РОЗДІЛ ІІ

Година минула так, наче її й зовсім не було. Чоловік, жінка і вісімнадцятирічний хлопець обережно зайшли до просторої судової зали і зайняли місця на лавках десь майже в кінці біля стіни, сховавшись у натовпі інших глядачів. У приміщені були як поважні та відомі лорди, так і звичайні смертні. Але що у залі також був і король —  було незрозуміло не для кого із присутніх.

Минуло ще кілька хвилин, і цю залу наповнили три поважні чоловіки у білих перуках. Слідом за ними з інших дверей озброєні вартові завели двох підлітків.

«Це… синець?!» — хлопець сильно, аж до болю, стиснув кулак, не в змозі повірити власним очам.

На щоці його дівчини був величезний синець, який було помітно з будь-якого кута цієї великої зали. А на хлопця взагалі було страшно дивитися. На його дитячому обличчі не було живого місця — усе перебите і синє, наче його довго й безжально допитувала ціла рота військових.

— Бідний хлопчик… — схлипнула жінка, міцно беручись руками за плече чоловіка.

Зала суду хоч і була велика, але для такого скупчення людей навіть вона здавалася затісною. Лише скільки місця займав один товстий чоловік із самого переду зали. По його пишному одязі було зрозуміло, що це він позивач, що це він винен у тому, що Еліз було боляче.

— Жир ходячий! — тихо, скриплячи зубами, прошепотів Філ, уявляючи товстуна на лаві підсудних, де, на його думку, йому і було місце.

Середній суддя, що був головний із трійки, щось невпинно бурмотів, махаючи своїми старими руками. У якийсь момент він дав слово потерпілому. Товстий лорд нахабно, навіть не вставши перед суддями, розповідав, як чотирнадцятирічна дитина вкрала його мішечок золота, як його вдарила, майже побивши. І закріплював свої слова, показуючи щось маленьке під оком. Чоловік називав це серйозними травмами, не менше.

«Та подивись ти на хлопця! На ньому немає живого місця!» — Філ кричав у своїй голові, боячись сказати те ж саме вголос.

Суддя вирішив не затягувати суд надто довго і після короткого обговорення обвинувачень холодно сказав:

— Підсудний Марк Левель звинувачується у крадіжці гаманця у купця. А підсудна Еліза Левель — у нападі на офіцера королівської варти. І…

— Я не крав! — різко заплакав хлопець, перебиваючи суддю.

Найближчий вартовий підійшов і завдав Маркові надто сильного удару рукою по голові.

— Дякую, — хитнув головою суддя до вартового і продовжив вердикт: — І засудити їх до…

Суддя знову не договорив. Цього разу його перебив уже Філ, який не витримав дивитися на сльози цих двох хороших людей, що виховали для нього дівчину.

— Я не згоден! — дуже голосно крикнув він, не звертаючи уваги на спроби Тома посадити його назад, мовляв: «Що ти робиш?!». — Відпустіть дітей!

Еліза підняла голову і побачила, як її хлопець, аби її захистити, намагається крізь натовп пройти до середини зали.

— Ні… — прошепотіла дівчина собі під ніс, сильно хвилюючись за коханого. — Що ти робиш?

У залі почали перешіптуватися різні статуси людей. Лорди із бідняками і навпаки. Суддя не став терпіти такого у своєму суді. Він гордо постукав молотком, показуючи, що він і тільки він тут господар.

— Хто ти такий, щоб наказувати мені — судді?!

Хлопець не відповів старому судді. Натомість він зміг пройти крізь людей і підбігти — не підійти, а саме підбігти — до Еліз. Він обійняв її так міцно, як тільки міг, але обережно, щоб не завдати болю коханій. Філ відчув дуже неприємну річ — як тремтить від страху і втоми та, кого він любить всім своїм серцем.

А те, що вона не відповіла на його обійми, бо її руки були у кайданах, ще більше розлютило юного монарха.

Суддя не став довго чекати відповіді і просто вирішив приєднати незрозумілого хлопця до підсудних.

— Варта! — грізним, звиклим до постійних наказів голосом крикнув він. — Затримайте цього юнака!

Першим до місця підбіг високий молодий чоловік в офіцерському мундирі з блискучими ґудзиками на темному сукні. Він мав намір самотужки повалити білявого порушника, аби показати своєму батькові-судді, що він найсильніший, найрозумніший і взагалі найкращий з усіх присутніх у цьому залі.

Але, на жаль для нього, Філ був не чотирнадцятирічним підлітком, а вже дорослим хлопцем, який надто сильно відштовхнув офіцера, так що той аж упав і боляче вдарився об стіну. І окрім глухого звуку удару той нічого більше й не зробив.

Очі короля горіли сторічним вогнем, який можна було розпалити лише у битвах, не більше. Але зараз, у цій залі, ця злість вирвалася назовні. І чого він так боявся раніше, було вже на зовні.

На хлопця різко накинулися двоє озброєних чоловіків — так звані вартові. Вони сильно затиснули Філу руки, чекаючи на подальші накази офіцера. Чоловіки навмисно міцно давили хлопцю на плечі та передпліччя.

— Ах ти скотина! — вибухнув офіцер, підводячись із підлоги.

Він різко підскочив до почервонілого юнака і подивився йому просто в злі очі. Потім ледь-ледь посміхнувся і завдав першого удару. Губа, око, живіт — молодик бив без розбору. Будучи настільки ображеним перед людьми, перед вартою і перед батьком, перед якими так невпинно будував образ непереможного воїна, він не зміг стерпіти такої образи від простолюдина. І з кожним ударом намагався повернути собі втрачену гордість та просто насолодитись процесом.