Передмова

Про лісових гоблінів

Лісові гобліни — дуже давні істоти, і ніхто точно не знає, коли і як вони з’явилися. Це було настільки давно, що час стер цю подію з гоблінської пам’яті. Але одна легенда все ж існує. Хтось із гоблінів у неї вірить, хтось — ні.

І ось що в ній розповідається.

На самому початку світу, коли на місці нинішнього лісу ще не росло жодного дерева, у далеких південних землях з’явилися люди. Це були хитрі, жорстокі й ненаситні істоти, які тільки й робили, що спустошували все довкола. Їхні племена вели між собою нескінченні війни, і переможці незмінно виганяли переможених з їхніх земель.

Вигнане плем’я настільки слабшало, що вже не могло ні захистити себе, ні прогодуватися. Його дух згасав, вогонь життя слабшав, і люди один за одним гинули. Так тривало багато років, доки одного дня переможене плем’я не відмовилося покірно прийняти свою долю й зникнути безслідно.

Зранені, але не зламані, люди вирішили боротися за життя, навіть якщо для цього їм доведеться витримати найтяжчі випробування. Рятуючись, вони пішли в гори й знайшли прихисток у печерах.

Але й там на них чекала небезпека. У горах жили тролі. Вони дедалі частіше пробиралися до печер і викрадали людей. Особливо часто їхніми жертвами ставали немовлята та молоді дівчата.

Люди відчайдушно чинили опір чудовиськам. Багато хто склав голови, захищаючи залишки свого племені. Під натиском тролів людям довелося залишити великі й світлі печери та перебратися в маленькі й глибокі.

Протистояння тривало, і з часом люди навчилися боротися з тролями. До того ж велетням із їхніми великими животами було важко залазити до нових людських жител. Вони часто застрягали у вузьких проходах, і тоді люди без особливих труднощів із ними розправлялися.

Нарешті настали довгоочікувані часи, коли тролі перестали з’являтися в людських печерах. Здавалося, небезпека минула і можна було зітхнути спокійно. Але радіти було зарано.

Печери й надалі залишалися холодними й темними. Лише в найсонячніші дні світло ненадовго пробивалося крізь морок. Щоб здобути їжу, людям доводилося виходити назовні, де все ще бродили тролі й продовжували нападати на кожного, хто траплявся їм на шляху.

Здавалося, їхні страждання неможливо витримати, але вони не збиралися здаватися. Та й йти їм не було куди. Позаду залишалися ті самі озлоблені людські племена, від яких вони не чекали ні співчуття, ні допомоги. Попереду лежала долина, де ніде було сховатися і де тролі без зусиль винищили б їх. Єдиним порятунком залишалися кам’яні нори, які більше пасували мертвим, ніж живим.

Так жили цілі покоління гірських людей. Йшли роки, і вони дедалі менше нагадували тих, хто колись прийшов у ці гори. Люди стали нижчими, бо більшу частину життя проводили в тісних печерах. Їхній вигляд поступово змінювався. Шкіра з білої стала сірою, обличчя огрубіли, а вуха збільшилися, ніби прагнули вловити кожен звук зовнішнього світу. У деяких печерах було настільки волого, що носи в людей, які там жили, запалювалися, збільшувалися і залишалися такими назавжди.

Тепер єдиним, що ще пов’язувало їх із людськими племенами, залишалися мова і здатність ходити на двох ногах. Але нещасні в’язні гір ще не знали, що в холодному мороці печер уже народжуються нові мешканці світу, яких згодом назвуть гоблінами.

Про Білого Вершника та його силу

На небі жив Білий Вершник. Звідти він часто спостерігав за світом і дивувався його різноманіттю та водночас нікчемності.

Одного разу, коли небо було чистим, а сонце світило особливо яскраво, він звернув свій погляд на істот, що жили в горах. Вони ходили на двох ногах, хоча не були схожі на тролів. Вони вміли говорити, як люди, хоча їхній вигляд мало нагадував людський. Вони їли те саме, що і багато тварин, але не були схожі ні на одну з них.

Білий Вершник почав спостерігати за ними і побачив, як важко цим істотам дається кожен прожитий день. Він бачив, як вони страждають від голоду і холоду, як рідко бачать сонячне світло і не знають, що принесе їм завтрашній день. Але він помітив і інше: попри всі страждання, вони не здавалися.

Тоді Білий Вершник зрозумів, що у світі немає сили, здатної змусити їх відмовитися від боротьби. А той, хто не здається, ніколи не програє. Він зглянувся над ними і поклявся подарувати їм нове життя — таке, в якому загублені мешканці гір зможуть знайти справжній дім у цьому жорстокому світі.

Білий Вершник осідлав свого золоторогого барана і спустився з небес. Насамперед він вирішив дати цим істотам ім’я, адже з отриманням імені вони ставали повноправними мешканцями світу. І він назвав їх гоблінами. Вони прийняли цей дар із великою пошаною.

Потім Білий Вершник захотів виростити ліс там, де раніше не було жодного дерева, і подарувати його гоблінам. Його велика сила допомагала молодим деревам швидко тягнутися до неба і оберігала гоблінів від тролів, поки ліс ріс і міцнів. На знак вдячності за турботу й новий дивовижний дім гобліни нарекли свого покровителя Верховним Вершником, який відтоді завжди стоятиме на чолі їхнього племені.

Відчуваючи тепло кожного гоблінського серця, Білий Вершник продовжив свої добрі діяння. Він дав гоблінам овець, щоб ті розводили їх і більше ніколи не голодували. А щоб вони не ворогували між собою через отари, подарував їм насіння рослин, що дають смачні плоди. Щоб вони не плуталися у своїх справах, Білий Вершник подарував їм уміння писати й рахувати, а також знання про овець і рослини. Першого гобліна, який опанував цю майстерність, він назвав майстром знань.

Минув час, і гоблінське плем’я ставало дедалі міцнішим. Сльози печалі змінилися сльозами радості, а гіркі стогони відчаю поступилися місцем сміху та жартам. Але навіть у ці щасливі дні Білий Вершник не послабив своєї опіки. Він хотів, щоб гобліни завжди могли захистити свій дім.

Тому він показав їм місця, де в надрах лісу були поклади заліза. Він навчив їх видобувати цей метал. Потім він навчив гоблінів робити мечі, і першого, хто здобув цю майстерність, назвав майстром заліза. І ще дав кожному частку своєї великої сили, щоб меч захисника міцно тримався в руці.