали нас бачити? — раптом запропонував Мор.

— Нам же, навпаки, вниз потрібно. А якщо поліземо ще вище, що це нам дасть? — запитав Нук.

— Як що? Загубимося серед гілок, і вовки подумають, що на дереві нас уже немає. Нам пощастило з цією Сторожовою вежею. Ми можемо піднятися так високо, що вовки навіть наш запах перестануть чути. І тоді вони підуть звідси, — пояснив Мор свою несподівану ідею.

— Вони точно підуть? Просто не хотілося б витрачати сили даремно, коли їсти хочеться все сильніше. Думаєш, вийде? — запитав Вук.

— Не знаю. Але нам потрібно якнайшвидше потрапити додому. Тому спробуймо. Сподіваюся, вийде, — відповів Мор, уже приглядаючись до наступної гілки над головою.

Усі троє почали обережно підійматися по дереву. Сторожова вежа ніби була створена для того, щоб по ній легко могли лазити гобліни. Гілки знаходилися на зручній відстані одна від одної. І зараз молоді великоноси без труднощів долали гілку за гілкою, підіймаючись усе вище.

Невдовзі вони опинилися вище за інші дерева навколишнього лісу, але продовжили шлях. Земля давно зникла за листям, а разом із нею зникли з виду й вовки. З кожною новою гілкою перед ними відкривався інший світ. Скільки б вони не вдивлялися вдалечінь, дерев більше не було видно. Усі вони залишилися далеко внизу, а навколо розкинулася незвична порожнеча.

Якби був день, вони, звісно, могли б побачити обриси гір далеко на півночі. Але зараз панувала ніч, а світло холодного сонця розганяло темряву лише в найближчих околицях. Проте і цієї видимої порожнечі виявилося достатньо, щоб гобліни раптом відчули себе єдиними істотами в усьому навколишньому світі.

Тут панувала повна тиша. Не було випадкових звуків від ще не заснулих лісових мешканців. Не чулося шелесту листя, по якому неквапно пробирався якийсь жучок чи павучок. Словом, не було жодного звичного з дитинства лісового звуку.

Це навіть трохи налякало гоблінів, але легкий вітерець нагадав, що вони все-таки не єдині живі істоти в цьому новому світі під зорями.

Попри появу страху, вони продовжували підійматися, ніби саме небо манило їх до себе. Щоправда, робили це дедалі повільніше. При цьому дерево майже не звужувалося, як зазвичай буває при наближенні до верхівки. Це або означало, що вершина ще дуже далеко, або Сторожова вежа відрізнялася від інших дерев не лише розмірами, а й формою.

Зате дедалі частіше траплялися поїдені листки та залишки якихось великих хробаків і жуків, яких на землі гобліни ніколи не бачили. Першим їх помітив Вук, який постійно оглядав сусідні гілки в пошуках їжі. Він показав їх Мору і Нуку. Але було незрозуміло, чи ці істоти померли самі, чи хтось поласував ними, з’ївши найсмачніші частини.

Нарешті Мор запропонував зупинитися, оскільки внизу вже давно не бачив ні вовків, ні навіть верхівок інших дерев. Брати охоче погодилися, бо й самі не дуже хотіли лізти далі.

Гобліни вирішили спускатися з першими променями сонця, а поки що відпочиватимуть. Однак довго відпочивати не вийшло.

Невдовзі після того, як кожен влаштувався на своїй гілці, зверху почувся шум. Він дуже нагадував звук, який вони нещодавно чули в льосі, коли багатоніжки повзали по стінах. Тільки тоді він був більш дзвінким, а зараз звучав приглушено. На мить шум затихав, а потім з’являвся знову. З кожним разом він ставав дедалі гучнішим. Тому гобліни швидко здогадалися, що той, хто його видає, наближається.

Холодне сонце добре освітлювало найближчі гілки, але гобліни поки нічого не бачили. Мор уже подумував спуститися трохи нижче, як почув крик Нука. Той знаходився трохи вище за інших і зараз показував кудись угору, на стовбур дерева. Придивившись туди, Мор не повірив своїм очам.

На стовбурі сиділа величезна гусінь. Йому здалося, що вона розміром із двох дорослих гоблінів, а може, й більше. Гусінь повільно проповзла вниз і зупинилася якраз у тому місці, де світло добре падало на дерево.

Тепер усі троє могли розгледіти її могутнє тіло, що складалося з безлічі товстих кілець. Колір шкіри був майже такий самий темний, як і стовбур дерева, тому гобліни помітили її лише в останній момент. Добре було видно ноги, які міцно чіплялися за кору. Коли вона трохи піднялася, Нук розгледів на чотирьох передніх ногах великі загнуті кігті, схожі на гаки, і одразу попередив братів. Ще він помітив п’ять очей: три великих дивилися просто на нього, а два менших розташовувалися з боків голови.