\\\\\\

Цей чоловік живе зовсім звичайним життям. Ходить на роботу в будні дні, а на вихідних часто читає, сидячи біля каміну, що випромінює тепло, закутавшись у плед. У такій позі він часто й засинає. Немає жодного сенсу описувати його риси обличчя, адже вони були надто безликі, можна лише згадати, що він був худорлявий і мав не дуже довге, русяве волосся. Незважаючи на те, що йому було вже за 40, не поспішав заводити сім'ю, та й швидше за все навіть не думав про це. Його повністю задовольняло нинішнє життя і аж ніяк не хотілося його міняти на те, де доведеться приділяти собі менше часу. Дім, у якому він жив, перейшов йому від батьків, що померли ще коли йому було трохи більше двадцяти. Він стояв на околиці невеликого міста, весь оточений невисоким дерев'яним парканом, що місцями вже сильно пошарпався, але міняти його не входило в плани цієї людини. У цьому не було сенсу. Біля будинку стояла лише одна невелика береза, деякі гілки якої почали сохнути. Незважаючи на це, її вигляд міг би здивувати будь-кого, хто її побачить, адже стовбур дерева нагадував людське тіло. Ось дві ноги, ніби зливаючись у танці, смирно переходять у витончений тулуб, а потім багатьма гілками розросталися все далі, формуючи прекрасне обличчя, чиї думки ніби вирвалися з голови, височіючи й височіючи. Такому прекрасному творінню природи позаздрив би будь-який скульптор, адже повторити щось подібне було б йому не під силу. У самому будинку все ще лунав запах з дитинства, всі речі лежали на тих ж місцях, що й 20 років тому і він не рідко зупинявся, щоб перегорнути якийсь зошит. На обличчі майже відразу виникала приємна посмішка, викликана туманними, теплими спогадами. Одного разу він знайшов невелику наклейку, прикріплену до сторінки зошита, її туди наліпила вчителька за добре зроблене завдання. У нього було багато таких наклейок, але ця йому завжди подобалася найбільше. Не те щоб там було щось визначне. Ні, зовсім ні. На ній був намальований піщаний берег якогось моря, на ньому не було нічого, крім піску, який був надто яскравим, мабуть, через сонце, яке не давало йому спокою, адже в тих місцях ніч не наставала зовсім. Лише якась невелика чорна крапка виділялася в цьому царстві вічного сяйва, вона була надто далеко, щоб розібрати, що вона є. Але, найбільше цій людині подобався грандіозний галеон, що спокійно стояв на мілині в цьому місці вже досить довго, адже дно дерев'яного корпусу повністю обросло морськими водорослями та молюсками, місцями дошки звисали, відірвавшись від корабля під дією вітрів та вологи, а деякі зовсім відвалилися і тепер розтинають море у вигляді маленьких корабликів. Але, незважаючи на це, гармати, що дивилися зі своїх портів, все ще могли б налякати глядача. Адже ніхто не знає, може якась маленька істота все ще мешкає на кораблі і готова в мить ударити з усіх гармат по ворога, що наближається. Також з цією наліпкою була пов’язана досить дивна ситуація, а точніше сон, що приснився чоловіку декілька років тому. Прокинувшись тоді, він відразу постарався записати його якомога точніше, пригадуючи кожну деталь, кожну думку, що виникала під час його перебування в тому стані, звісно ж добавляючи деякі речі, що були певним переосмисленням свідомого розуму. І тепер ці декілька сторінок, що були списані дивною оповіддю, лежали завжди в тому ж зошиті, до якого й була прикріплена наліпка. Давайте ж, я прочитаю її Вам: «Нічого дивного в тому, що відбувалося, зовсім не було, якщо не враховувати той факт, що я не міг відкрити очі й озирнутися. В усьому іншому все було напрочуд добре. Під тілом відчувалося приємне тепло; я міг торкатися його кінчиками пальців, якими воно стрімко прокочувалося, наче прагнучи наповнити всі нутрощі. У цьому місці завжди було дуже сонячно, адже світило ніколи не ховалося за горизонт — воно висіло на одному й тому ж місці, спостерігаючи за всім довкола. Сонечко старанно гріло все навколо, зокрема й пісок, на якому я зараз лежав. Моє обличчя точно було відвернуте від палаючої зірки — я був більш ніж упевнений у цьому, бо відчував її проміння на своєму потилиці. Сподіваюся, через це воно не сильно образиться на мене й не вважатиме грубістю, адже я зовсім не винен, можете мені повірити. Наразі тіло майже мені не підкорювалося — жоден, навіть найменший рух, який гучним наказом подавав мій мозок, не виконувався. Досить дивне відчуття, наче я замкнений у своїй маленькій коробочці без можливості вибратися. Можливо, я загубив якийсь ключ від дверей? Або ж хтось навмисне закрив мене тут? Але як має виглядати той ключ і де шукати самі двері — зовсім незрозуміло. Як не зрозуміла й причина мого перебування в цьому місці. Так само не зрозуміло, скільки часу я тут лежу і скільки ще доведеться пролежати. Може, це триватиме вічність? Тоді мені доведеться померти від голоду чи зневоднення — рано чи пізно це мене наздожене, а палюче сонце лише пришвидшить процес. Проте в моєму становищі були й досить хороші сторони. По-перше, місце розташування було дуже приємним. Не знаю як, але я чітко усвідомлював те, що знаходилось довкола, наче мої рецептори настільки загострилися, що одні лише доторки вітру давали мені вдосталь інформації про те, з чим він стикався на своєму шляху. Піщаний берег. Саме на ньому я й був. Лежав приблизно за три метри від води, що неквапливо прибувала й прибувала. А десь далеко, найімовірніше, росла велика кількість дерев, але дорога до них була б довгою, тож їхнє існування не надто важливе. Власне, ось і вся картина зовнішнього світу, що мене оточував: пісок і вода. Жодної живої душі на березі, навіть звуків тварин ніколи не чулось. Ледь не забув — недалеко від мене був ще один об’єкт. Величезний, але дуже старий і занедбаний галеон, що довгий час стояв на мілині. Дно його дерев’яного корпусу повністю обросло морськими водоростями та молюсками, подекуди дошки відривалися й звисали, підточені вітрами та вологою, а деякі зовсім відпали й тепер розсікають море у вигляді маленьких корабликів. Але попри всі руйнування, гармати, що визирали зі своїх портів, усе ще могли налякати глядача. Хто знає — можливо, якась маленька істота й досі мешкає всередині судна й готова будь-якої миті вразити наближеного ворога з усіх бортів. Сподіваюся, зі мною цього не станеться — не дуже хочеться бути розчавленим