Глава 3

Сонце пробивалося крізь прозорі штори, лягаючи золотими плямами на дерев’яну підлогу. У квартирі стояла тиша, лише з дитячої кімнати зрідка чувся тихий писк — не справжній плач, скоріше нагадування: я тут, не забудьте про мене. 

Юнгі стояв біля ліжечка, схилившись над крихітною постаттю, що мирно совалася у ковдрі. Його руки обережно поправляли плед на малюку. 

— Тихо-тихо, сонце моє, — прошепотів він, посміхаючись, і легенько провів пальцем по крихітній долоньці. 

З кухні, тримаючи чашку трав’яного чаю, вийшов Чімін. На ньому була м’яка піжама, волосся скуйовджене після короткого сну, обличчя трохи бліде. Він спостерігав за сценою, і в грудях защеміло — тепло і боляче водночас. 

Ця картина мала б його тішити. Мала. Але щось усередині стискалося, коли він бачив, як Юнгі весь у дитині. Ніби разом із появою малюка частинка любові, що раніше належала лише йому, тепер налажить цьому маленькому тілі. 

— Ти знову не поснідав, — тихо промовив Чімін, підходячи ближче. 

— Пізніше. Хочу переконатись, що він заснув. 

— Юнгі, він спить уже десять хвилин. 

— Знаю, але все одно не можу відірватись від нашого Гукі. 

Чімін кивнув, ковтнув чай і відчув, як у грудях починає збиратись щось колюче. 

— Може, ти хоч п'ять хвилин приділиш увагу комусь іншому? — вирвалося раніше, ніж він встиг зупинитись. 

Юнгі озирнувся, розгублений.  

— Що? 

— Нічого, забудь. — Чімін швидко відійшов у бік кухні, ставлячи чашку на стіл трохи сильніше, ніж треба. 

Юнгі, звісно, не залишив це просто так. Він пішов за ним, тихо зачинивши двері дитячої. 
— Ти сердишся? 

— Ні, — відповів омега коротко, відкриваючи холодильник, хоча не мав поняття, що шукає. 

— Схоже, що так. 

— Тобі здалося. 

Він дістав пляшку води, відкрив, зробив ковток. У повітрі повисла тиша — напружена, тягуча. 

— Чімін, скажи прямо. Я щось зробив не так? 

Омега поставив пляшку, стискаючи пальці на кухонній стільниці. Слова вирвалися майже пошепки: 
— Просто... мені здається, ти забув, що я теж є. 

Юнгі нахмурився. 
— Що? 

— З моменту, як народився малюк, ти весь час біля нього. Це добре, я радий, що ти такий тато, але… я іноді почуваюся зайвим. Наче тебе більше немає для мене. 

Він не дивився на нього. Не міг. Сором і втома сплелися в грудях. 

Юнгі мовчав, і це було найгірше. Потім лише зітхнув, трохи розгублено: 
— Чімін, я… навіть не думав, що ти можеш так почуватися. 

— Ну ось, — хмикнув омега, гірко посміхаючись. — Ти навіть не помітив. 

— Почекай. — Альфа наблизився, спробував узяти його за руку, але Чімін відступив.  

— Не треба. Просто... дай мені побути насамоті 

Він пішов до спальні, тихо зачинивши двері. 

Юнгі залишився на кухні, стоячи посеред ранкового світла, ніби все повітря раптом стало важким. 

**** 

Чімін лежав на ліжку, дивлячись у стелю. Малюк спав, Юнгі напевно сидів десь поруч з ним, розгублений і винний. Але від цього легше не ставало. 

Може, я просто надто емоційний. Гормони, недосип... Але ж це правда — я хочу, щоб він бачив мене, а не лише нашого любого Кукі. Боже, я просто жахливий батько і омега. 

Він зітхнув, потягнув ковдру до підборіддя. Серце билося повільно, наче втомлено. 
І в той момент він почув несміливий стукіт у двері.  

• Чімін-а, можна мені зайти?  

Омега деякий час помовчав, обдумуючи чи готовий побачити альфу. Йому було соромно за свої закидони. Але й побачити альфу і вдихнути його заспокоючий запах хотілось неймовірно.  Міні відкинув ковдру, оглянув гніздо, яке не покидало їх ліжка після родівю. Він поправив пару ковдр і футболку Юнгі і тільки після цього одізвався: 

• Заходь. 

Двері обережно відчинилися. 

Юнгі стояв із тацею в руках — на ній була чашка какао, тост із варенням і маленький букетик квітів з запискою зверху.  

“Вибач, що не бачив тебе. Ти — моє світло, навіть коли я дивлюсь на когось іншого” - прочитав омега, як тільки Юнгі підійшов достатньо близько, щоб дотягнутись до записки. 

— Ти… — Чімін підвів на коханого очі, не знаючи, що сказати. 

— Я поганий у словах, — сказав Юнгі, ставлячи тацю на тумбу. — Але я не хочу, щоб ти почувався непомітним. Я просто… досі не можу повірити, що в мене є ви обоє. І, мабуть, трохи загубився в цьому щасті. 

— І забув, що мені теж потрібен ти, — тихо додав Чімін. 

— Я знаю. Тепер знаю. 

Юнгі сів поруч, торкнувся його руки, і цього разу омега не відсторонився. 

— Можна я трохи побуду тут? — запитав альфа. 

— Можна, — усміхнувся Чімін. — Але какао моє. 

Альфа на це лише тепло розсміявся і зручніше влаштувався в їх гнізді. Маленький Чонгук, наче відчуваючи, що батьки роблять щось цікаве і без нього почав плакати в сусідній кімнаті. Обидва одночасно підвели голови. 

— Я піду, — сказав Юнгі. 

— Давай разом, — відповів Чімін, і в його голосі вже не було колючих ноток. 

Вони увійшли до дитячої. Малюк трохи ворушив ручками, хмурив личко, а потім заспокоївся, коли почув знайомі запахи. 

Юнгі поклав руку на спинку ліжечка, Чімін — поруч. Їхні пальці торкнулися. 

— Він такий спокійний, коли ми поруч, — прошепотів омега. 

— Може, тому, що відчуває, що ми щасливі. 

Чімін усміхнувся і схилив голову на плече Юнгі. 

• Ти знаєш, я дуже сильно кохаю тебе. 

• Знаю, Міні.  Я теж безмежно тебе кохаю.