XIII

Наступного дня естафету працевлаштування перехопив Роман. Натхнений вдалим походом дружини у флористичний центр «Квіти України», чоловік з посмішкою згадував її розповіді про дивовижні рослини та дружню команду. Щось подібне йому дуже хотілося б відчути там, куди він уже хвилин сорок діставався кількома видами транспорту. Обіцянка хорошої зарплати та заочне прийняття на роботу підстьобували Романа, змушуючи заплющувати очі на тривалість дороги. 

Звісно, цілеспрямований кар'єрист із досвідом роботи керівника на відомому пивзаводі влаштовував людей із державного департаменту, який завідував київським ринком-шайбою. Протягом пів години після дзвінка Романа чиновники перевірили досьє претендента на посаду директора ринку й замість того, щоб призначити йому співбесіду, запропонували негайно виходити на роботу. Такий форсаж подій сподобався новоспеченому главі сім'ї, адже він хотів якнайшвидше почати заробляти гроші та разом із Тетяною формувати бюджет. 

«Здається, це тут, — подумав Роман і вискочив з автобуса. — А ринок так нічого». 

Він охопив поглядом еліптичну будівлю, що нагадувала давньоримський Колізей і футбольний стадіон тільки в мініатюрі. Цікавий фасад із безлічі монолітних ромбів додавав споруді унікальності, а шум зсередини свідчив про живину місцини. На площі поряд теж кишіло народом. Одні йшли, інші приходили. Було зрозуміло, що роботи багато. 

— А якщо я не впораюся? — прошепотів чоловік. — Одна річ — пивні цехи і сотня робітників, інша — мурашник. Продукції асортимент і посада на порядок вища за колишню, голова обертом... 

Впевнений у собі власник напрасованого костюма на мить завагався і сіпнувся до автобуса, але від того вже й слід розпорошився. 

— Це знак, — опанував емоції чоловік. — Усе буде добре, у мене тепер сім'я і дороги назад немає. 

Він покрокував до будівлі, де біля входу на нього чекала жінка за п’ятдесят у сукні, що відповідала хорошій погоді. 

— Вітаю! 

Незнайомка відразу впізнала нового директора. 

— Ви такий красень, як на фотографії, — вирішила почати з лестощів вона. 

— Вибачте, хто ви? — не одразу здогадався Роман, зупиняючись. 

— Мене звуть Ольга, — простягла руку жінка. — Ваша заступниця та водночас санітарний лікар на ринку. Сьогодні вранці мені надіслали документи про ваше призначення та шикарні фотографії. 

Вона знову оцінила поглядом свого начальника. 

— Ах, так, — посміхнувся Роман. — Дуже радий з вами познайомитися. 

Чоловік потис запропоновану руку. 

— Я думав мені доведеться вивчати все самому. Але здається, маю рятівницю. 

— Ще яку, — віддзеркалила посмішку Ольга. — Ходімо, я вам все покажу: торговий зал, кабінет. Не хвилюйтеся, у нас тут дуже добре. Галасливо, правда. Колишньому директорові саме це й не подобалося. Однак його можна зрозуміти, людині вже було за шістдесят. Як тільки, так одразу вийшов на пенсію. 

— Зрозуміло, — занурився у шумливу атмосферу Роман. 

І одразу уявив собі робочі дні. 

— Дорого просиш, господарю. Скидай ціну! Три шкури деруть! А продукти непогані, м'ясо пахне ого-го! Беріть, беріть ще. Такого ніде в Києві немає! А банани звідки? Ці яблука червиві, а ті справжні красунчики. Зелень, зелень, розбирайте! Сир, будь ласка, прямо із села! — звідусіль лунали голоси. 

Роман зрозумів, що принаймні вдома завжди будуть свіжі продукти. 

— Ну, розкажіть, як тут усе працює? — намагаючись не відставати від своєї заступниці, запитав новий директор. 

— Дуже просто, — миттєво пролунала реакція. — Вранці завозять товари. Вивантажують на склад, що розташований у підвальному приміщенні. Там же у нас холодильники. Правда, у таку пору, як зараз, є проблема з пліснявою і навіть можуть підгнивати продукти. Спека стоїть, самі бачите.

Дійсно на ринку було душно і це попри відчинені вікна. Чоловік розстебнув верхній ґудзичок своєї сорочки та взяв під пахву невеликий портфельчик, прихоплений більше для солідності. 

— Значить, підгнивають продукти? — перепитав він. 

— Так, — підтвердила Ольга. — Але ми цю проблему вирішуємо. Незабаром маємо підвезти кілька хороших засобів. Кажуть, достатньо на фрукти посипати і всю гниль, немов рукою знімає. 

— Чудеса, — закивав головою Роман. 

— Нумо про хороше, — вирішила змінити тему жінка. — Вам, як новому директорові, слід спробувати наш фірмовий сир. 

Вона зупинилася навпроти скляного прилавка. 

— Кажуть, чим більше дірочок, тим смачніше. 

— Ще б пак, — враз підтвердила продавчиня, молода дівчина в білому халатику й охоче заторохтіла: — У нас є все, чого душа забажає: Чедер, Пекоріно, Бофор, Манчего, Грюєр, Пармезан, Рокфор та інше. 

— Чого? 

Роман витріщився, уперше в житті почувши подібні назви. 

— Спробую на ваш розсуд, — не став ганьбитися він. 

Продавчиня миттю відрізала чоловікові шматочок Рокфору. 

— Ви мали рацію щодо цвілі, — зобразивши розумний вигляд, сказав своїй заступниці новоспечений керівник. — Вона навіть до сиру дісталася.