на цьому піску, не маючи жодної можливості хоч якось пручатися. Та, гадаю, якби я був бажаною ціллю, то істота вже давно б спробувала мене знищити, а раз я досі живий, то можна не перейматися. По-друге, той факт, що я не мертвий, не може не тішити. Звісно, хтось може вважати такий «овочевий» стан набагато гіршим за смерть. Мені таке твердження здається вкрай нерозумним — я б краще до кінця існування всесвіту вита́в у власних думках, повністю відмовившись від фізичного тіла, ніж перестав існувати взагалі. Не знаю, про що я вів би діалоги із самим собою, чим би були наповнені мої хвилини — для мене це не має жодного значення. Можливо, я б почав пригадувати. Пригадувати все до дрібниць, намагаючись роздивитися найменші пелюстки на квітці, яку я бачив у трирічному віці, прогулюючись подвір’ям. Кожна така частинка важлива — точніше, її відтворення й могло б допомогти зайняти себе чимось, що, можливо, згодом навіть принесе задоволення. Для мене зовсім неважливо, скільки в цих спогадах минулої реальності, а скільки — жалюгідного вимислу моєї уяви. Важливий лише факт їхнього існування. Ось, наприклад, перенесімося у далеке минуле. Так-так. Ось я. Кумедний хлопчик, чи не так? Зелена панамка, що явно була більшого розміру, ніж потрібно, впевнено сиділа на моїй голові, сповзаючи на очі, через що мені весь час доводилося поправляти її рукою. На її краєчку виднілися темні плями, мабуть, від моїх дотиків, бо пальці були вимазані землею. Обличчя теж було трохи забрудненим, але попри це на ньому сяяла широка усмішка — я весело розповідав щось людині, з якою прийшов до цього лісу. Сіра футболка виглядала з-під не повністю застібнутої сорочки в чорну й темно-зелену клітинку. На ногах були чобітки, поверх яких натягнуті темні штанці, а біля пояса висів непоганий ніж, який у будь-яку мить міг вискочити з піхов і зрізати грибочок, заради якого я сюди й прийшов. Але поки що вони мені не траплялися, тож можна було віддатися безглуздим розмовам про все на світі. Людина, що йшла поруч, була моїм дідусем. Ми часто гуляли лісом у пошуках ягід, грибів чи чогось іншого. Він завжди брав із собою свого невеликого пса, який був уже дуже старим, але все одно радів кожній можливості побігати відкритою місцевістю. Дорогою назад дідусь майже завжди казав, що забув дорогу додому й не знає, куди саме йти, яку стежку обрати, тому покладав на свого улюбленця дуже важливу роль — знайти шлях. І пес, дріботячи неквапливим кроком, бо вже втомився від походу, виводив нас із лісу, а моєму захвату не було меж. Того разу ми йшли новою частиною лісу, куди дідусь раніше мене не водив. Тут було дуже волого; приємно було відчувати під ногами мох, який зсувався від моїх кроків, розбризкуючи воду. Не слід було забувати й про те, щоб перевіряти палицею землю перед собою — раптом десь є провалля, хто знає, що може там ховатися, тож треба бути обережним. Та спогад не про пошуки грибів — це лише те, що передувало самій події, яка зі мною сталася. Ми були вже досить глибоко в лісі. Я йшов поруч із дідусем і сміявся, поглядаючи на нього, щоб краще чути й розуміти сказане. Розмова стосувалася мурашок. Він розповідав, що якщо прикласти руку до мурашника й потримати її там певний час, дозволяючи мурашкам побігати по ній, а потім прибрати, то, понюхавши місце, де вони бігали, можна визначити погоду. Якщо рука неприємно тхнутиме — слід чекати дощу, а якщо запах буде звичайним — буде сонячно. Мене дуже веселила ця історія, бо я ніяк не міг зрозуміти, як це працює, чим обумовлений запах, який залишають мурахи. І так ми йшли далі й далі. Найцікавіше сталося через десять хвилин. Я, як і раніше, обережно прощупував землю та розмовляв із дідусем, іноді торкаючись різних дерев — великих і маленьких, сухих і тих, у яких ще жила природа. І раптом стовбур одного вже зовсім мертвого дерева переломився від мого дотику — я цього не очікував. Але це було ще не все. У місці зламу виднілася невелика сіра мишка, яка тут же зірвалася, стрибнула вниз і швидко втекла. Я вибухнув гучним сміхом — зовсім не очікував такого. Шкода лише, що дідусь не побачив моменту самої знахідки, лише те, як мала тваринка бігла геть. Ось про такі спогади я й кажу. Уявіть тільки, скільки ще всього можна додати, описуючи кожну секунду, вигадуючи або згадуючи, як міг розвиватися наш діалог. Стільки прихованих деталей — усі вони лише й чекають, щоб їх знайшли, як ту саму мишку, і винесли на світ. І невже ви хочете сказати, що не хотіли б знову і знову переживати свої спогади, а натомість обрали б певну смерть? А якщо самих спогадів вам недостатньо, то створіть собі когось іще — того, з ким можна буде вести розмови. Це може бути як реальна людина, так і повністю вигадана. Ви навіть можете уявити, що стоїте перед дзеркалом і розмовляєте із самим собою. У цьому немає нічого дивного. Головне — не розчинитися в цьому світі. Але рано чи пізно ми всі зникнемо, хоч я й хотів би залишитися тут назавжди. Після смерті моє тіло якийсь час залишатиметься у цьому світі, тримаючись свого життєвого вигляду, поступово дедалі більше розкладаючись. На той момент я вже нічого не зможу усвідомлювати, адже хоч оболонка й розпадається тривалий час, для свідомості це — лічені мілісекунди. Наче клацання пальців — звук ще лише торкається ваших вух, але мозок не встигає його інтерпретувати. І вас більше немає. І невже цього ви хочете? Вам лише б не мислити, так? Адже й за життя вам це приносило не надто багато радості, а тут така можливість позбутися цього назавжди. А я б віддав усе за можливість мислити вічно. Шкода, що мої мрії нездійсненні. Морська вода злегка торкнулася кінчиків пальців на моїх ногах — вона підступала щоразу ближче. Сподіваюся, вона не накриє мене повністю. Можливо, те створіння з корабля, якщо воно таки живе там, допоможе уникнути такого сумного кінця. А можливо, вода взагалі не підніметься так високо. Хто знає. Але попри навіть це, мені тут дуже подобається. Я давно не був у стані настільки безтурботному — усі переживання в одну мить покинули мій розум настільки, що я взагалі не міг згадати нічого з того, що ще вчора могло роз’їдати мене зсередини. Я не знав, яким чином опинився тут, хто міг цьому посприяти і навіщо це було потрібно. Лише був певен, що перебуваю тут уже близько години, не більше. Іноді в голові