РОЗДІЛ 16. ШЛЯХ ДОДОМУ І НЕСПОДІВАНІ ПРИГОДИ

Коли в Нука перестала боліти голова, а Вука вже не нудило, Мор знову підхопив їх під пахви та рвонув далі. Ноги, як і раніше, рухалися швидко, руки міцно тримали важкий, а іноді й буркотливий вантаж. Мор не відчував жодної втоми. Серце не намагалося вирватися з грудей, а кожен рух давався легко. Ба більше, йому зовсім не хотілося їсти, хоча востаннє вони їли два дні тому. Одже Мор збирався бігти доти, доки дія сили не закінчиться.

Однак він зовсім забув, що у Нука і Вука мурашиної сили не було. Якщо на початку втечі, ймовірно через хвилювання, вони не думали про їжу, то тепер, трохи заспокоївшись, усе частіше просили зупинитися і хоч чимось перекусити. Мору стало шкода братів. Вони й так бовталися в нього під руками, немов дві тонкі гілочки на сильному вітрі. Ближче до вечора Мор зупинився.

— Ну нарешті! — полегшено видихнув Вук. — Я вже думав, ми зупинимося тільки тоді, коли побачимо свій гоблінум. Але боюся, до того часу в тебе під пахвою був би уже мертвий Вук. А кому від цього стало б добре? Правильно — нікому. Тому давайте спокійно поїмо, наберемося сил і впевнено побіжимо далі.

З цими словами він демонстративно впав на землю.

— Залишається тільки знайти їжу і зловити її голими руками, — зауважив Нук.

— Я вже згоден навіть на хробаків і гусінь. А ти, Мор? — запитав Вук, трохи відлежавшись.

— Як не дивно, але я зовсім не голодний. Тож усі хробаки й гусінь дістануться тобі, — усміхнувся Мор.

— Яка все-таки дивовижна ця мурашина сила. І силу дає, і голод втамовує. Сподіваюся, колись я теж її спробую. Навіть не заради сили, а просто щоб наїстися, — мрійливо промовив Вук і уже зібрався уважно розглядати землю в пошуках будь-якої живності.

Нук теж почав заглядати під кожен листок. Але довкола траплялися лише мурахи та крихітні жучки.

— От і поїли, — сумно сказав Вук. — Що за ліс такий? Нічого їстівного. Те, що повзає, занадто маленьке, а велике бігає так, що я його не наздожену. Та й часу на полювання зараз немає. Доведеться їсти мурах, якщо їх взагалі можна назвати їжею.

— Гаразд, чекайте мене тут. Я піду до річки. Може, там вдасться щось упіймати, — сказав Мор і швидко зник між деревами.

Голодні брати проводжали його сповненими надії поглядами.

«Головне, щоб не трапилася змія. Навіть із мурашиною силою з нею буде непросто впоратися», — думав Мор, підходячи до берега.

На щастя, поблизу змії не було. Хоча в густих заростях очерету, що розрісся майже до середини річки, вона могла легко сховатися. Мор впритул підійшов до високої зеленої стіни, що шуміла при кожному пориві вітру, і подивився в боки. Очерет тягнувся далеко праворуч і ліворуч. Щоб дістатися відкритої води, спочатку потрібно було подолати цю живу перепону, яка ніби охороняла річку від допитливих очей.

Мор обережно зайшов у воду і почав продиратися крізь зарості. Виявилося, що далі від берега очерет помітно рідшав. Вода поки була лише трохи вище коліна. За день вона встигла добре прогрітися, і Мор тепер із задоволенням відчував її м’яке тепло. Промені призахідного сонця освітлювали й без того прозору воду аж до самого дна. Гоблін із цікавістю спостерігав, як між водоростями миготіли зграйки маленьких блискучих рибок, які миттєво кидалися врозтіч від будь-якого руху води.

Трохи далі Мор помітив велику пузату рибу, що ліниво об’їдала водорості.

— А ось і вечеря, — задоволено пробурмотів він. — Навіть не доведеться далеко заходити.

Тепер було важливо непомітно до неї підібратися. Обережно переставляючи ноги й намагаючись не підняти з дна мул, Мор повільно наближався до здобичі. Ще кілька кроків — і можна буде зробити останній кидок.

Він уже приготувався, але в цей момент помітив неподалік іншу рибу. Вона була більша за першу, з витягнутим тілом і гострими зубами в напіввідкритій пащі. Риба майже не рухалась, але Мор зрозумів, що хижачка вже обрала собі ціль.

Не встиг він вирішити, що робити далі, як риба стрімко кинулася вперед і вчепилася в пузатий живіт своєї жертви. Гоблін із досадою видихнув, але здаватися не збирався. Швидко ступивши вперед, він різко опустив руки у воду і міцно схопив обох за хвости. Вони ще не встигли зрозуміти, що сталося, як уже опинилися на поверхні. Від несподіванки хижачка розтиснула щелепи та відпустила свою здобич.

— Оце улов! — радісно вигукнув Мор, підіймаючи рибу вище.

Задоволений своєю удачею, він уже збирався до берега, як раптом відчув різкий біль у нозі. Опустивши голову, Мор побачив ще одну таку ж хижачку. Її зуби глибоко вп’ялися йому в ногу. Риба щосили мотала головою з боку в бік, намагаючись вирвати шматок гоблінської плоті.

Мор спробував підняти ногу, але ледь не втратив рівновагу і не плюхнувся у воду. Вільних рук у нього не було. Звісно, він міг би звільнити одну руку і легко розправитися з мучителькою. Але Мор зараз тримав свою здобич і як справжній мисливець не збирався просто, так її відпускати. Тим часом вода навколо швидко забарвлювалась кров’ю. Потрібно було терміново щось робити.

Мор вирішив дістатися берега і вже там розібратися з нахабною хижачкою. Не звертаючи уваги на біль, він рушив. Риба теж не збиралася відпускати свою здобич. Її зуби міцно застрягли в нозі, а потужна голова продовжувала шалено смикатись.

Зробивши кілька кроків, Мор раптом відчув сильний удар по іншій нозі. Він швидко подивився у воду і побачив ще одну зубасту рибу. Та стрімко розверталася до гобліна. Неважко було здогадатися, що перша спроба була невдалою і тепер вона збирається повторити атаку.

Мор уже майже біг по воді, не звертаючи уваги на біль. Озирнувшись, він помітив позаду вже двох хижачок.

«Ну от, їх усе більше і більше. Якщо вони мене наздоженуть, то їжею тут стану я», — приречено подумав Мор і щосили відштовхнувся від дна, щоб одним стрибком опинитися ближче на березі. Він так і не зрозумів, що йому допомогло — мурашина сила чи страх, — але одним стрибком йому вдалося перелетіти через решту заростей очерету і приземлитися на суші. Дві риби все ще залишались в його руках, а третьої вже не було. Мабуть, вона не захотіла залишати воду і ще на початку польоту розтиснула щелепи, пірнувши в очерет.