XVIII

У понеділок Роман прийшов на роботу трохи раніше і почав день з приготування кави. Усе ще перебуваючи під враженням суботньої трагедії, він уже дві ночі до ладу не спав. І якщо дітлахи швидко переключилися на інше та, здавалося, забули про ненажерливий басейн, то Романові це давалося важко. 

«Тут щось не так, — думав чоловік, помішуючи коричневу рідину ложечкою. — Таке враження, що біда переслідує нас». 

Він став робити інтуїтивні висновки: «Спочатку завод, потім флористичний центр, спортивний комплекс. І скрізь був хтось із моєї родини. Невже це покарання?». 

— Ні, — прошепотів у відповідь на власні думки Роман. 

«Скоріше, збіг. Я ж нічого такого не зробив, і дружина, впевнений, також. А діти й поготів. Що ж тоді відбувається?», — знову задумався чоловік і вмостився на крісло біля невеликого столу. 

Кабінет директора ринку-шайби не вирізнявся особливим шиком. Це була простенька кімната з чайним буфетиком, шафою для верхнього одягу, кількома стільцями для гостей та кактусом на підвіконні. Попередник особливо не морочився питанням облаштування свого щоденного місця перебування, а новий директор ще не встиг. 

«Тук-тук!» — раптом хтось вирвав Романа з нетрів глибоких роздумів, тому він не одразу відреагував. «Тук-тук!» — повторилися звуки. 

— Увійдіть! 

Директор поставив філіжанку з кавою на стіл і зосередився на дверях. 

— Здрастуйте, це я. 

На порозі опинилася заступниця Ольга. 

— Ви, як завжди, на роботі раніше за мене, — навіть трохи знітилася вона. — Нічого, я спробую підлаштуватись. 

Жінка закрила за собою двері та продовжила: 

— Просто колишній директор приходив до обіду. Втім, я з новинами, — різко змінила тему Ольга. — Нарешті привезли чарівний засіб від гнилі. 

Вона посміхнулася і підняла на рівень очей прозорий мішечок із порошкоподібним вмістом. 

— Здрастуйте, здрастуйте.

Роман підвівся. 

— Сідайте і розслабтесь. Я завжди приходив на роботу раніше, де б вона не розташовувалася. Правда, дорога на ринок вимотує, іноді досипаю у трамваї, автобусі. Пробував навіть їхати тролейбусом. Однак нічого не виграв, усе одно хвилин сорок тягтися. Може, хочете чаю чи кави? Миттю приготую, — запропонував Роман, у котрого попри статус не було секретарки. 

— Ні, дякую, — посміхнулася Ольга. — Я прийшла щодо дифегнілу. 

Вона поставила на стіл мішечок з порошком. 

— Це нові розробки наших учених. Щойно перевіряла, гнилі яблука відроджуються на очах. Просто неймовірно! Тепер ми зможемо розв'язати проблему тривалого зберігання продукції та збільшимо продажі. 

— А цей засіб точно безпечний? — ткнув пальцем на мішечок Роман. 

— Однозначно, — кивнула головою заступниця. — Є всі сертифікати якості, новітній винахід. Незабаром піде на експорт. 

— Що ж, це добре, — відпив ковток кави Роман. — Тоді застосовуйте на користь покупців. Пізніше гляну, як він працює.

«Тук-тук!» — тим часом хтось знову постукав у двері. 

— Ну, я, мабуть, піду, — піднялася Ольга. — До вас прийшли.

— А я нікого не чекаю, — знизав плечима директор. — Може, це вас шукають? 

«Скрип» — і двері кабінету відчинилися, а на порозі з'явилися дві мертвецькі пики гнилобів. 

— Здрастуйте, пане. Вітаємо вас, директоре, — один за одним промовили незнайомці. — Ми до вас у справі прийшли.

Вони наочно заметляли портфельчиками. 

— Гаразд, я піду, — позадкувала до виходу Ольга. — Зайду пізніше. 

— Стривайте, — трохи розгубився Роман, — порошок заберіть. 

Він кивнув на мішечок. 

— Потім, — відмахнулася заступниця.

І візитери пропустили її у коридор. 

— Чим можу бути корисним, панове? — зосередився на незнайомцях Роман. 

— У нас важлива справа щодо вашого ринку, — зачинив за собою двері один із гнилобів. 

— Ага, — заінтригувався директор і вирішив виявити гостинність: — Чай, каву? Кому що? 

Він закидав поглядами візитерів. 

— Мабуть, не будемо. Так, обійдемося, — відмовилися гнилоби, сідаючи на вільні стільці. 

— Як забажаєте, — посміхнувся Роман і додав: — А я ось із задоволенням вип'ю третю чашечку кави. До ладу не сплю вже кілька днів. 

Директор застромив кавоварку в розетку і знову сів на своє місце. 

— І так, як мені до вас звертатися? — продовжував посміхатися Роман. 

— А-а-а-... Е-е-е... — не чекали такого запитання незнайомці, — проте зорієнтувалися: — Гнилоб перший і другий. 

— Ага… 

Директор почухав потилицю. 

— Незвично, — додав він і перейшов до справи: — Кажіть, чим можу бути корисним?