майнули думки про те, чому ж я не можу керувати своїм тілом, але я вирішив залишити ці роздуми на потім — зараз вони навряд чи могли на щось вплинути. Гучний звук пролунав приблизно за сто метрів від мене. Це не була жодна з відомих мов — радше набір звуків, що не складалися у щось цілісне. Легкі шурхоти наближалися; лапи вистукували по піску у дивному ритмі, який точно не нагадував ходьбу людини. Здавалось, що ця істота рухається перевальцем. Воно було невеликим — скоріш за все, менш ніж метр заввишки. Ще один звук пролунав ближче: воно принюхувалося, обходило мене, то нахиляючись, то підіймаючись, і на кілька десятків секунд завмерло, немов у очікуванні. Можливо, воно думало, що я прикидаюся й у будь-яку мить можу поворухнутися, щоб оглянутися чи навіть напасти. Напевно, воно зараз насторожене всім своїм тілом — адже раніше не зустрічало нічого подібного. Кумедна ситуація. А я навіть якби захотів — не зміг би подати жодного ознаки життя. Можливо, це створіння навіть не помітить, що я дихаю, через свій нерозвинений інтелект. Або ж навпаки — нападе на мене, вирішивши, що це прояв агресії. Хоча що може перешкодити йому просто поласувати мною у приступі голоду? Якщо так, то сподіваюся, це буде недовго. Воно знову видало кілька гучних звуків, залишаючись на тому самому місці. За кілька секунд я почув ще кілька наближених шумів — воно покликало своїх. Після прибуття нові істоти почали щось «обговорювати» з першим, наче ставили питання щодо мене, але все одно це не було схоже на мову. Свист змінювався довгими тягучими звуками, які інколи відрізнялися лише довжиною, ніби навіть доля секунди впливала на значення. Новоприбулі, закінчивши свій короткий «розмовний обмін», також почали обнюхувати мене з усіх боків, намагаючись не підійматися надто швидко, щоб не наражати себе на зайву небезпеку. Через деякий час усі ці створіння просто пішли. А я й далі лежав на березі, поступово занурюючись у морську воду. Мої ноги вже повністю були занурені, але, на щастя, вона була доволі теплою і не викликала великого дискомфорту. Цікаво, що буде, коли вода повністю накриє мене? Наскільки болісною й швидкою буде моя смерть? Гадаю, двох хвилин вистачить, щоб легені наповнилися водою, і це стане причиною зупинки всього організму. Так, двох хвилин буде більш ніж достатньо, зважаючи на те, що своїм тілом я зовсім не можу керувати. В іншому випадку, можливо, я зміг би протриматися довше, згинаючи хоча б голову й піднімаючи ніс вище. Але не зараз. Тут залишається лише сподіватися, що секунди промайнуть швидко і невдовзі я, мов новий кораблик у цьому морі, вирушу у свою подорож. Вода невпинно наближалася, а я все більше поринав у спогади, намагаючись насититися ними перед смертю. Пригадувалося дуже багато — і хорошого, і не надто — переважно з дитинства та підліткового віку. Як уперше, серед ночі, я виліз на стару, покинуту водонапірну вежу за містом. Як стояв на самісінькій верхівці, на металевій решітці, дивлячись на місто, що поволі поринало у сон, і на ліс, який оточував його з усіх боків, ніби намагаючись сховати жителів від зовнішнього світу. Найбільше я пам’ятаю, як стояв там, а мої ноги раптом почали тремтіти, хоча справжнього страху я не відчував — але все ж мусив сісти. Також згадувалася довга прогулянка лісом, після якої я йшов додому вже серед ночі, прислухаючись до кожного звуку й водночас лякаючись кожного шурхоту. Крокуючи все далі, я злякався темного силуету, що стояв на моєму шляху. Я зупинився і почав вдивлятися, намагаючись не видавати жодного звуку, але воно стояло нерухомо. Можу сказати лише одне: силует був невисоким, не більше метра, і доволі вузьким, але все одно лякав своєю незвичністю. Через деякий час він почав наближатися, а я не зміг рушити з місця — тільки чекав розвитку подій. Кожна секунда билася об мої ребра, оповіщаючи про свій прихід. І тут я розгледів чорнувату собаку. Вона мило підійшла, потерлась головою об край моїх штанів, а моєму щастю не було меж. Я поділився з нею шматком хліба, що залишився у мене, а тоді пішов далі, і пес ще трохи йшов поруч. Багато спогадів спливало у моїй голові, поки вода наближалася, ніби з кожною новою частинкою минулого море теж піднімалося вище. Якби це було правдою, то виходить, що я сам є причиною власної близької смерті. Тим часом вода торкнулася мого підборіддя. Ще кілька хвилин — і вона нарешті наповнить мої легені. Цікаво, як виглядатиме моє удушення без можливості поворухнути бодай частиною тіла, адже навіть повіки мені не підкорялися. Хоч я й розумів, що мій кінець уже близько, хоч і був, по суті, готовий до цього, але, опинившись так близько до смерті, мої думки звернули в бік пошуку порятунку. Мої благання були звернені до Бога. Я просив пробачення за те, що раніше не звертався до нього, що не завжди поводився розумно, але тепер я благав пробачити мене й дати бодай ще один шанс. «Ти ж можеш допомогти, я впевнений у цьому. Усе в цьому світі перебуває під твоєю владою. Чи я настільки розгнівив тебе, що вже не варто сподіватися на милість?» У такому разі я каюся, Боже, даруй мені прощення, і ти не пошкодуєш. Я зневажаю все своє життя, яке вів до цього моменту, бо в ньому не було місця для тебе. Клянуся: якщо ти дозволиш мені жити, кожен мій день буде проходити в молитвах до тебе.» Я плакав у своїх думках кілька хвилин. Я просив, благав усі відомі й невідомі мені божества, але всі вони вирішили покинути мене. Їм були байдужі всі мої слова. Їм не було до мене діла. Але я продовжував благати — хоча б ще один день. Хоча б один… Та вода все приближалася. Ось вона торкнулася моїх губ. Мені б хотілося хоч трохи випити її — шкода, я не можу цього зробити. Можливо, я й справді зміг би випити все море, аби тільки воно не поглинуло мене. А тебе, мій володарю, все ще немає — чому ж ти не хочеш допомогти в цій жалюгідній ситуації? Чому? Я кричав. Кричав у своїх думках, і відчував, як мої легені наливаються напругою. Я кричав до нього, кричав до всіх, до всіх Богів і інших Володарів, що керують цим світом. Я проклинав їх. Але це ви самі винні. Ви у всьому винні. Ви давно могли врятувати мене — вам би це не коштувало нічого. Я щиро хотів служити вам до кінця своїх днів, але ви відвернулися. І навіть якби тепер ви зглянулися на мене, ви отримали б лише плювок у обличчя. Мені