РОЗДІЛ 14. ВТЕЧА

Минуло досить багато часу, перш ніж Мор вирішив почати діяти. За його підрахунками, надворі вже мало б стемніти, але все ж потрібно було переконатися. Тому він сказав Вуку, щоб той голосно закричав.

— Навіщо? — запитав Вук нічого не розуміючи.

— Біля дверей хтось має бути. Адже нас не можуть не охороняти. Так от, коли він почує крик, то відчинить двері, щоб перевірити, що тут відбувається. А нам це й потрібно. І ми побачимо, там ще день чи вже ніч, — пояснив Мор.

— Ага. Зрозуміло. А що мені говорити, якщо охоронець спитає, в чому справа?

— Вигадай щось. Це ж неважливо. Головне, щоб він відчинив двері. Ну, скажи, наприклад, що від багатоніжок уже сил немає, дуже боляче кусають.

— Зрозуміло. А чому саме я буду кричати, а не Нук? — не заспокоювався Вук.

— Тому що ти зробиш це краще. Ти ж природжений крикун. А ще така важлива справа допоможе спокутувати твою провину за довгий язик, — відповів Мор і посміхнувся. Однак у темряві цього, звісно, ніхто не побачив.

— Зрозуміло. Зроблю все як слід. Ну що, я починаю?
— Починай, — скомандував Мор.

— А-а-а-а-а, як боляче! Бідна моя голівонька! Принесіть світло!

Вук закричав так, що в Мора й Нука задзвеніло у вухах.

Настала тиша, і гобліни почали уважно вслухатися в кожен звук. Але, на жаль, звуку відчинення дверей вони не почули. Тоді Вук, уже не питаючи, закричав ще сильніше й знову зажадав дати світло. Майже оглухлим Мору й Нуку здалося, що навіть багатоніжки поховалися в щілинах від такого крику. Однак двері знову не відчинилися.

— Вук, давай ще раз. Якщо ніхто не відчинить, все одно ризикнемо і зараз будемо вибиратися. І можеш кричати трохи тихіше.

— Зрозумів. Кричу.

Не встиг Вук прокричати й двох слів, як двері відчинилися, і звідти почувся невдоволений голос:
— Ну що у вас тут сталося? Ви вже третій раз горлаєте. Я тільки трохи задрімав.

— Якщо ти все чув, чому після першого крику не відчинив? Я ж кричав, що мені боляче і щоб принесли світло, — обурено вигукнув Вук.

— Ну і що, що комусь там боляче. Це мене не стосується. І світло приносити я теж не збираюся, — сказав голос із дверей.

— Чому це не збираєшся? — навіть трохи зухвало запитав Вук.

— Тому що мені заборонили заходити в льох. Тільки якщо хтось із вас помре. Хтось помер?

— Ні, — відповів Вук.

Двері зачинилися. Але гобліни вже давно зрозуміли, що навіть слабке світло не пробивалося з дверей, а це означало ніч.

Мор нарешті розкрив долоню, обережно поклав у рот теплий мішечок і прокусив його. Він відчув, як по язику повільно розтікається густа трохи солодкувата рідина. Але зараз був не найкращий час насолоджуватися смаком мурашиної сили, і Мор швидко її проковтнув.

— Вона смачна, — встиг сказати він, перш ніж почав відчувати все, про що розповідав йому Азуел.

Його тіло нагрілося, а за кілька миттєвостей відчуло приплив неймовірної сили.

— Ну як ти? — запитав Нук, який уже почав хвилюватися, чому Мор мовчить.

— Добре. Навіть дуже добре. Я ніколи в житті такого не відчував.

— Значить, мурашина сила почала діяти? — запитав Вук.

— Зараз перевірю.

Мор хотів вибратися з льоху через дальню стіну, бо там буде менше чутно, коли він почне рити хід. Але спочатку потрібно було вилізти з клітки. Тому він витягнув руки й повільними кроками почав рухатися в протилежний від вхідних дверей бік. Розташування він запам’ятав ще тоді, коли їх сюди привели. Клітка була невеликою, тож він швидко намацав перед собою залізну перешкоду й почав відгинати прути. Спочатку вони піддалися досить легко, але щоб пролізти, потрібно було гнути ще.

Далі Мору довелося докласти всі сили, бо майстер, який зробив клітку, добре знав свою справу. Він з’єднав вертикальні прути двома поздовжніми смугами. Тому, якщо вперед і назад прути гнулися, то розсунути їх убік було дуже важко.

У Мора не було стільки сили, щоб розірвати товсті смуги й звільнити прути. Він міг лише гнути їх, що й робив, чекаючи, коли метал дасть тріщину. Трохи повозившись, йому вдалося зробити діру, у яку можна було хоч і з труднощами, але пролізти.

Він виліз із клітки першим. Далі була черга Вука. Однак для нього діра виявилася замала. І він застряг.

Що тільки не робив бідний гоблін. Спочатку втягав живіт, а потім м’яв його, скільки міг руками, тиснув на боки та клявся перед Верховним Вершником, що буде голодувати десять днів. Але нічого не допомагало. Він попросив Мора, щоб той добряче смикнув його і нарешті визволив із пастки. Мор із силою, що кипіла в ньому, звісно, міг витягнути Вука. Але не ручався, що витягне цілого, і тому відмовився.

Нук, залишаючись у клітці, все більше починав нервувати. Адже двері можуть відчинитися саме в такий невдалий момент.

У відчаї Вук навіть попросив Мора зробити ще одну дірку для Нука, і тоді вони вдвох зможуть утекти. А він залишиться тут, буде німий як риба і стійко прийме все, що приготував йому підступний наглядач Аппо. Тільки попросив якнайшвидше привести допомогу, бо його стійкості надовго, швидше за все, не вистачить.

Звісно, ні Мор, ні Нук не збиралися кидати Вука й обоє були готові залишитися, якщо його не вдасться витягнути. Зараз вони гарячково перебирали в голові, що ж їм можна зробити.

У цей час на Нука знову впала багатоніжка. І тут у нього виникла ідея. Він не струсив багатоніжку, а, навпаки, схопив її. Іншою рукою одразу почав шукати в темряві ногу Вука. Багатоніжка намагалася вирватися і відчайдушно кусала гобліна за пальці, але він терпів, продовжуючи свої пошуки.

Нарешті він намацав ногу, поклав на неї звивисте тіло і в той самий момент щосили вкусив брата за п’ятку.

— А-а-а-а!..

Вук завив від дикого болю і подумав, що до його ноги дісталася особливо кровожерлива багатоніжка, яка зараз почне гризти п’яту.

Його охопив жах. Він почав махати ногами в різні боки, поваливши на землю Нука. Потім схопився руками за клітку і відчув такий вибух сили, що виштовхнув себе з залізної пастки.