РОЗДІЛ 15. ТРИ НАГЛЯДАЧІ

У той час як в’язні льоха ще тільки готувалися до втечі, наглядач Аппо зустрів трьох наглядачів і повів їх до себе. Пропозиція, яку він збирався зробити, була простою — повне підкорення або загибель. Однак Аппо, бувши далеко не дурним гобліном, не хотів одразу тиснути на них. Хоча легко міг це зробити, бо заздалегідь випив мурашину силу. Але він чудово розумів, що добровільне підкорення завжди краще за підкорення під навислим мечем.

— Я вітаю вас і дякую за те, що погодилися приїхати на моє прохання, — почав наглядач Аппо. — Ми гобліни одного клану, але все частіше забуваємо про це, занурюючись кожен у свої турботи. І це не дивно. Наше життя далеко не таке легке, як в інших кланів, особливо у великоносів. Це вони їдять смачну кукурудзу, досхочу п’ють скауті, об’їдаються бараниною і закушують її медом. Це у них родюча земля і густі зелені луки. Ми ж задовольняємося худими овечими тушами і картоплею розміром з ніготь. Але чому ми повинні терпіти таку несправедливість? Чому саме ми маємо бути щитом східних кордонів, тоді як великоноси спокійно живуть у центрі лісу і користуються нашим захистом? Я пропоную виправити це і показати, що самітники — далеко не останній клан у цьому лісі.

— У твоїх словах немає брехні, — відповів наглядач, на ім’я Шака. — Але великоноси та інші клани не роблять нам нічого поганого. Так, вони живуть на кращих землях і, можливо, іноді бувають зверхні. Але прийде час, і Верховний Вершник покарає їх за це.

— Де ж був Верховний Вершник, коли великоноси підкорили наші гоблінуми і змусили страждати весь клан? Відповідай мені, Шако! — майже закричав Аппо.

— Я не пам’ятаю такого. Та й інші наглядачі скажуть те саме. Про що ти зараз говориш?

— Про війну, яка була дуже давно. Про неї розповідає рукопис, який ніхто з вас, звісно, ніколи не читав, — усміхнувся Аппо.

— Ми знаємо, що в давніх рукописах зберігається минуле. Але ми живемо теперішнім. Навіщо тривожити те, що давно вкрилося пилом? Наші рукописи священні й мають спокійно доживати свій вік, поки не перетворяться на трухлявину. Хто взагалі повернув їх із небуття? — невдоволено запитав Шака.

— Це не важливо. Зараз важливе інше — як ви поставитеся до того, що я вже сказав і ще скажу. Я хочу, щоб наш клан під проводом сильного гобліна став по-справжньому єдиним.

— І хто ж стане на чолі цього союзу? — запитав наглядач, на ім’я Кор.

— Той, у кого вже є військова сила і є те, що зробить усіх нас непереможними. Я закликаю вас підкоритися мені й дати клятву повного служіння.

Кор усміхнувся.

— Бачиш, Аппо, поки що я не помітив у тобі нічого такого, чого немає в нас. Чому ж ми повинні коритися тобі, якщо ти нічим від нас не відрізняєшся?

— Ти говориш правильно, Кор. Але бачиш лише мій зовнішній вигляд. Він справді такий самий, як у будь-кого з вас. Проте всередині мене зараз сила, якої немає в жодного гобліна в цьому лісі. І саме вона дає мені право стати правителем нашого клану.

— Тоді покажи нам, як звичайний гоблін перетворився на печерного ведмедя, — не вгамовувався Кор.

Аппо обвів присутніх спокійним поглядом і зупинився на Корі. Потім повільно підійшов до нього і навис зверху, наче величезний камінь над краєм урвища. Кор залишався спокійним. Він і сам був далеко не маленьким гобліном і вирішив, що Аппо просто намагається налякати його своїм виглядом. Кор уже збирався кинути в обличчя цьому пихатому вискочці кілька різких слів, але не встиг.

Аппо блискавично схопив його за горло і легко підняв так, що ноги гобліна безпорадно задриґалися в повітрі. Потім він неквапливо підійшов до дверей, відчинив їх і подивився кудись удалечінь. Увесь цей час Кор відчайдушно намагався вирватися з залізної хватки. Але як би не напружувався, жоден палець на його шиї не поворухнувся.

Аппо ніби не помічав цього. Він зробив короткий рух рукою, і його полонений полетів через усю площу. Гобліни, що перебували там, із подивом спостерігали за наглядачем, що летів. За мить Кор важко впав на землю і застогнав від болю.

Аппо закрив двері й, ніби нічого не сталося, поглянув на інших наглядачів. Обоє були приголомшені. На їхніх обличчях змішалися страх, здивування і навіть повага. Вони ніколи раніше не бачили настільки сильного гобліна.

— Як тобі вдалося здобути таку неймовірну силу? Це схоже на чаклунство. Воно нас не погубить? — обережно запитав літній наглядач Базур.

— Не хвилюйся, Базур. Ця сила природна. Вона народилася в нашому лісі.

У цей момент двері відчинилися, і на порозі з’явився Кор. Він тяжко переставляв закривавлені ноги й затискав рукою рану на голові. З великим зусиллям гоблін сів на лавку і подивився на Аппо. Але в його очах не було ненависті. Лише смирення і визнання сили.

— Ти маєш подякувати мені, Кор, — спокійно сказав Аппо. — Спочатку я хотів жбурнути тебе в загін до їздових баранів. Бо побачив, що ти такий самий упертий, як ці тварини. Але тоді сором переслідував би тебе все життя. А я не бажаю тобі такого. Ти гідний гоблін і маєш залишитися наглядачем свого гоблінуму. Я лише хочу, щоб ти підкорився мені й служив чесно.

Кор схилив голову. — Я підкоряюся вам, наглядач Аппо, і визнаю верховним правителем свого гоблінуму. Даю клятву служіння та виконання будь-якого наказу. Якщо я порушу її, значить заслуговую на покарання.

Слідом за ним те саме зробили й інші наглядачі. Після побаченого бажання опиратися у них зникло. До того ж вони не вважали своє рішення зрадою. Вони й далі залишалися наглядачами своїх гоблінумів, а верховна влада переходила до гобліна з їхнього власного клану. Про те, що ще недавно його зневажливо називали диким гобліном, усі вже встигли забути.

— Ось і добре, що ніхто з вас не став упиратися, — задоволено сказав Аппо. — Служіть мені чесно, і одного дня ви отримаєте таку саму силу, яка є зараз у мене. Але запам’ятайте: якщо хтось надумає мене зрадити, то зазнає таких страждань, у порівнянні з якими навіть смерть здасться солодким сном.