РОЗДІЛ 3. НЕВИДИМІ СПОСТЕРІГАЧІ

У той час як Мор, Вук і Нук підходили до картопляного поля, на краю лісу під деревами ховалися двоє гоблінів. Вони прийшли сюди, щоб розгледіти луг, але через високу траву їм було важко щось побачити.

Одному з них набридло мучитися, і він підвівся, сховавшись за товстим стовбуром дерева. Тепер крізь гілки він хоч і з труднощами, але міг роздивитися й побачити тих, чиї розмови до них доносились.

— Ну що там? — запитав той, що залишився лежати.

— Поки бачу лише гоблінів біля полів, а те, що нам потрібно, ще не знайшов. Тут усе не так, як у нас: і ліс густіший, і трава на лузі вища. Треба або підійти ближче, або залізти вище.

— Підходити ближче небезпечно. Нас можуть помітити. Не забувай, Урук, у гоблінів добрий зір. А от залізти на дерево, мабуть, можна, — сказав той, що лежав, і додав: — Присядь поки. Ще не вистачало, щоб тебе побачили. Тоді доведеться тікати звідси. А я не хотів би повертатися додому з порожніми руками. Нашому наглядачу це дуже не сподобається.

— Добре, Дагуле. Але як ми все-таки вчинимо? — запитав Урук, присідаючи.

Гоблін, на ім’я Дагул повернувся і показав на два високі дерева, що росли неподалік. Він звернув на них увагу ще дорогою сюди. Вони височіли над рештою дерев, були вкриті густим листям і росли зовсім поруч одне з одним.

«Якщо доведеться спостерігати за округою, кращого місця не знайти», — подумав він тоді.

І тепер така потреба якраз виникла.

— Ліземо? — без особливого ентузіазму запитав Урук.

Ні, він зовсім не був незграбним і не боявся висоти. Якби Дагул наказав, він поліз би без вагань. Але дерева Урук вважав своїм прокляттям.

Почалося все ще в дитинстві, коли він без жодної причини зламав молоде деревце, що росло у їхньому дворі. Тоді його довго сварили й пояснювали, що колись це дерево виросло б, давало б тінь і рятувало житло від літньої спеки. Урук навіть спробував виправити скоєне й встромив зламаний стовбур назад у землю. Але деревце все одно засохло.

Відтоді будь-яке дерево ніби мстилося йому. Щойно Урук намагався на нього залізти — обов’язково падав.

Він, звісно, нікому про це не розповідав. Ґобліна, який виріс у лісі й не вміє лазити по деревах, просто засміяли б.

Урук був певен, що це сам ліс карає його за той давній вчинок.

Але зараз рішення ухвалював не він.

— Так, поліземо. Але спершу скористаємося ось цим.

Дагул дістав із сумки невеликий мішечок. Усередині був зелений порошок.

— Звідки він у тебе? — насторожено спитав Урук.

— Мені його дав наглядач. Сказав, що з його допомогою ми станемо найнепомітнішими шпигунами в усьому лісі. Порошок зелений — значить, і ми станемо зеленими. Обмажемося ним і зіллємося з листям. Тоді нас не помітить навіть найгостріше гоблінське око. Шкода тільки, що вчора я про нього не згадав.

— От як. Отже, наш наглядач володіє особливими знаннями. Без чаклунства тут точно не обійшлося, — впевнено мовив Урук, остаточно зміцнившись у своїх підозрах.

— Сумніваюся, що порошок зробив сам наглядач. Скоріше за все, це робота його радника — того хитрого старого Торула. Мені здається, його голова набита знаннями до краю. Я б не здивувався, якби він виявився справжнім чаклуном. Та годі балакати. Час до діла.

З цими словами Дагул відсипав по добрій жмені порошку собі й Уруку, і вони почали ретельно втирати його в шкіру.

Процес виявився довгим. Ґобліни все ж ставилися до порошку з певною осторогою. Нічого подібного вони раніше не бачили. Та й зелених ґоблінів їм зустрічати не доводилося.

Коли роботу було завершено, обидва справді майже зливалися з навколишньою зеленню. І якби хтось випадково помітив їх серед дерев, то скоріше прийняв би за якихось невідомих лісових звірів, ніж за ґоблінів.

— Сподіваюся, ми не залишимось такими назавжди? Його ж можна змити? — стурбовано спитав Урук, роздивляючись себе й Дагула. — Не хотілося б у такому дивному вигляді потрапити комусь на очі. Ще полювання влаштують. А якщо вирішать, що ми зачаровані? Навіть думати не хочу, що тоді з нами зроблять.

— Заспокойся. Наглядач сказав, що порошок легко змивається водою. На зворотному шляху зануримось у річку й знову станемо звичайними ґоблінами. А тепер ліземо.

Дагул показав на два дерева.

Обравши одне з них, він ухопився за нижню гілку, швидко підтягнувся й опинився нагорі. Потім спритно прослизнув між тонкими гілками, дістався до наступної товстої гілки й уже шукав очима нову опору.

Рухався він настільки спритно, що гілки під ним майже не прогинались.

Урук із заздрістю спостерігав, як Дагул ніби злітає на дерево.

Відставати він не збирався. Але, пам’ятаючи свій багатий і сумний досвід, Урук обома руками буквально впивався в кожну гілку. Перш ніж підтягнутися, він обов’язково перевіряв її на міцність, а потім щосили відштовхувався ногами. Через це гілки помітно прогиналися й гойдалися.

Попри це, Урук був дуже задоволений собою. Вперше він не послизнувся і поки що не зламав жодної гілки.

Тим часом Дагул озирнувся навколо і вирішив, що вище підійматися вже не варто. З цієї висоти все було видно як на долоні. Він зупинився, глянув униз і мимоволі жахнувся. Кожна гілка, до якої торкався Урук, хиталася, наче травинка під поривами вітру. Але самого Урука це, видно, зовсім не бентежило, і він продовжував дертися далі в тому ж дусі.

— Бовдур! Лізь обережніше. Збоку здається, ніби по дереву дереться величезний зелений ведмідь. Через тебе нас помітять, — тихо сказав Дагул, хоча з його обличчя було зрозуміло, що всередині він кричав на повний голос.

Урук зупинився, не знаючи, що робити далі. Він же не міг зізнатися, що для нього не впасти з дерева — це вже саме по собі величезне досягнення. Трохи пом’явшись на гілці, він продовжив підйом. Але щоб дістатися рівня Дагула, йому знадобилося чимало часу. Тепер переляканий гоблін рухався дуже обережно.

Нарешті він дістався до зручної гілки і, ще не влаштувавшись на ній, поспіхом заговорив: