XVII

Вечір фатальної суботи для єдиних мешканців будинку з мухами був вкрай затьмареним. Діти не могли заспокоїтися після пережитого стресу, лише Роман тримався. 

Звісно, дорослій людині було набагато легше перетравити трагедію зі зникненням людей, їхні крики та благання про порятунок. Не кривлячи душею, чоловік також відчував радість за щасливий кінець для сім'ї. Зрештою, йому вдалося врятувати з круговороту маленьких родичів і навіть допомогти іншим уникнути біди. 

— Мамо, — схлипувала на руках Маринка, — нашого тренера засмоктало в дірку. І ще двоє нових подружок, ми з ними так добре плавали... 

— І я втратив друзів, — важко зітхнув Микита. — Тільки познайомилися і на тобі. Ніколи не думав, що переживу таке. Більше жодних басейнів. 

— Може, ви перебільшуєте? — дуже хотілося Тетяні, щоб усе так і було. — Куди ж вони поділися, ці проковтнуті люди? Не могли ж розчинитися. 

— Їх так і не знайшли, — відреагував Роман. — Приїжджала поліція та багато інших представників екстрених служб. Нічого, немов крізь землю провалилися, басейн спорожнів. Чув, директор теж зник. 

Чоловік змахнув рукою. 

— Ех, усе це недобре. А біди почалися з пивзаводу. Впевнений, усі ці випадки пов'язані. Бісівщина і тільки. 

— Не лякай дітей, — суворо сказала Тетяна, спостерігаючи за тим, як Маринка закрила обличчя руками. — Гадаю, ви щось неправильно зрозуміли. Не здивуюсь, якщо вас розіграли. День-два і все стане на свої місця. Пропоную забути про погане і думати тільки про хороше. Я ось уже давно відпустила той страшний випадок на роботі. Не хочу його згадувати, тільки настрій псується. Подумаєш, залізо спопелилося. Невідомо які на те повинні бути причини... А раптова госпіталізація пана Дзвоника цілком зрозуміла, стіни валилися і могли впасти йому на ноги. Навіть якщо там є каверза, нехай розбирається поліція. 

— Мамо, я з радістю спробую забути ці страшні картинки, — Маринка знову закрилася руками. — Ось тільки Микита має рацію, більше жодних басейнів. Не хочу, щоб мене проковтнула безодня. Краще віддайте нас кудись, де треба допомагати комахам. 

Дівчинка відкрила раптом жваве обличчя. 

— Мені мої мухи стільки про себе розповіли, — з натхненням продовжила вона. — Я тепер їх не тільки годую, а й допомагаю мити крильця. Вони такі милі, гладиш їх, гладиш. Оксамитові, і дзижчать від задоволення. 

Було помітно, що Маринці стає краще. 

— А чому це допомагати комахам? — скривився Микита. — Правда, я зовсім не проти мух, бджіл і всіляких комашок. Ось тільки мені навчитися б давати здачу, карате чи бокс. Коли вас поряд не буде. 

Він поглянув на Тетяну з Романом. 

— Зможу захистити сестричку і себе. 

Теплі слова від брата ще більше заспокоїли Маринку, якій уже не терпілося рушити в підвал і пограти зі своїми леткими друзями. 

— Ну-у-у, — демонстративно протягнув Роман та стурбувався: — щодо карате і боксу треба подумати, адже там можуть сильно вдарити. А от комахи — інша річ. 

— Так-так, комахи! — зовсім відійшла дівчинка та застрибала від радості. 

— Любий, — помітила сумне обличчя сина Тетяна, — бойові мистецтва теж добре. Микита росте, йому треба вміти постояти за себе і захистити свою дівчину. Кілька років — і він вже буде доросликом. Не помітиш, як час промайне. 

Вона навмисно нахилилася над вухом коханого. 

— До того ж плавання виключати не будемо. Діти забудуть і подивимося. Ти ж сам казав, що в них добре виходить. 

— Про що ти, мамо? — заінтригувалася пошепки Маринка. 

— Кажу, заведемо тераріум і поселимо там комах, доглядатимете.

— Точно, тераріум! — загорівся Микита. — З ящіркою та пацюком. 

— Ха-ха-ха! — на всю кухню розреготалася Тетяна. 

А Роман посміхнувся. 

— Зі щуром не впевнена, синку, — надривним від сміху голосом сказала мати. — Я їх боюся. Загалом час покаже. А зараз би повечеряти, та й скоро в ліжко. 

— Тільки не спати, — вперлася Маринка. — Ми з Микитою ще повинні відвідати таємний штаб, на мене чекають мої крилаті друзі. З учорашнього дня з ними не розмовляла. Нагуляємо апетит і прийдемо. Тим більше завтра неділя! 

Вона кинулася до дверей. 

— Точно, штаб, — підтримав сестричку брат. — Я там знайшов дещо цікаве. Не засну, якщо не перевірю. 

Діти вискочили в коридор, і Тетяна ледве встигла навздогін сказати: 

— Двадцять хвилин, не більше. Не збиваймо режим!