РОЗДІЛ 1. НА КАРТОПЛЯНОМУ ПОЛІ

Сонце лише починало свій довгий шлях небосхилом, а троє гоблінів уже жваво крокували на картопляне поле. Точніше, їхня енергійна хода була радше для допитливих очей — щоб показати запал до роботи. Адже це був їхній перший самостійний день у полі. Але щойно вони дійшли до краю вулиці, одразу пригальмували. І їх можна було зрозуміти. По-перше, вроджена нелюбов до будь-якої праці у гоблінів була так само сильною, як і в будь-якої нормальної істоти. А по-друге, сама думка про те, що цілий день доведеться провести під палючим сонцем, змушувала їхні ноги рухатися дедалі повільніше.

Але нічого не вдієш. Працювати все одно доведеться. Бо саме їх трьох наглядач гоблінуму відправив на одне з картопляних полів для дуже відповідальної роботи. Вони мали зібрати всіх жуків із кожного куща. Ці, на перший погляд повільні жовті створіння розміром із ніготь, на жах гоблінів, мали чудовий апетит. Їхньою улюбленою їжею були картопляне листя. Жуки від самого народження прямували на поля, залазили на кущі й починали жадібно їх об’їдати.

А, як відомо, без листя жодна порядна рослина розвиватися не може, якщо, звісно, вона не чарівна. Проте гобліни, скільки себе пам’ятали, вирощували найзвичайнісіньку картоплю. І тому знали: якщо вчасно не зібрати цих нахабних ненажер, на врожай можна не розраховувати.

А картопля для гоблінів давно стала одним із головних продуктів. Вони їли її цілий рік. Тому страшно було уявити, що станеться, якщо картоплі раптом стане мало. Адже голодні гобліни стають злими. Вони починають сваритися між собою і навіть можуть розв’язати картопляні війни із сусідами. І колись таке вже траплялося.

Звісно, існувала ще всяка повзуча, бігуча й стрибуча живність. А головне — була баранина. І вона набагато смачніша за картоплю. Але, знаючи апетит гоблінів, неважко здогадатися, що бідні вівці закінчаться швидше, ніж наситяться гоблінські животи. Тож картопля в Гоблінському лісі була основою миру і спокою. Ось чому троє працівників хоч і мляво, але впевнено наближалися до поля.

Сонце повністю показалося з-за обрію, яскраво освітивши поля і недвозначно натякаючи, що час роботи настав. Зупинившись на краю своєї ділянки, гобліни переступали з ноги на ногу, ніби соромлячись потурбувати жуків, які з першими променями сонця вже енергійно снідали картопляним листям.

— Послухай, Мор, може, спочатку трохи підкріпимося? Ну, щоб набратися сил. А то ми зранку не встигли поїсти. Боюся, буде важко працювати з порожнім шлунком, — сказав невисокий гладкий гоблін із вогненно-рудим волоссям, який помітно вирізнявся серед інших.

— Ні, Вук. Краще не втрачати часу і почати працювати, поки вранішнє сонце ще ласкаве до нас, — відповів Мор і вже приготувався оглядати перший кущ.

— Усе правильно, Мор. Чим швидше зберемо цих мерзенних жуків, тим раніше повернемося додому. А підкріпишся ти, брате, трохи пізніше. Невелике ранкове голодування твоєму тілу явно піде на користь, — без жодної злоби сказав третій гоблін, на ім’я Нук і пішов слідом за Мором.

— От завжди ти так. А ще братом називаєшся. Невже тобі шкода якихось трьох картоплин і шматочка в’яленої баранини? Такий легкий сніданок мене б підбадьорив, а значить, і працював би я швидше. І трохи гладкуватий я зовсім не через те, що багато їм, а тому, що мало рухаюся. Але тепер я почав працювати. Тож моє тіло швидко набуде правильної форми. Ще заздритимеш мені.

Трохи ображений Вук подивився на брата, але той лише обернувся і, нічого не відповівши, продовжив складати жуків у кошик. Побачивши, що інші вже працюють, Вук теж поспішив на грядки.

Вук і Нук справді були братами, народженими однією гоблінкою. Проте той, хто цього не знав, навряд чи повірив би, що два молоді гобліни є такими близькими родичами.

Вук, як уже відомо, був невисокого зросту і нагадував бочку доброго скауті. Природа нагородила його міцними, хоч і короткими, ногами та сильними руками, які на тлі повного тіла все одно здавалися худими. Попри незграбний вигляд, це був доволі спритний і витривалий гоблін. Але чимала лінь, що часто охоплювала Вука, на жаль, не дозволяла йому повністю проявити свої здібності.

Нук був повною протилежністю брата. Активний, на голову вищий, із довгими волохатими ногами та мускулястим тілом. Його цілком можна було б назвати красенем, якщо, звісно, таке слово взагалі доречне щодо гоблінів.

Ось такими різними були брати. Один добре складений і гарний, як мати, а другий рудий, як батько. Проте ні різниця у зовнішності, ні постійні жарти один з одного, ні навіть рідкі сварки жодним чином не віддаляли цих двох молодих гоблінів. Вони щиро любили одне одного справжньою братньою любов’ю.

Третій гоблін, на ім’я Мор був приблизно одного віку з Вуком і Нуком. Його зовнішність можна було б назвати цілком звичайною як для лісового гобліна. Не повний і не худий, не високий і не низький. Особливою красою не вирізнявся, але й не був потворним. Великий ніс і великі відстовбурчені вуха аж ніяк не псували його вигляд. Та й не могли псувати — адже всі лісові гобліни мали такі вуха, а великий ніс був характерною рисою клану, до якого належали Мор, Нук і Вук. Тому інші клани так і називали їх — великоноси. Єдиною особливістю Мора були великі очі, які радше прикрашали, ніж псували його зовнішність.

Проте при всій своїй звичайності Мор мав те, чим не відзначалося більшість гоблінів, — розсудливість. Можливо, саме тому наглядач гоблінуму обрав старшим серед трьох саме його. Звісно, це не давало Мору жодних привілеїв. Швидше навпаки — тепер на ньому лежала відповідальність за поле і за роботу товаришів. Але все ж такий вибір свідчив, що на цього молодого гобліна можна покластися більше, ніж на Нука і тим більше на Вука.

— Ну що, давайте розімнімо спини й трохи відпочинемо. Жуки все одно від нас нікуди не втечуть, — запропонував Мор і важко розігнувся.

— Авжеж не втечуть. Вони й поснідати вже встигли. А ми — ні. Усе-таки яке блаженство — купатися в ніжних променях вранішнього сонця з повним животом улюбленої їжі. А мене тут скоро чекатимуть страждання від цього пекучого небесного світила, та ще й із порожнім животом, — поскаржився Вук, скориставшись невеликою перервою.