РОЗДІЛ 7. У ДИКИХ ГОБЛІНІВ

Самітники, яких називали дикими гоблінами, ніби живуть в окремому лісі або навіть в іншому світі. Щоб дістатися до інших гоблінумів свого клану, їм потрібно кілька днів їхати на південь і перетнути дві річки. Одна з них маленька і протікає неподалік від їхнього гоблінуму, а друга — велика річка, що перетинає весь ліс із заходу на схід. Вони пов’язані між собою. Маленьку цілком можна назвати дочкою, яка втекла від своєї могутньої матері на північний схід і загубилася десь серед боліт.

Ще кілька десятиліть тому цих гоблінів ніхто не називав дикими. До них приїжджали гості. Та й самі вони їздили в інші гоблінуми свого клану, іноді вибиралися до великоносів і навіть відвідували клани західного лісу. Однак з часом такі поїздки ставали дедалі рідкіснішими, а потім і зовсім припинилися. Можливо, гоблінам набридали довгі дні в дорозі. А може, їм просто нічого було запропонувати сусідам, бо їхні бідні землі ніколи не давали багатого врожаю. Ось так вони й стали дикими.

Хай там як, у них залишалося головне, що поєднувало їх з усіма іншими гоблінами лісу, — гоблінум. І це зовсім не дивно. Колись давно все почалося з першого поселення, яке Білий Вершник назвав гоблінумом. З часом з нього гобліни розійшлися по різних куточках лісу й заснували власні клани, але пам’ять про перший гоблінум збереглася. До того ж гобліни не славилися ні будівельними талантами, ні багатою уявою. Тому всі гоблінуми виглядали однаково.

Однак зараз у диких гоблінів впадала в очі одна важлива відмінність. Ні, їхні будинки не стали квадратними, центральна площа й далі залишалася круглою, і від неї так само в усі боки розходилися вулиці. Але саме цими вулицями тепер ходило безліч озброєних гоблінів. Випадковому гостю могли б пояснити, що це необхідність. Адже гоблінум був на самому краю лісу, за яким нібито блукають огидні тролі й ще невідомо хто. Тому, мовляв, доводиться дбати про захист кордонів. У таке пояснення можна було б повірити, якби не одне: тролі вже багато років не нападали ні на самітників, ні на інші клани. Тоді навіщо диким гоблінам стільки воїнів?

Дагул, Урук і Браха підійшли до будинку наглядача, прив’язали баранів і рушили до дверей. Біля входу стояли два гобліни з мечами. Вони одразу впізнали прибулих, побіжно оглянули їх і без зайвих питань пропустили всередину.

Наглядач не очікував повернення своїх посланців так швидко, тому трохи здивувався, хоча по його обличчю цього не можна було помітити. Поруч із ним перебував ще один уже немолодий гоблін — радник, на ім’я Торул. Здавалося б, навіщо наглядачу Аппо, молодому, сильному і далеко не дурному гобліну, потрібен радник? Та ще й такий непримітний. Однак Торул лише на вигляд здавався звичайним і навіть трохи жалюгідним старим. Насправді це був дуже розумний і розважливий гоблін. Його голова була повна знань. Він дуже любив вивчати давні рукописи. Торул теж чекав повернення трьох посланців. Можливо, навіть сильніше, ніж сам наглядач.

— Ми вітаємо вас, наглядачу, і тебе, Торуле, — сказав Дагул як старший у їхній трійці.

— Як пройшла ваша таємна подорож, Дагуле? Чи вдалося дістати те, про що я говорив? — запитав Аппо.

— Так, наглядачу. У нас усе вийшло. Ви мали рацію. Вона справді існує, — відповів Дагул, підіймаючи сумку.

— Добре. Це дуже добре. І запам’ятайте: нікому ні слова.

Наглядач трохи помовчав, а потім вказав на Дагула:

— Ти залишся. Інші можуть іти.

Він перевів погляд на Урука і Браху.

— Думаю, ви заслужили нагороду за свою роботу. Йдіть до льоху з м’ясом.

Потім він повернувся до Торула:

— Сходи й розпорядись, щоб цим двом видали по доброму шматку баранини.

Коли Урук і Браха вийшли, наглядач попросив Дагула детально розповісти про всю подорож. Гоблін описав кожен день шляху від моменту, як вони опинилися на землях великоносів. Не приховав і того, що їх помітили біля одного з гоблінумів. Зробив він це зовсім не тому, що був особливо чесним. Просто Дагул чудово знав, наскільки страшним може бути гнів наглядача, якщо він дізнається, що від нього щось приховали. Не забув він і про незграбного Урука на дереві.

Якщо першу помилку Аппо ще зміг стерпіти, то друга помітно його роздратувала.

— З твоєї розповіді я зробив висновок, що насправді все пройшло не так і добре, — невдоволено мовив він. — Великоноси могли щось запідозрити. Не думаю, що їм часто доводиться бачити чужих гоблінів, які ховаються в лісі біля їхніх полів. А ще цей дурень Урук міг вас видати.

— Я теж йому це говорив, — поспішив відповісти Дагул. — Але, на щастя, його ніхто не помітив. Інакше великоноси напевно вирушили б перевіряти ліс. До того ж наступного дня біля мурашників ніхто не влаштував нам засідку. Отже, нас усе-таки не викрили. А ті великоноси повірили, що ми поїхали до дороги Чотирьох Кланів.

— Сподіваюся, так і є, — холодно сказав Аппо. — Але ти казав, що вночі йшов дощ. Через нього ви не встигли розорити всі мурашники. А дощ означає сліди. Чи я помиляюся?

— Ні, наглядачу. Ви маєте рацію. Сліди залишилися. Але мурашники далеко від полів. Навряд чи хтось стане там гуляти, особливо після дощу. А за кілька днів вітер усе зітре.

— Час покаже.

Аппо уважно подивився на сумку.

— Але в будь-якому разі тепер мене вже ніщо не зможе зупинити. Бо те, що могло б мене зупинити, знаходиться саме там.

Він показав пальцем на сумку.

— З такою силою ми зможемо підкорити весь Гоблінський ліс. Як думаєш, Дагуле?

— Не знаю, наглядачу. Але я готовий виконати будь-який ваш наказ, — покірно схилив голову гоблін.

Насправді він думав лише про те, щоб Аппо більше не повертався до розмови про їхні помилки.

— От і добре.

На обличчі наглядача з’явилася усмішка.

— Думаю, ти теж заслужив нагороду. Але однієї баранини тобі буде замало.

Після цих слів він підійшов до дверей і визирнув назовні.

— Знайди Лукдуна і скажи, що я хочу його бачити, — наказав він одному з озброєних гоблінів.