XX

— Здається, нам дали спокій, — зменшуючи ходу, сказав один із гнилобів. 

— А мені ще над вухом дзижчить, — поскаржився другий. 

— Це останній трамвай, прямує в депо, — закивав грушею перший і додав: — Наполегливі виявилися мухи та, головне, застали нас зненацька. Але такого більше не буде, спопелимо нахаб. 

— А може, повідриваємо крила і кінцівки? Нехай крутяться бовванці, — запропонував колега та єхидно оголив вищир. 

— О Господи, виродки! — раптом зіткнувшись зі страшилами, голосно вигукнула дівчина й, схопивши коханого попід руку, зникла за поворотом. 

— Сама ти потвора! — гаркнув навздогін гнилоб. — Не був би зайнятий, зжер би з тельбухами. 

— Виродок! — пролунало з-за повороту. 

І ображений живодер смикнувся на крик. 

— Стояти, — вчасно перегородив дорогу колезі перший гнилоб. — Ми маємо отримати автограф хитрого директора і розв'язати проблему з ринком. 

— Ти маєш рацію, — пролунала реакція. — Тоді на кого ми чекаємо? Повертаймося. 

— Ні, — знову перший гнилоб блиснув розсудливістю, — спочатку знищимо ринок. Щоб вранці там вже нікого не було. По-перше, мені не терпиться розпочати будівництво хмарочоса, по-друге, не відомо, як у нас складеться з хитруном. 

— Він обов'язково все підпише. 

— У цьому я не сумніваюсь, але можуть виникнути нюанси. До того ж ще треба нейтралізувати настирливих мух. Мені після їхнього нападу вся голова свербить. 

— І мені, — пошкріб свою грушу другий гнилоб. 

— Ну, і по-третє, — знову заговорив перший, — до ринку звідси рукою сягнути. Тягнути не можна, ніч не гумова. 

Він захопив за собою колегу, і живодери заметляли валізками в потрібному напрямку. Іноді розлякуючи дорогою людей, страшили незабаром досягли місця призначення. 

— Ось вона рахуба, — задоволено вишкірився перший гнилоб. — Що пропонуєш із цим ринком зробити? 

Він охопив очима освітлений ліхтарями ринок-шайбу. 

— Згноїмо! — пролунала відповідь. — Чи спалимо до попелу? Вранці двірники зметуть до біса це непорозуміння. 

— Хм, — задумався перший і припустив: — Згноїти, напевно, не вдасться. Там лишився дивний порошок, котрий зіпсував наші голови, гнилі поменшало. Не здивуюсь, якщо через нього ми проґавили напад мух. Раптом ця гидота впливає на вправність? 

— Ось це ми зараз і дізнаємося. 

Колега напружено потер долоні та відчув, як вони стали загорятися. 

— Здається, усе гаразд, — зрадів він, утворивши вогонь. — Так спалюємо чи ні? 

Другий гнилоб приготувався до мерзотної справи. 

— Момент, — став зароджувати полум'я перший. 

І коли площа навпроти ринку осяяла смертоносними язиками, негідники відчули загострення дискомфорту на своїх грушах. 

— Постривай, — сказав другий гнилоб. — Маківка свербить, не можу. 

Він позбувся вогню і взявся розчісувати голову. 

— І мені, — пригасив полум'я колега. 

Обидва почали розколупувати гнилизну. 

— Мені здається чи я помиляюся, — здивувався перший, — у мене в голові завелися фруктові кісточки. Цей порошок справді згубний. А якщо він зробить нас звичайними? Заблищимо здоров'ям і красою. Хто нас тоді злякається? Жодного документа підписати не зможемо. Раптом сили зникнуть? Як заштовхувати директорів в унітази, позбавляти їх ніг та керувати тілами на відстані? 

Живодер справді злякався, проте його побоювання були нікчемні в порівнянні з тим, що йому повідав охоплений нечуваним страхом колега: 

— Це не кісточки... 

Він дістав з груші черв’яка, що сито звивався. 

— Здається, нас намагаються обгризти живцем, — затремтів вищиром нелюд. 

— Не може бути! — вигукнув перший гнилоб і видер з голови жменю білих личинок. — Ти правий… 

Він спробував позбутися м'ясоїдів — струснувся собакою, але разом із дітлахами кусючих мух на землю попадали чималі шматки крихкої груші. 

— Це все через того директора, він у всьому винен. 

Негідник кинувся збирати втрачену плоть і ліпити її назад до тіла, однак метушня лише посилила проблему. Голова кришилася, як будинок з мухами, коли гнилоби намагалися його розвалити. 

— Це все директор, — продовжував канючити живодер. — Хитрун обсипав нас якоюсь гидотою, а крилаті бестії погіршили проблему. Ти чого мовчиш? 

Він поглянув на колегу поряд і остовпів — другий губитель людських душ уже не мав пащеки, носа та вух. Його довгі кінцівки побіліли від черв’яків та, здавалося, ось-ось мали відпасти. 

— Я мушу помститися! — сповнився небувалою злістю гнилоб. — Знищу ринок, а потім піду різати сім'ю жалюгідної людинки. Бач, кому надумав чинити опір. 

Живодер зробив крок, щоб виконати свій мерзенний план, і помітив, що личинки поступово колонізують його тіло, перетворюючи на білястого монстра.