РОЗДІЛ 8. ПОДОРОЖ ТРИВАЄ: ПЕРША НЕБЕЗПЕКА

Мор і Вук ще лежали біля згаслого багаття, мляво примружуючи очі після сну, коли почули в лісі дикий рев Нука. Той із першим промінням сонця вирушив на полювання, а цей крик був криком розпачу, бо сьогодні воно виявилося невдалим. Скільки Нук не ганявся за куріпками, жодної так і не спіймав. Від злості він навіть кидав у них каміння, але постійно промахувався. Тоді гоблін вирішив не мучитися й пошукати лисицю зі здобиччю. Після довгих пошуків йому нарешті трапилася одна. Але й тут його спіткала невдача. Нук погнався за лисицею і, як минулого разу, кинув меч, думаючи, що якщо не влучить, то хоча б налякає її. Однак лисиця лише на мить зупинилася, подивилася на впалу поруч залізяку, потім на гобліна і спокійно побігла далі, зникнувши в густих кущах. Засмучений Нук остаточно переконався, що сьогодні невдалий день для полювання, і повернув барана назад до табору.

Мор і Вук, дивлячись на його невдоволене обличчя, одразу зрозуміли, що снідати птицею вони не будуть.

— Ну нічого. Поїмо картоплю. А наступного разу ти обов’язково когось спіймаєш, — спробував підбадьорити Нука Мор.

Гоблін нічого не відповів і влаштувався поруч.

— Не переживай, брате. Я думаю, ти не винен. Це все лисиці.

— Що лисиці? — Нук здивовано подивився на брата.

— А те, що саме вони винні в тому, що тобі не вдалося відбити здобич.

— Це як? Я щось зовсім тебе не розумію, — уже трохи розгублено запитав Нук і в пошуках допомоги глянув на Мора.

Але той лише усміхнувся і знизав плечима.

— Та що тут складного? Усе просто. Лисиці ж теж між собою спілкуються. Так само як ми, тільки своєю мовою. Учорашня лисиця, яку ти налякав, розповіла іншим про страшну двоногу істоту верхи на рогатому чудиську. Тому сьогодні всі лисиці вже знали про тебе. Треба було вчора її вбити, і тоді б ніхто про тебе не дізнався. І сьогодні ти знову спіймав би когось зненацька. Ну а про полювання на куріпок і говорити нічого. Нам їх живими не впіймати.

— Ах ось як! Ти у нас, виявляється, знавець лисиць. То чому ж учора сам не погнався за нею і не вбив, якщо знав, що вона все розповість іншим? — Нук навіть трохи підвищив голос.

— Бачиш, дорогий брате, я більше м’ясо люблю їсти, ніж ловити. Та й не такий я спритний, як ти.

— Ну не знаю. Учора ти дуже спритно проковтнув свій шматок птиці, — їдко зауважив Нук.

— Так я ж про це і кажу. Я більше люблю їсти, ніж

— Все. Досить, Вук. Думаю, на наступному полюванні головним будеш ти, — перебив його Нук.

— Поквапмося. Сонце вже піднялося над лісом. Треба їхати, — перервав ранкове з’ясування стосунків Мор.

Гобліни закінчили снідати, стрибнули на баранів і продовжили шлях. Як і раніше, вони рухалися на схід. Через розмови про лисиць Мор зовсім забув, що збирався робити, якщо сліди зникнуть. За лісовою галявиною їх уже не було видно. Можливо, сліди зникли, а можливо, гобліни просто їх загубили.

— Послухай, Вук. От ти казав нам, що лисиці вміють між собою спілкуватися. А звідки ти це знаєш, якщо ніколи не бував у майстра знань? Зізнаюся, я теж не надто часто до нього ходив, але все ж дещо про наш ліс знаю, — звернувся до брата Нук. Він ніяк не міг забути ранкову невдачу.

— Знаєш, у мене ніколи й не було бажання туди ходити. Я взагалі вважаю, що це шкідливо. Якщо все дізнатися наперед, стане нецікаво жити. Тому я волію нічого не знати заздалегідь і знайомитися з навколишнім світом наживо. Яка мені користь, наприклад, від знання, що десь у лісі живуть ведмеді, якщо я їх ніколи не побачу? Правильно, ніякої. Так само і з лисицями. Ні, звісно, раніше я про них чув і навіть бачив здалеку. Але вчора, коли побачив їх одразу багато і в одному місці, то зрозумів, що вони між собою спілкуються. Інакше як би всі опинилися на галявині з куріпками? Ясно ж, що розповіли одне одному. Ось що значить знайомство наживо, а не як у твого майстра знань. Спочатку щось вивчи, а потім усе життя пам’ятай. І ще невідомо, чи знадобиться це тобі. На мою думку, це безглуздо. Як думаєш, Мор, я правий?

— Ну, не знаю. Я от часто ходив до майстра знань. І бабуся мені багато розповідала — і про наш ліс, і про світ за його межами.

— І що, ці знання тобі стали у пригоді?

— А перевірмо. От ти знаєш, що у нас попереду? — раптом запитав Мор.

Але Вук не розгубився.

— Звісно, знаю. Попереду ліс. І не тільки попереду, а ще позаду, праворуч і ліворуч. А десь далі будуть гоблінуми самітників, у тому числі й диких гоблінів. Це ж просто. Для цього не треба ходити до жодного майстра знань.

— А якби ходив, то знав би, що попереду є озеро, за ним долина і ведмежі пагорби. І лише потім, приблизно через два дні дороги, буде перший гоблінум самітників. Тож іноді корисно знати все заздалегідь.

— Слухай, та в тебе в голові цілий Гоблінський ліс міститься. У моїй такого немає. Зате я часто тренувався з мечем. Тому думаю, що з нас трьох я володію ним найкраще. І в разі небезпеки вам варто триматися ближче до мене.

— Дерев’яним мечем, Вук. Ти забув сказати, що це був дерев’яний меч, — нагадав Нук.

— Звісно, дерев’яний. Залізним взагалі-то і поранитися можна. До того ж тоді я був ще малий, і справжній меч був би для мене занадто важким. І взагалі не важливо, який був меч. Зараз він залізний. А мої руки чудово пам’ятають, що треба робити.

Тут Мор згадав, що вже давно не звертав уваги на сліди. Придивившись у землю, він їх не побачив і навіть не знав, коли саме вони остаточно зникли. А вони проїхали вже добру половину дня. Йому стало трохи ніяково, що він так захопився розмовами. Хоча ще до галявини сліди ледь розрізнялися. І все ж Мор сподівався йти по них якомога довше. Раптом вони приведуть до якоїсь несподіваної підказки, яка допоможе зрозуміти, хто був злодієм.

Він уже почав поглядати вліво, розмірковуючи, чи не час повертати на північ, як раптом почув схвильований голос Нука:

— Дивіться! Попереду, між деревами, якась вода. Може, це і є те озеро, про яке ти говорив, Мор?