РОЗДІЛ 5. КРАДІЖКА В ДОЩОВУ НІЧ

Дагул і Урук йшли до свого табору, де на них чекав спільник. Це був маленький худий гоблін, на ім’я Браха. Здавалося, в ньому зовсім не було сили, і взагалі дивно, як його тонкі ноги ще не переламалися. Поруч із Дагулом і Уруком він виглядав особливо безглуздо. Проте у Брахи була одна перевага, завдяки якій він і опинився в їхній компанії. Він чудово вмів доглядати з їздовими баранами. У цьому нехитрому ділі начебто не було нічого особливого, але тварини, за якими він доглядав, вирізнялися витривалістю і ніколи не хворіли. Ось і зараз він приглядав за трьома баранами.

Двоє гоблінів повернулися до табору, коли вже почало сутеніти. Спочатку Браха злякався зелених істот, що спокійно наближалися до нього, але невдовзі впізнав своїх спільників.

Дагул наказав йому розпалити вогонь.

«Вогонь відлякає незваних лісових гостей, — вирішив він, — а отже, сон буде спокійнішим і міцнішим. Та й барани залишаться цілими». Тварини були дуже важливі, бо попереду чекала далека дорога, і потрібно було якомога швидше дістатися додому.

Про те, що багаття можуть помітити, Дагул не хвилювався. Для табору він спеціально обрав місце в глибині лісу. Йому зовсім не хотілося знову так безглуздо помилитися, як напередодні ввечері, коли їх помітили великоноси, що збирали кукурудзу в полі.

Невдовзі вогонь уже яскраво палав, а Дагул з Уруком жадібно поглинали їжу. Цілий день вони просиділи на дереві й увесь цей час були голодні. Тому зараз були трохи злі, як і личить будь-якому гобліну, який надто довго не їв.

З цієї причини Браха не наважувався запитати, навіщо вони приїхали на землі великоносів і чому тепер приховано об’їжджають кожен їхній гоблінум. Ні він, ні Урук не знали справжньої мети подорожі. Усе знав лише Дагул. Так розпорядився наглядач. Урук і Браха мали дізнатися про все лише тоді, коли знайдуться мурашники. І не просто мурашники, яких у лісі було чимало, а багато мурашників в одному місці. До того часу їм взагалі не слід було знати про мурашину силу. Адже її могло й не існувати, а знання про неї в цих двох нікчемних гоблінів залишилося б.

Наповнивши животи та завбачливо почекавши деякий час, гобліни вирішили випити скауті. У їхніх краях цього напою виготовляли небагато, тому він вважався особливо цінним. Вони дуже зраділи, коли наглядач дав його їм у дорогу.

Насолодившись скауті, Дагул вирішив розповісти, навіщо наглядач Аппо відправив їх сюди. Урук і Браха слухали, затамувавши подих. Для них це була посвята у величезну таємницю, якою поділився сам наглядач. Нічого подібного вони раніше не чули.

Особливо зацікавився чарівною силою мурах Браха. Втім, виду він не подав. Адже був лише доглядачем їздових баранів, і нікого іншого в ньому не бачили. Тому навряд чи йому дісталася б хоча б крапля чудесного напою.

Але жага володіти ним уже захопила все його немічне тіло. Браха вирішив здобути мурашину силу, щоб довести, що він нічим не гірший за інших гоблінів. Може, тоді над ним перестануть сміятися і називати маленькою потворою. А можливо, йому навіть вдасться назавжди покинути свій ненависний, забутий усіма гоблінум.

Втім, усе це буде потім — якщо він здобуде силу. А поки Браха просто слухав.

— Ніколи б не подумав, що в Гоблінському лісі просто під ногами приховані такі дива. Виходить, ці мурахи — справжні чарівники. А може, це чаклунські витівки, і їхня сила корисна лише їм самим, а для нас виявиться отрутою? Не хотів би я стати першим, хто її спробує. Ще не вистачало, щоб якщо не померти, то перетворитися на якогось виродка. Хоча ми й так схожі на зелених чудовиськ, — сказав Урук, поглядаючи на Браху.

— Заспокойся. Наш наглядач знає, що робить, — відповів Дагул.

— Тоді мурашина сила зробить нас найсильнішими в клані. Та що там у клані — серед усього гоблінського племені. Її ж ніде більше немає? Переїдемо жити на ці землі. А то мені вже набрид сморід боліт, — продовжив Урук.

— Ти занадто багато на себе береш, Урук. Хто ти такий, щоб розпоряджатися мурашиною силою, яку ми ще навіть не знайшли? Може, її взагалі немає в тих мурашниках. І з чого ти взяв, що наглядач дасть її саме тобі? — зло запитав Дагул.

Урук знітився і замовк. Він боявся Дагула, бо той був сильнішим.

Настала тиша, яку порушувало лише потріскування вогнища. Навколо не було жодного звуку, як буває в лісі глибокої ночі.

— Час спати. Завтра на нас чекає важлива справа. Не варто заздалегідь ділити те, чого в тебе ще немає, — уже спокійніше сказав Дагул і глянув на Урука.

— Я все зрозумів, — швидко відповів той.

Побачивши, що Дагул заспокоївся, він полегшено зітхнув і спитав:

— Тоді чому б нам не піти туди просто зараз і не поритися в мурашниках? До ранку ще багато часу. А з першими променями сонця вже вирушили б додому.

Дагул і сам про це думав. Але тепер боявся поспішати, щоб знову комусь не потрапити на очі. Якщо це станеться і їх схоплять, про мурашники можна буде забути. Звісно, вони щось збрешуть і поїдуть додому. Але тоді доведеться постати перед наглядачем і відчути на собі його гнів. А цього Дагул зовсім не хотів.

— Краще почекати до завтра. Вдень ще раз поспостерігаємо, а ввечері підемо. Учора ми вже потрапили на очі, і я не думаю, що ті великоноси повірили в історію про дорогу Чотирьох Кланів. Цю дорогу знає кожен гоблін. Тож не будемо поспішати. До того ж баранам теж потрібно добре відпочити. Назад поїдемо швидко. Що скажеш, Браха?

— Шлях неблизький. Нехай барани ще відпочинуть. Тоді ми зможемо їхати швидко і майже без зупинок. Тож ти правильно вирішив.

— От і добре. А тепер точно спати. Браха, стеж за баранами, щоб вони не стали чиєюсь здобиччю. Вогнище хоч і горить, але ми цих місць усе ж не знаємо. І запам’ятай: якщо не вбережеш хоча б одного барана, додому підеш пішки. Ми тебе не візьмемо і чекати не будемо, — пригрозив Дагул.

— Я простежу. Не хвилюйся за баранів. Можеш спокійно спати, — відповів Браха й приречено зітхнув.