РОЗДІЛ І

Як можна не насолоджуватися травневим ранком? Як можна не хотіти гуляти містом, коли сонце все навколо, а дерева вже покриті чимось надто гарним?

Так само думав юнак у світлій сорочці, який швидко біг додому до своєї дівчини, легко перескакуючи через калюжі на вузькій протоптаній вулиці. Він не бачив її вже десь три дні, і для нього це було довше, аніж хотілося думати. І все це через раптових гостей столиці хлопець повинен був терпіти таку довгу розлуку.

Цю частину своєї столиці Філ вже знав набагато краще, чим широкі бульвари у самому центрі міста, де, зазвичай, любили прогулювалися багатії лорди. Не затримався серед квітучих алей і витончених будинків

Чим далі він біг, тим більше змінювалося його місто. Не було алей, клумб, архітектурних будинків, а лише маленькі, подекуди тріснуті халупи. А замість постійних патрулів варти були голосні суперечки, що часто переростали в крики та навіть лайку.

Із цього ракурсу юнак бачив, що високі кам’яні укріплення лише нависали над районами, і неякої оборонної функції не виконували ще із часів його діда.

Хлопець уже бачив добре знайомі для його ока дерев’яні двері родини своєї коханої, у які ось-ось постукає, і його зустріне його найгарніша принцеса із тією ж теплою усмішкою, яку він так сильно любив.

Філ підійшов до дверей, гарно поправив своє світле довгувате волосся та став стукати. На його подив, двері не відчинилися. Хлопця це збентежило, і він постукав ще кілька разів. І все ж ті двері повільно прочинилися.

— Пане Томасе? — здивовано прошепотів Філ, дивлячись на батька коханої. — Добрий ранок!

Чоловік ледь помітно посміхнувся, напевно, уперше за ці два дні, і міцно провів рукою по своїй густій бороді, що постійно робив кілька десятків разів на день.

— Філе… — обережно почав батько дівчини, намагаючись без поспіху, аби не розстроювати хлопця, розповісти усе по порядку. — Еліз… немає.

Хлопець напружився, розплющуючи свої сірі очі ще ширше.

— Пане Томасе… — продовжив він, наляканий невідомістю. — Щось сталось?

— Будь ласка, зайди, — чоловік кивнув головою, запрошуючи Філа до типової невеличкої будівлі крайнього району столиці.

Хлопець пройшов у добре знайому кімнату, де любив проводити увесь свій вільний час після одного зимового дня, коли він зрозумів, що таке кохання — не за словами, а по-справжньому.

У кутку біля столу, де лежали незрозумілі папери, тихо плакала мама. Усе це сильно вразило закоханого хлопця, який ніяк не міг зрозуміти, куди поділася його дівчина, його кохання.

— Пані Марто, що сталось? — швидко проговорив хлопець, ковтаючи слину. — Чому ви плачете? Де Еліз?

— Ф-філе? — повнувата жіночка підняла ніжний погляд на юнака, який для неї став наче старшим сином. — Наша Еліз… вона… вона у в’язниці.

Ці слова важким молотом вдарили по хлопцю. Він обережно присів на порожній стілець, хапаючись руками за волосся.

— Що ви кажете? — почав Філ, не вірячи жодному слову матері дівчини. — А як… як це сталося?

— Прийшли вартові з паперами і забрали нашого молодшенького, — змирившись із долею своїх дітей, говорив чоловік. — Нібито на ринку він обікрав якогось багатія.

Філу, як би це не звучало, зараз було далеко не до Марка. Усі його думки займала лише одна новина — що його дівчина у такому страшному місці, як столична в’язниця. Адже він це місце знав гарно як ніхто другий.

— А Еліз?! — нервово вигукнув хлопець, мимоволі повертаючись до своєї дитячої звички гризти нігті.

— Вона захищала нашого Марка і вдарила якогось чоловіка… Офіцера, — видихнув Томас, навіть боячись вимовляти це кляте слово, наче воно пробуджувало якусь стару травму.

— І що робити? — видихнув юнак, зовсім забуваючи хто він є.

— Через годину буде суд. Можеш піти з нами, якщо ж, звичайно, тобі буде не надто боляче дивитися на все це, — відповів чоловік, кидаючи погляд на напруженого хлопця.

Він раніше ніколи не бачив Філа, цього милого юнака, таким розгубленим і водночас серйозним. Та навіть більше — злим. І справді, зараз було важко сказати напевно, але всередині хлопця вирувала справжня буря. Уся злість за рік на троні могла вирватися назовні просто зараз, чого юний коханець боявся. Боявся зірватись і показати свою справжню натуру… натуру монарха.

— Я піду з вами! — твердо відповів він і вдарив по дубовому столу.

У його голові вже було безліч різних сценаріїв: від хороших і спокійних до найстрашніших — зі смертними вироками. І без розбору: суддя то буде чи генерал.

Хоч ця родина і знала Філа як спокійного і мрійливого хлопця з хорошої родини, правда була куди важчою для розуміння. Філ ще у перший день знайомства не зміг вимовити, хто він є насправді, так і зараз промовчав, боячись, що його справжнє ім’я лише налякає родину дівчини.

Він вперто думав, що хай краще до їхньої доньки у гості приходить милий хлопець Філ, а не лячний король Філіп IV. Адже після нещодавньої смерті його батька це ім’я у столиці стали вимовляти майже пошепки.