більше не потрібна ваша милість. І я сміюся, радіючи власній смерті, і ви побачите це. Дивіться, як я танцюю, і як гримить мій сміх — він для вас, будьте певні. Ви думали, що можете підкорити мене силою, але та хвилинна слабкість не була щирою. Невже ви повірили в ці нісенітниці, у ці безглузді молитви? Я сміюся ще гучніше. Які ж ви наївні. Вам ніколи не володарювати наді мною. Звуки, що наближались, пролунали зовсім поруч, я притишив свої думки й зосередився на них. Це знову були ті істоти, що приходили раніше. Невже їх послали мене врятувати? Але вони зупинилися не біля мене — я більше не викликав у них інтересу. За якихось двадцять метрів від мене вони почали розпалювати вогнище, танцюючи навколо і весело виючи. Полум’я дуже швидко розгорілося під палаючим сонцем. Святкуйте мою смерть, а потім розірвіть мене на шматки, обгризіть кістки — хай моє м’ясо стане вам поперек горла, хай видає найогидніший сморід, який почують і боги, і задихнуться ним, загинувши разом зі мною. Створіння продовжували танцювати, веселитися над моєю могилою, а вода вперше потрапила мені в ніс — і вся моя насмішкуватість зникла. Здавалося, цей момент тривав цілу вічність, усі думки зникли, змінившись одним лише страхом. Минуло десять секунд, двадцять, тридцять, хвилина… Я перебуваю тут від часу створення всесвіту, а якщо точніше — я був причиною його виникнення. Але після початку всього живого я волію знаходитися тут, у суцільній темряві, у місці, що не підвладне часові. Я лише у вкрай рідкісних випадках втручаюся у життя інших істот, яких створив, але мій вплив здійснюється через інших, ближчих до мене створінь. В одну мить я можу зруйнувати весь всесвіт, поглинувши його назад, але поки мені цікаво спостерігати за тим, що відбувається. Зараз переді мною стоїть людина, яка ще мить тому валялася на пляжі й проклинала мене. Де ж тепер його сміх? Де ж обіцяний плювок? Чому все його торжество перетворилося на жалісний, тваринний страх? Моє грандіозне тіло було складене з безлічі частин, які могли змінювати свою форму в будь яку мить — адже я міг одним лише наказом змінити будову своїх молекул, їх ланцюги та призначення. Мене повністю вкривала огидна слизь, яка капала на бідолашну людину, а моє тіло випромінювало сяйво — єдине джерело світла в цьому місці. Я перемістив його сюди, щоб убити. Хоча міг зробити це й без перенесення — адже все, що існує, — це я. Але мені захотілося, щоб він побачив, хто стане справжньою причиною його смерті. Я запитав його: де ж його обіцяний плювок? Але відповіді не було. Людина просто впала навколішки і схилилася переді мною. Чому ж ти так змінився? Що стало причиною цього? Він благав. Його швидка мова линула біля мене, він славив мене й благав пробачити його за ті дурні слова, які він дозволив собі подумати. Моя слизь упала прямо на нього, просочуючи його тіло, а він відповз трохи назад, намагаючись струсити її із себе, не припиняючи благати. Але мені не було до цього ніякого діла. Дві мої кінцівки, схожі на щупальця, поповзли до нього з різних боків. За кілька хвилин вони зімкнуться й розчавлять його тіло. Його голос ставав голоснішим, а очі наповнювалися слізьми — він сподівався, що це допоможе. Я дозволив йому востаннє висловитися — щоб перед смертю він міг наговоритися досхочу, попередивши, що він однаково помре й жодні слова милосердя не матимуть сенсу. Мої кінцівки торкнулися його. Він намагався вирватися, але марно. Щупальця обвили його ноги, тулуб. Я сказав йому «прощавай» — і все закінчилося в одну мить». Ось і вся оповідь, що була записана чоловіком тієї ночі. Можливо, він все ж таки не зміг пригадати всі обставини, або ж і вигадав багато того, чого насправді не було, проте переживання, що тоді вирували в тілі, змусили його перебувати в більш хворобливому стані ніж завжди протягом декількох днів. Кожного цього дня, він не міг змиритися з тим, що йому знову потрібно засинати, він боявся знову пережити те, що трапилось з ним раніше, тому намагався зайняти себе хоча б чимось, що допоможе обманути своє тіло бодай на одну лишню хвилину. З яким ж полегшенням він прокинувся вперше після того жахливого сну, розуміючи, що нічого подібного не сталося знову. Протягом всього дня він ходив по будинку й радісно сміявся, розповідаючи мені різні історії, які по більшій мірі складались з його думок на цей рахунок. Проте це ні наскільки не полегшило його загальний стан. Людина поступово загнивала, не задумуючись про дні, що все стрімкіше пролітали поруч, залишаючи невеликий відбиток на його житті. І ні, він нічим не хворів, це було чимось іншим. З кожним днем він ніби втрачав частинку себе, був уже далеко не тим, яким пам'ятали його знайомі і яким пам'ятав сам себе, якщо в нього залишилися хоч якісь значні спогади про себе, адже вони лише перетворилися на густу кашу в голові, серед якої вигадки переплелися із реальними подіями. Але в чомусь він все ж таки був точно впевнений. Наприклад, пам'ятав свій один із перших походів у ліс із батьком за грибами, під час якого той зламав ніж, показуючи, як уміє метати його в дерева. Він пам'ятав той сміх, який переповнював його від побаченого. Або, наприклад, те, як він їздив до бабусі, де любив дивитись на диких качок, що напровесні прилітали до озера неподалік і весело співали собі під ніс, летячи восени зі своїми дітлахами. Але це було зовсім незначним зараз. Нині він загнивав. Усі дні переплелися між собою в пекельну суміш, з якої вирвати якийсь спогад було дуже складно. Вони були нестерпно схожі між собою і жоден не міг похвалитися якоюсь цікавою подією, що на якийсь час запечаталась б у пам'яті. Не шуміть, будь ласка, щоб не злякати його, а тихо підійдіть, і ви почуєте цей звук. Він саме дрімає, сидячи в улюбленому кріслі, напевно, заснув читаючи, адже книга слухняно лежала на колінах, ніби чекаючи на момент, коли її знову візьмуть у руки. Але книга зараз зовсім не цікава, краще прислухайтеся, сконцентруйтесь і добре вслухайтесь в звук, що походить від його, трохи відкритого, рота. Який жахливий, наростаючий, гул. Йому могли б позаздрити навіть потяги, що сигналять, сповіщаючи про своє наближення. Якщо прислухатися, то може стати не по собі від того, як цей гул стає все гучнішим і гучнішим, він переповнює кімнату і все, що знаходиться в ній, від чого кожна дрібничка