XIX

На вулиці вже вечоріло, коли гнилоби нарешті знайшли дім кмітливого директора. Декілька вікон трикімнатної квартири яскраво світилися, а силуети людей, що перебували за їх межами, збуджували хвору уяву нелюдів. 

Поки вони кумекали, як вчинити з втікачем та його сім'єю, Тетяна вирішила ще раз перепитати у чоловіка: 

— Ти впевнений, що в цих істот замість голів гнилі груші? 

— Однозначно, — неголосно відповів Роман, щоб діти в сусідній кімнаті не чули, і додав: — Крім того, бездонні очі, гострі зуби та сині язики. Було дуже страшно, але я тримався. Ці виродки на багато що здатні. Чого тільки вартий злитий у каналізацію пивзавод і спопелений флористичний центр.

— Знову ти за своє, — зітхнула Тетяна. — З каналізацією явно перебір, такого не буває. 

Вона взяла чоловіка за руку.

— І взагалі, а якщо на тебе так басейн вплинув? Розумію, стрес неймовірний. Може, сходимо до лікаря? — ненароком запропонувала жінка. — Випише заспокійливе. Хіба в людей бувають гнилі груші замість голів? 

— Я ж сказав, це виродки, — тим же приглушеним тоном заперечив Роман. — Коли мені вдалося одному з них встромити кактус у пащеку, щоки так і відвалилися, а там... 

Чоловік закивав головою. 

— Справжня гнилизна. У іншого те саме. Якби не розпорошив чарівний порошок, який вранці принесла заступниця, невідомо, чим би все закінчилося. Не віриш, я зараз зателефоную Ользі, вона тобі підтвердить щодо візитерів з довгими руками. До речі, — осяявся Роман, — треба було її одразу набрати. Я ж нічого не сказав, утік додому. Дивно, мене ніхто не шукав. Може, ці негідники наробили лиха? Сподіваюсь, що все добре. Вранці наберу, зараз уже запізно. 

Чоловік бурчав собі під ніс: 

— Ще треба вирішити, йти туди чи ні. Раптом нелюди чекають на мене під кабінетом. А якщо поліцію викликати? Нічого не роблю, як останній боягуз, — корив себе Роман. — Втік, тепер усі подумають, що я легкодух. Але як можна було не приїхати додому? Адже негідники переслідують нас. Хіба ти ще цього не зрозуміла? 

Він поглянув на дружину. 

— Могли тобі щось зробити, а потім мені. Слава Богу, що діти були у школі. Хоча їх там легко знайти. Ох, який я щасливий... Який щасливий, що все обійшлося. Стривай, — зловив себе на думці Роман, — раптом вони ще заявляться, хто вас захистить? Не піду завтра на роботу і дітей нікуди не пущу. Викличемо поліцію і чекатимемо на монстрів. Якщо заявляться, особисто їм груші відірву.

Психологічний стан чоловіка вкрай схвилював Тетяну і почали закрадатися різні думки. 

— Любий, мені здається, тобі слід взяти відпустку, — серйозно заявила жінка. — Причина є — стрес від надзвичайної події у спортивному комплексі. Відпочинеш тиждень-другий і все налагодиться. Можемо навіть поїхати кудись за місто. А хочеш на річку? Літо надворі, діти навчилися плавати. Заодно, можливо, у них знову з'явиться бажання відвідувати басейн, як ти гадаєш? 

Щоб зняти напругу Романа дружина пригорнулася до нього і прошепотіла: 

— Будь ласка, забудься про монстрів, це все марення. Уявляю, як воно було, коли людей ковтала прірва. Видовище не з простих. Прошу тебе, — жінка ледь не заплакала. — У нас все тільки налагодилося: ти знайшов чудову роботу, трохи пізніше і мені посміхнеться доля, діти забули трагедію. Чуєш, веселяться за стінкою? Прошу, візьми себе в руки, це потрібно для сім'ї. 

Тетяна була настільки переконливою, що Роман справді почав сумніватися. 

— Знаєш, — задумався він, — може, ти справді маєш рацію. Цей басейн уже кілька днів не йде в мене з голови. До ладу не сплю. Мабуть, стрес, недосипання і нагнітання зіграли зі мною злий жарт. Хм... 

Він раптом посміхнувся.

— Гнилі груші замість голів — це ж і справді маячня. 

— А я про що? — зраділа Тетяна. — Гра уяви та й тільки. 

— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! — на кухні вибухнув добрий сміх подружжя. 

А на вулиці роздратовані слова одного з гнилобів: 

— Ти дивися, вони ще іржуть, як коні. Треба їм придумати щось особливе. А якщо гарненько струсити споруду і нехай дохнуть під завалами? Такого ми ще не робили. Поки рятувальники приїдуть, намучаться добряче. І ми встигнемо отримати автограф. Ринку все одно кінець. 

— Чудова ідея! — підтримав пропозицію другий живодер. 

Гнилоби заметляли валізами до будівлі. 

— Між іншим, хіба це не той будинок, в якому співробітники нашої компанії поступово викуповували квартири, щоб потім зруйнувати та звести хмарочос? — помітив перший негідник. — Бачив його на картинці. Невже не всі погодилися продати? 

Він ще раз зиркнув на вікна, що світяться. 

— Можливо, — не став заперечувати другий і додав: — Вічно доводиться все робити самим, та до всього руки не доходять. Ну, нічого, зараз ми його швидко знесемо. Потім побудуємо щось цікаве, все одно що. Округу ж наші вже давно забудовують. 

Живодери перейшли дорогу напівтемної вулиці й незабаром досягли мети. 

Попри ледь помітні під ліхтарями горбаті силуети крилаті мешканці старовинного будинку вже розпізнали небезпеку.