РОЗДІЛ 10. ВСЕ БЛИЖЧЕ ДО ДАЛЕКОГО ГОБЛІНУМА

Троє молодих великоносів продовжували свою подорож і вже подолали понад половину шляху. Відтоді як вони зустрілися зі змією, минув ще один день. Гобліни вже не згадували про неприємну зустріч на мосту і їхали ближче до річки, там, де дерева майже не росли. Мор очікував, що приблизно через два дні вони дістануться потрібного гоблінума.

Баран, який віз його і Нука, здавалося, змирився зі своєю долею і проявляв дива витривалості. Тому зупинятися доводилося все рідше.

— А ви помітили, що тутешній ліс відрізняється від нашого? Тут більше дерев із голками, а в нас — із листям, — сказав Нук, із цікавістю розглядаючи могутні дерева навколо.

— Та це й не дивно. Ми ж їдемо землею самітників. Напевно, тут і має все бути інакше, — відповів братові Вук.

— Ти трохи не правий, Вук. Ця територія вважається прикордонною і має своїх господарів. І називається вона — Чорні землі, — пояснив Мор.

— А чому вони чорні? Я щось не бачу жодного чорного дерева.

— Чорними вони називаються тому, що тут живуть чорні вовки. Але нам нічого боятися. Наглядач Огл казав мені, що близько до річки вони не підходять.

— І я здогадуюся чому. Адже та змія легко проковтне цілого вовка. Може, тоді вона якраз його й з’їла. Звідки взагалі вона з’явилася в нашому лісі? — запитав Вук і знову з острахом подивився на річку.

— Я якось чув про величезних змій, які живуть у західних горах. Влітку вони іноді вирушають у далеку подорож річкою і допливають мало не до східного краю лісу. Думаю, та змія якраз припливла з гір. Але яка тепер різниця? Вона давно залишилася позаду. Тож переживати немає про що.

— Як це немає про що? Стосовно змії, може, і немає, хоча я не впевнений. Але ж ночуємо ми в лісі, де бігають чорні вовки. І хто знає, може, вони давно напали на наш слід і тепер чекають зручного моменту. От так заснеш, а прокинешся в оточенні вовків. І тоді все — кінець. А я ж ще такий молодий. Багато чого не бачив і не встиг зробити, — з удаваним сумом сказав Вук.

— І що ж такого ти не встиг зробити? Спробувати з’їсти цілого барана чи повисмикувати пір’я у живої куріпки? — обурено запитав Нук.

— Може й так. Але крім цього ще багато чого. Наприклад, я навіть не встиг завести собі хоча б одну гоблінку. А я бачу, що багато хто навколо заводить.

— Та годі тобі. Знайшов через що переживати. Ну заведеш ти гоблінку, і що нового дізнаєшся? Як вибирати м’ясо — знаєш, як збирати жуків на картоплі — теж знаєш, зрештою вже вмієш готувати птицю.

— Ну так. Я зовсім не дурний. Це всі бачать. Але навіть я багато чого ще не знаю. Наприклад, не знаю, звідки беруться маленькі гобліни. От якраз про це я в неї й спитаю. А поки мені, як, мабуть, і вам, відомо лише те, що одного разу на світанку гоблінка йде в ліс разом зі своєю матір’ю, а до вечора вони повертаються з малюком. От і виникає питання — звідки він там узявся?

Адже маленькі гобліни не можуть рости на деревах. Якби це було так, кожна гоблінка вибирала б найміцнішого й найкрасивішого малюка, а кволі й негарні залишалися б далі рости на гілках. Але я ніколи таких у лісі не бачив. Та й взагалі ніяких не бачив.

Отже, з’являються вони якось інакше.

У чаклунство я не вірю. Гобліни все ж не чаклуни. Принаймні я ще жодного не зустрічав. Тоді лишається два варіанти. Або малюки ростуть під землею, живлячись корінням і хробаками, а коли приходить час — вибираються назовні. Або їх десь вирощують, а потім приносять у ліс, звідки їх і забирають гоблінки.

— Ох, хотів би я знати, хто тебе вирощував, перш ніж наша мама тебе забрала, — сказав Нук, не приховуючи усмішки.

— А може, я земляний гоблін. Адже не просто так я люблю гусениць. Вони майже як хробаки. Але якщо мене хтось і вирощував, то я впевнений — це були дуже розумні й красиві істоти, — з гордістю відповів Вук.

— Можливо, ти й маєш рацію. Але чому забуваєш про животи? Хіба ти не помічав, що в усіх гоблінок, які йдуть у ліс, великі животи? А коли вони повертаються, животи вже зникають. Може, це якось пов’язано з появою маленьких гоблінів? Може, малюки живуть у животах своїх матерів, а потім, коли їм стає тісно, залишають їх? — припустив Мор.

— Мор, ти ніби й не дурніший за мене, але що ти таке кажеш? Як може в животі жити маленький гоблін, якщо там їжа? Живіт призначений для їжі, а не для життя. Це ж не дім. Тому мої припущення все ж ближчі до істини, — впевнено закінчив Вук.

І треба сказати, що така впевненість майже переконала Мора й Нука в його правоті. Хоча деякі питання в них усе ж залишилися.

Так, за розмовами й дрібними суперечками гобліни проїхали ще пів дня. Навколо стояла тиха погода, а сонце щосили світило в чистому небі, безжально нагріваючи молоді гоблінські голови. Але якщо від спеки ще можна було сховатися, то від голоду — ніяк.

Першим забурчав живіт у Вука. Незабаром його підхопили животи Мора й Нука. Їхати далі голодними ніхто не хотів, тому гобліни вирішили влаштувати привал.

Їхні барани одразу попрямували до річки на водопій, забравши з собою сумки з їжею. Довелося йти слідом. По дорозі гобліни згадали, що так і не встигли порибалити.

На таку справу одразу ж зголосився Нук. Його нога загоювалася й майже перестала турбувати. Тому він знову був сповнений сил — якщо не полювати, то хоча б порибалити.

— Давай, Вук, бери другий гачок і підемо ловити вдвох. Подивимося, хто більшу рибу спіймає, — запропонував він, поспішно прив’язуючи мотузку до гачка.

— Нук, ти ж знаєш, що я більше рибоїд, ніж риболов. І я впевнений, тобі попадеться така риба, якої вистачить на трьох. То навіщо мені тоді ловити? А якщо і я спіймаю таку ж? Що ми з нею будемо робити? На жарі вона швидко зіпсується і її доведеться викинути. Шкода. А от коли похолодає, я обов’язково піду з тобою, — дуже серйозно відповів Вук.

— Ну добре. Раз ти так думаєш, піду один.

Тим часом Мор уже десь знайшов хробаків і ніс їх Нуку. Незабаром хробак був насаджений на гачок, гачок закинутий у воду, і довгоочікувана риболовля почалася. Мор влаштувався поруч із Нуком, готовий допомогти, якщо знадобиться. Вук сів неподалік і грівся під розпеченим сонцем, без особливої зацікавленості поглядаючи на воду. Під яскравими променями його руде волосся здавалося особливо вогняним.