починає злегка нервово здригатися в жаху. Ця людина лякає все, що тут перебуває. Не бійтеся, підійдіть ще ближче і подивіться на його вуста. Оооо, як чудово вони тремтять від дотиків цього гулу. Але це не все. Якщо ви підійшли ближче, то постарайтеся і придивитися, тільки не лякайтеся, інакше ви можете його розбудити. Ви це бачите? Як виходить цей звук? Ви бачите, що він має свою форму, хоча це досить дивно? Так. Цей гул має свою форму лише якщо придивитися до куточків вуст людини, якими він просочується. Тьмяний зелено сірий відтінок видніється в ньому. І саме так, панове присутні, ця людина і загниває, саме так вона втрачає з кожною секундою частинку себе. Він як невелика калюжа під сонцем, з кожною миттю дедалі більше випаровується, хоч сам цього й не помічає. Що ж стало причиною такої незвичайної недуги, спитаєте ви. Я не можу вам сказати, бо й сам не впевнений. Мені доводиться лише спостерігати цю картину вже багато років, чекаючи на розвиток подій. Можливо він і сам став причиною цього, варто було б вести життя хоч трохи інакше і хтось знає, може вдалося б це оминути. Можливо і сам будинок витягує з нього останні сили, бажаючи якнайшвидше позбутися, настільки набридливого йому, тіла, яке він не може переносити в собі. Але остаточної відповіді немає. Коли я вперше опинився тут, процес загнивання вже було розпочатий і швидше за все довго він вже не зможе протягнути. Ми стільки всього пережили разом, стільки днів провели під однією покрівлею, але не думаю, що сумуватиму, коли його не стане. Я радше буду радий тому, що він зможе знайти спокій у цьому світі. Він тут не більше ніж спостерігач, спостерігає за своїми злетами і падіннями, за тим, якими мерзотами сповнений цей світ. Напевно, він і сам розуміє, що в цьому світі місця для нього немає, адже, провівши у спілкуванні з людьми так багато років, мав би це помітити. Йдучи на роботу тією ж вулицею, його нерідко переповнювало почуття нудоти, від усіх цих мерзенних обличь. Вони ніколи не приносили йому задоволення. Наче черви переповнювали його, йшли назустріч, простягали руку для привітання, кидали якісь слова, але це все для нього оберталося лише укусами по всьому тілу. Складалося таке враження, що при кожній взаємодії з людьми, на живому тілі цієї людини, зі своїх крихітних яєць, прокидаються нові безхребетні і навіки поселяються там, продовжуючи повзати і зжирати його зсередини. Але він йшов далі, працювати треба було, а ввечері повертався додому і розповідав мені про це, де я лише покірно слухав, не даючи про себе жодної звістки. З цих днів виділявся лише один. Він був досить давно, мабуть, ще на початку мого приходу. Того вечора його прихід виділявся з інших. Людина прийшла, але ще на порозі я помітив, що щось змінилося. Саме його вираз обличчя. Наче з цих безликих обрисів змогла виявитися невелика посмішка, яка все не злазила. Я був дуже здивований, адже раніше такого не помічав у ньому, на мить мені навіть здалося, що його замінили. Він зробив собі міцну каву, злегка пританцьовуючи під час готування, сів у своєму кріслі і довго дивився у вікно, попиваючи напій. Раптом, тишу розірвав легкий смішок, він міцніше стиснув чашку, з уже охололою кавою і, дивлячись на неї, почав свою розповідь. Я слухав це здивовано, адже це був не той самий чоловік, що раніше, навіть гул, що виходив зсередини, чомусь припинився. Але незабаром це переросло на інтерес, і я був поглинений його завзятим оповіданням. Він казав, що день почався так само, після сніданку, трохи посидівши, пішов на роботу, знову зустрічаючи неприємні обличчя людей. Зробивши собі каву на робочому місці, почав займатися своїми справами, у яких він уже ніби втопився. Але тут і стався той переломний момент, що змінив цю людину. Дівчина. Вона увійшла повільною ходою, ретельно оглядаючись, шукаючи щось. Піднявши свій погляд на неї, він ще кілька секунд не міг змусити себе відвести його, настільки привабливою для нього була вона. Опис цієї дівчини не має сенсу, вам достатньо лише знати, що на цю людину вона справила таке враження, ніби сама Мадонна спустилася з картин Рафаеля, щоб принести хоч якусь радість в життя цього чоловіка, який страждає від нього. Він навіть зміг перекинутися з нею кількома словами, спрямувавши її до начальника, якого вона шукала. Але цього було достатньо. Вперше хтось зміг викликати в нього своїм виглядом щось протилежне до нудоти. З того моменту посмішка так і не сходила з його обличчя. Після роботи він вирішив піти іншою дорогою, що була довшою за першу, але це не мало значення. Щось змінилося у цьому світі, адже він більше не бачив цих неприємних людей, вони вмить замінилися на якихось приємних, самі їхні обличчя виблискували, ніби там відображався образ божий. Трамваї поспішно проходили поряд, везучи в собі людей, що поспішали додому до родини. А цій людині лише хотілося продовжити цю мить якомога довше. Він сів на лаву в парку і близько півгодини провів на ній. Приємний осінній вітер, що ще не встиг позбутися тепла, огортав його тіло. Трава і листя дерев шуміли в його ритмі, надаючи цьому моменту ще більшої чарівності. Потім він продовжив свій шлях, все також оточений цими новими, приємними людьми, іноді примружуючи очі, щоб вуличні ліхтарі розпливлися в гарне сузір'я. Риси чогось менш важливі, як кінцева форма, у якому вони утворюються. Можна навіть упустити якісь недоліки в параметрах, можна опустити всі ці описи, але не можна втрачати те, що виникає з-під цього всього. Так само не важливим є опис найменших подій, найменший думок, які виникали в голові цієї людини. Вам потрібно лише знати та розуміти, яке почуття ейфорії він переживав у момент свого походу додому. Як хороші емоції розпирали його зсередини, але не було того, з ким він міг би ними поділитися. Людина лише могла радіти цьому моменту наодинці з самим собою, попутно захоплюючись світом, що перетворився. І тільки я міг знати про ці бурхливі переживання, адже тільки я і міг про них дізнатися, слухаючи його розповіді. Ця людина відчувала первісний вогонь усередині, що, ніби розправивши свої крила, зігрівав його тіло. Здавалося, що ангел спустився до нього і оселився на цю мить всередині його душі, даючи найменшу надію на добре майбутнє. Промовивши останнє слово, він відставив чашку на столик і продовжив дивитись у темну порожнечу за вікном, де, під відблисками світла з дому, проглядалася ще зовсім юна береза, яка так заворожувала своїм виглядом. Того дня він довше ніж завжди не лягав спати, мабуть, хотів не закінчувати цей день і продовжити гарний настрій якомога довше. Але нічого не буває вічним, через якийсь час він все ж таки вклався у своє ліжко і, пролежавши ще якийсь час у повній темряві, заснув міцним сном. Цей гул так і не з'явився того дня, всі речі в хаті змогли, вперше за довгий час, так само спокійно заснути, не боячись знову почути цей шалений звук, що походив від людини. Я заснув, сидячи біля нього. Не скажу, що можу бачити сни, але це допомагає мені згаяти час, відведений на ніч. Звичайно, я міг би займатися якимись справами… Хоча які справи можуть бути в мене? Адже я лише плід гниття цієї людини, яка не має жодних турбот. Просочивши всю кімнату таким жахливим гулом, що переплітався з випарами, що виходять з рота, він дав мені місце для народження та проживання. Все, чим я займався – лише слухав і спостерігав. У мене так багато спільного із ним. Він такий ж порожній спостерігач у цьому світі, до якого він не пристосований, робить щоденну рутину, вислуховує хриплі голоси черв'яків, підставляючи своє тіло під укуси і дивиться. Дивиться на цей світ, на цей мертвий світ, не маючи можливостей, та й, заради справедливості, бажання щось змінити. Колись його поховають у дерев'яній труні, спустять глибше і закопають, добре засипавши землею. Ніхто навіть і не прийде на похорон, адже кому зараз важливе його життя. Світ лише чекає, коли черв'яки проростуть на його тілі, коли вони зможуть вибратися зі своїх яєць, створених ще за життя. Вони вирвуться назовні і сповна будуть панувати над ним. Але ще не час. А зараз мій сон перервався. Усьому вина цієї людини. Він прокинувся і розсівся на ліжку, нервово дихаючи, приклавши руку до своєї грудної клітки. У такій позі людина провела достатньо часу, але, що відразу прикувало мою увагу, то це те, що він знову звучав скрізь. Цей гул знову почав переповнювати кімнату, всі речі знову танцювали в диявольському танці, лякаючись почутого. І цей запах. Він з новою силою вибився з рота людини. О як гарно він розчинявся в повітрі, цього вам не передати. Але через якийсь час він знову заснув, ніби нічого не сталося, ніби цього вечора, сповненого радості, зовсім не було. Лише наступного вечора він розповів, що з ним сталося цієї ночі, як у судомах, обливаючись потім, він прокинувся. Це не був кошмар, він, так само, як і я, рідко бачив якісь сни, а про жахливі сюжети в них міг зовсім і не мріяти, не враховуючи той єдиний, що був пов’язаний з галеоном. Це було щось інше. Він вперше та востаннє відчув своє гниття, хоча зараз, швидше за все, і не пам'ятає про цю ситуацію. Людина відчувала болючий холод усередині, що переповнював його трахею, опускаючись до легень. Цей холод витав там, де ще кілька годин тому виднівся ангельський вогник. Наче він відлетів від нього, відірвавши з собою невеликий шматочок його душі. Навіть божий посланець не прижився в ньому, навіть він не захотів скласти йому компанію, проживати разом усі біди та радості. Чим він так згрішив? Але факт залишався фактом, тепло зникло так само несподівано, як і виникло. Тепер у ньому знову почала панувати холодна порожнеча. Людина продовжила, як раніше, ходити на роботу, а потім сидіти вдома, в рідному кріслі, де, у вихідні, закутавшись у плед і розтопивши камін, майже весь час проводив за книгою, поки сон не брав гору. День у день, рік у рік до цього моменту жодних подій не було, його розповіді не відрізнялися одна від одної. Лише запах. Він мав дедалі нудніший вигляд, хоча для мене це не було якоюсь проблемою, як і для цієї людини. Хто знає, може колись йому знову пощастить випробувати таке забуте почуття ейфорії, що переповнювало його того дня, можливо знайдеться хтось, хто зможе вжитися поряд з ним у цьому будинку і приноситиме йому радість щодня. Напевно, в такому разі я пропаду і більше не зможу бачити ці метаморфози, адже більше не буде запаху, що підживлює мене, і гулу, що з часом повернеться до свого господаря, попутно заліковуючи рани і позбавляючись від яєць черв'яків. Береза все продовжує засихати, напевно, не пройде і кількох років, як вона на весні не зможе обзавестися новим листям. І це дуже сумно, адже я полюбив її за цей час. Точніше, я люблю дивитися на такий прекрасний витвір природи, подобаються її форми. Але, найбільше мені подобається те, що, незважаючи на свій подібний людський вигляд, вона не піддалася якимось черв'якам, не пустила їх усередину і не дала їм з'їсти себе. Хоча, вона незабаром повністю й захосне у цьому немає її вини. Вона прожила гарне життя, я навіть сказав чудове. А тепер лише підійшов кінець її циклу і через якийсь час, після повного руйнування її основи, щось нове проросте на цьому місці. Можливо навіть нова, юна берізка височітиме ще вище за попередню. Хтозна. Головне, що її цикл не був зганьблений чиїмось впливом, вона не піддалася гниттю цього світу. А чоловік піддався. Повернемося ж до нашого чоловіка, що заснув, а книга так і продовжувала лежати на його колінах, очікуючи коли її знову візьмуть в руки. Я хочу загорнути до неї та розповісти вам, що насправді ж цей чоловік так старанно перечитує кожної вільної миті. В ній знаходяться далеко не романи якихось видатних письменників, адже він ніколи й не цікавився ними. Обкладинка цієї книги була вже давно потерта зі всіх боків, що й сама назва зникла з неї, даючи місце лише чорному фону. А поміж сторінок акуратно лежали декілька сторінок зошита, що були старанно списані цим чоловіком. Саме тут він і зберігав свої дитячі спогади, які ще дуже давно записав, боячись забути. Чоловік був майже повністю певен, що в них немає ні краплі вигадки, що все те, що там написано, насправді колись відбулось з ним. Тому він так цінив ці спогади, хоч вони й викликали в ньому досить болючі переживання. Давайте ж я вам зачитаю першу сторінку з тих, якими він так дорожив: «Знаєте, як складно знаходити себе у цьому світі, та й у собі самому пізнавати щось рідне, усвідомлюючи при цьому, що майже ніяких спогадів про минуле й не лишилося. Звісно, інколи в голові зринуть якісь потьмянілі епізоди, якщо дуже постаратися, але вони настільки абсурдні, уривчасті, що здебільшого схожі лише на сни з далеких часів. Складність виникає тоді, коли намагаєшся згадати щось, навіть якщо це було минулого тижня, але розумієш, що в голову нічого й не приходить. Ніби тебе вирвали з небуття і помістили в це тіло лише в цей момент, одночасно скинувши у безодню суцільної плутанини мирської метушні, змушуючи, немов би, вершити долю іншої людини, до якої ти не маєш жодного стосунку, про яку зовсім нічого не знаєш, та й знати не хотів би. Саме через це я й почав писати подібні нотатки — у певному сенсі для нового себе з майбутнього, щоб мати хоча б якесь пристойне уявлення про те, що зі «мною» сталося за останній час. Також серед них можна знайти й дещо значно давніше за змістом — не тому, що це було написано давно, а тому, що ці спогади датуються моїм дитячим віком. Звичайно, я не можу гарантувати, що все в них — чиста правда, але це ж той маленький шматочок мого дитячого життя. Майже в кожному з цих спогадів фігурує одна й та сама людина — моя мати. Не сказав би, що можу сказати про неї щось погане чи хороше як про людину, адже я не збираюся тут нікого судити. Ні. Звичайно, ні. Мені це не потрібно, адже все це — лише те, що хоч якось пов’язує вихор подій у моїй голові, і з цієї причини я не бачу сенсу обговорювати моральну сторону всієї картини. Один з найперших спогадів, який коли-небудь з’являвся в моїй голові, розгортався пізнім зимовим вечором. Ми жили у приватному будинку, на одній віддаленій вуличці, де рідко можна було зустріти когось, окрім місцевих жителів. Усе було занесене білим снігом, який продовжував падати, не поспішаючи стихати. Саме в той момент я й прокинувся — в кімнаті було досить темно, хоча за вікном, що було якраз поряд із моїм ліжком, усе виднілося так, немов би ясного дня. І хоч усе, здавалося б, було як завжди, та в той момент мене огорнуло якесь дивне відчуття, яке й досі неможливо описати. Мене манило те віконце, від якого йшло таке чарівне сяйво, хоча незрозуміло чим саме. Подивившись у нього кілька секунд, мене вже не цікавили ні зима, ні сніг, ні те сяйво, адже вуличкою, що проходила поруч із домом, ішла людина. Але ця людина була мені дивовижно знайома, точніше — близька. Я не знаю, чому був цілком упевнений, що це саме та, про кого я подумав, адже навіть через ту відстань, що була між нами, можна було б сказати, що там міг бути будь-який інший перехожий, який не мав до мене жодного стосунку, не кажучи вже про ту близькість, яку я відчував від неї. Але щось усередині підказувало мені, що це вона, що це моя матуся, що це саме вона йде, бо де ж ще їй бути, як не поруч зі мною. Пам’ятаю, як у той момент моїм обличчям потекли два маленькі струмки сліз, що й не думали зупинятися. Що ж стало причиною цієї ситуації? Відповідь доволі проста, адже ті слова, що звучали тоді в моїй голові, тихим шепотом лунають і досі: Чому мама пішла від мене? Єдине це питання кружляло в моїй голові. Не знаю чому, але я був цілком упевнений, що вона залишає мене назавжди, і більше я її ніколи не побачу.» Подібні історії наповнювали й інші сторінки. Він сумував за батьками, що так і не наповнили його своєю любов’ю, чоловік пам’ятав безліч ситуацій, в яких мама ніби відкидала його, даючи зрозуміти, що йому тут не раді. В одному спогаді згадується ситуація, коли він підслухав її розмову зі знайомою, де вона говорила, що ненавидить його й краще б він взагалі ніколи не народжувався. Чоловік так і не запитав у мами про цей випадок, а лишень плакав у своїй кімнаті, не розуміючи, що такого зробив. Проте не всі спогади були присвячені матері, в них розповідалось про дідуся. Ось спогад, під час якого він востаннє відвідав будинок, де той проживав: «А все ж красиво тут. Сонечко лиш починає сходити, проте вже відчуваю легенькі дотики на шкірі. Я сиджу на траві, яка грайливо поблискує під промінчиками. Саме через неї мої джинси трохи намокли, хоча мене це не дуже бентежить. Я полюбляю ці моменти, коли знаходжусь в повній тишині, мені здається ніби нікого в світі і не існує. Є лише я та яскраве сонце… Якби мені хотілося одного разу просто загубитися поміж його сліпучих промінчиків, напевно я би тоді дуже зрадів. Плекаючи надію, що це все ж таки колись відбудеться, я легенько посміхаюсь. Ось через що я найбільше люблю ці моменти. Мені здається, що більше не залишилось ні одної надокучливої людини. Хоча напевно правильніше буде сказати бридкої, чи навіть остогидлої. І ні це зовсім не зв’язано з чиєюсь зовнішністю, тут саме про їх свідомість, поведінку. Напевно я і не зможу дати якоїсь конкретики на рахунок цього, тому що і сам не знаю, що саме викликає аж таку відразу. Я просто знаю, що вони для мене всі до одного бридкі. Цього мені цілком досить. Я сиджу у невеликому садку біля будинку мого дідуся. Він наглядав за ним довгий час. Тут є досить багато різних плодових дерев: яблуні, вишні, горіх, сливи та один старенький горіх. Також тут багато малини, ожини та полуниць. Я завжди любив ласувати цим, особливо грушами, коли вони ще не досить спілі, а трошки твердуваті. Це напевно мої найулюбленіші фрукти і я ніде не зміг найти такі ж смачні груши, як у дідовому садку. З цього садка видно декілька невеликих пагорбів, ми з дідусем інколи бували на них. Звідти відкривається ще кращий вид ніж звідси, можна побачити густий ліс, який переливається в сонячному проміні. Мені дуже подобаються такі краєвиди, для мене це щось більше ніж декілька дерев, які просто собі ростуть. Мого дідуся не стало 4 роки тому і це напевно була найбільша втрата в моєму житті. Він завжди був дуже веселим, добрим. Мені подобалося приїздити до нього ще в дитячому віці, ми з ним часто грали, ходили по лісу в пошуках ягід, напевно саме він і привив мені цю любов до природи та і інші хороші якості. Кожного вечора, перед сном, ми сиділи з ним на дивані та говорили про всяке, від нього часто можна було почути різні вірші, які він запам’ятав ще в молодому віці і це мене дуже вражало, адже йому було вже далеко за 80. Я завжди гадав, що люди в старечому віці втрачають здоровий глузд, якщо можна так виразитись, стають в певному сенсі маразматиками. Але тільки не мій дідусь. Від нього також ніколи не можна було почути нарікань на якісь болячки, хоча я добре знав, що він часто відчував нестерпний біль. Він ніби намагався відділитися від них, зневажати на цей біль, шукаючи якийсь позитив, що це затьмарить. І за це я також його люблю. Я теж хотів би як він йти через перешкоди усміхаючись життю, проте мені це погано вдається. З ним у мене досить багато спогадів і я не можу знайти хоч один негативний момент. Мені часто казали, що мої очі схожі на його і я хочу щоб вони так само завжди світилися, сповненні життям. Це сталось досить раптово для мене. Він ніби в один день прокинувся і зрозумів, що скоро загине. За декілька тижнів майже зовсім перестав бачити, хоч не заважало йому займатися буденними справами, а ще через який час він потрапив в лікарню, бо його стан все більш погіршувався. В графі діагнозу було написано «рак нирок» і я розумів, що в такому віці цьому вже ніяк не зарадиш… Він прожив ще декілька місяців, після чого я попрощався з ним назавжди. І ні, як би сумно не було, я не жалію, що він помер. Я гадаю, що так для нього буде тільки краще, адже він прожив прекрасне життя і тепер нарешті зможе відпочити. Хоча для мене дідусь, як фенікс, переродився і завжди буде жити в моєму серці. Я ніколи не забуду про нього. Дідусь не відноситься до всіх людей, до тих кого я ненавиджу. Напевно він єдиний, кого я насправді люблю. У ньому я відчував рідну для себе душу, яка завжди допоможе в скрутному становищі, навчить чомусь новому, корисному. Я віддав би все щоб ще раз з ним провести хоча б хвилинку…. Проте розумію що це ніколи не станеться. Я дістаю з кишені трішки пом’яту пачку цигарок, не знаю чому але я курю, хоча не бачу в цьому чогось хорошого, скоріш я тільки приближаю свою смерть, проте на даний момент мене це не дуже цікавить. Пачка майже повна, адже я лише на днях її купив. Я дістаю одну цигарку і повільно прокручую двома пальцями. Чомусь на моєму обличчі виступає легенька посмішка. Підношу цигарку до вуст і декілька раз чиркаю запальничкою, поки не з’являється ледь помітний вогник. Я роблю перший вдих і повільно видихаю дим. Є щось в цьому так само прекрасне, як і в мальовничих краєвидах. Мені подобається як дим повільно розтікається навколо, ніби окутуючи мене, після чого розчиняється в повітрі. І я все більше гублюсь поміж цими сонячними промінчиками, намагаючись втекти від усього. Я ніколи не курю поспішно, не бачу в цьому сенсі. Деколи цей процес може тривати біля 5-10 хвилин і якщо я не зміг насолодитися цим моментом я дістаю ще одну цигарку. Так відбувається і зараз. Якщо вже й вбивати себе то хоча б з певним задоволенням. Дідусь розповідав що коли він служив у армії, то теж любив курити, проте кинув досить спонтанно. Коли він приїхав додому на декілька днів, то викурив багато цигарок, після чого йому стало дуже погано. І більше він ніколи не палив. Мене дуже веселить ця історія, ніби в перший раз коли я її почув. Навіть згадую усмішку дідуся, коли він її розповідав, і мені стає дуже приємно всередині. Я часто думав над тим чи планую я жити так довго щоб померти від хвороб, викликаних курінням. Ніколи не міг дати собі якусь чітку відповідь. Після кожного разу коли курю, я відчуваю певну відразу від себе, від цього їдкого диму що в’їдається в одяг та шкіру, від неприємного смаку, що залишається в роті, проте на наступний ранок я знову беру до рук цигарку і знову ненавиджу себе за це. І чому ж я тоді не полишу це заняття ? Я не знаю… Хоча напевно, якщо бути точнішим, то не хочу. І ось цей щасливий момент паління і відраза після нього, наче маятник, що коливається, супроводжує моє життя. Докуривши другу цигарку, я піднімаюсь з вологої трави, кладу запальничку в пачку з цигарками та засовую це все до кишені. Мої штани чорного кольору трохи завеликі для мене, вони б взагалі впали б додолу, якби я не використовував ремінь. Його я до речі взяв в дідуся, як згадку про нього. Також на мені є досить велика, темна футболка, поверх якої я ношу курточку, яка як не дивно теж чорного кольору. Загалом мені подобаються великий, просторий одяг, адже він не сковує мої рухи і це теж відноситься до того, що змушує мене відчувати себе більш вільнішим в цьому світі.» Цей чоловік, як би не старався, не зміг утілити свою юнацьку мрію, проживши життя так, як його дідусь. Він ніколи не говорив на цю тему, чи шкодує з цього приводу, чи можливо думає, що все сталось так, як має бути. Проте, якщо цей спогад для нього настільки важливий, що він продовжує й надалі його зберігати, то напевно все ж таки хотів би щось змінити. Проте час вичерпано. Він помер у той момент, коли ви прислухалися до його останнього подиху, що розлітався в найдальші куточки кімнати. Хробаки поглинули його і незабаром, у могилці, зможуть сповна скуштувати його, вони переплітатимуться між собою у страшному танці, не залишаючи жодної незайманої частинки тіла, вони поглинуть усе. Я так і бачу, як вони один за одним пробиватимуться назовні, прогризаючи своїми маленькими іклами шкіру. Там, звідки лунав цей ненависний гомін, вони поповзуть з найбільшою силою, радіючи тому, що змогли підкорити цю людину за життя. Комусь це може здатися дуже страшним видовищем, але чоловік сам довів все до цього, це був його вибір. Як і у берези, його цикл завершився, але настільки піддатливий іншим, він не зміг провести його гідно. Береза переродиться на щось таке ж прекрасне. Ця людина почне своє переродження з секунди своєї смерті, вона переродиться у цих огидних хробаків. Його цикл, завершуючись, розімкнувся і він припинив своє існування. Хоча хто знає, можливо, він і мріяв про те, щоб ніколи більше не з'являтися у цьому світі. Який ж боягуз. Якщо такі думки, що не були розкриті мені в розповідях, справді були в його голові, то для мене він противніший за всіх цих черв'яків, противніший за випари свого гниття. Він неприємний мені. Незабаром і я зникну з цього світу, адже ніхто більше не підживлюватиме мене, але в останню мить свого такого короткого життя, я хотів би насолодитися нею. Цією березою, що куди привабливіша за своєю формою, ніж усі люди. Як би мені хотілося побачити на що ти переродишся. Шкода цьому не бувати. Мертве тіло лежало в тому ж кріслі, вкрите пледом, воно тримало дуже цікаву книжку, поліна тихо потріскували в каміні, а за вікном невеликий вітер похитував гілки прекрасної берези. Все було так повсякденно, нічого не відрізнялося від вчорашнього та позавчорашнього.