XII

Верховний суд України розташувався на одній із центральних вулиць міста Києва та нагадував справжній королівський палац серед блакитних ялинок. Три поверхи під мансардною, величезний балкон для важливих подій, вікна з акрами в стилі бароко та гранітні сходи біля центрального входу. 

Своєю чергою інтер'єр помпезної будівлі вражав не менше. Лощений паркет, майстерна ліпнина, дорогі картини та розписані стіни лише додавали естетичної насолоди справжнім поціновувачам мистецтва. Кабінет одного із суддів Верховного суду продовжував ансамбль інтер'єрних фішок XIX століття, доповнюючи його люстрою в позолоті та дерев'яною обшивкою стін. 

Оточений добротними меблями, за цінним столом сидів немолодий суддя у чорній мантії поверх темно-синього костюма з краваткою і ніяк не міг вирішити, який із запропонованих йому варіантів судового рішення підписати. 

— Ніночко, зайди! — гучно покликав він свою секретарку. 

І на порозі виникла старанна жінка трохи молодша за свого боса. 

— Ти можеш йти додому, — дозволив служитель Феміди і продовжив: — Час пізній. І скажи охороні, що я затримаюсь. Мені ще треба над дечим покумекати. 

— Слухаюся, пане Жиголо, — покірно кивнула у відповідь секретарка. 

І незабаром суддя почув, як вона пішла. 

— Що ж мені робити? — прошепотів чоловік, вкотре поглянувши на два майже ідентичні документи, котрі передбачали позбавлення статусу пам'ятки архітектури старовинної садиби на Подолі. 

Заковика полягала лише в тому, що віддавши перевагу одному з рішень, не всі охочі могли отримати доступ до руйнування архітектурної родзинки і, звісно, не заробити на зведенні хмарочоса. 

— Як же мені вчинити? — вагався суддя. 

Відчинивши дві шухлядки під столом, ще раз переконався в тому, що суми, наданих йому хабарів від різних будівельних компаній, ідентичні. 

— Чорт забирай, — почав сердитися пан Жиголо, — це ж треба таке. Наче змовилися і підмазали однаково, тепер сиди та мороч голову. 

Тим часом бажання забрати все зростало. 

— Може, підписати два рішення? — загадувався над питанням суддя й обсмикнувся: — Так не буває. Ще скажуть, я придурок некомпетентний, візувати треба тільки одне. І в такому разі ті, що програють, прийдуть за грошима. Їх же тут повно. 

Служитель Феміди жадано торкнувся валюти. 

— Уявляю, скільки народ витратив на різні інстанції, перш ніж дістався до Верховного суду. Адже позбавити пам'ятку архітектури охоронного статусу не так вже й просто, а без цього її не знести, — шепотівся він і шепотівся: — Ну, прийдуть і здам негідників поліції. Бач які, хабарі надумали давати. 

Суддя майже придумав, як не повертати забудовникам гроші, але знову дав задню. 

— Не піде, тоді інші побояться носити. Не можна такого допустити. Без додаткових доходів тут робити нічого. Як же вчинити? — гучно вигукнув замучений важким вибором пан Жиголо. 

І сталося таке: кабінетні двері відчинилися й через поріг переступили двоє відомих гнилобів. 

— А ви якого біса тут забули? 

Суддя відразу впізнав непроханих гостей. 

— І хто вас пропустив? — насупився він. — Чи все ж таки надумали мені віддячити? 

Любитель хабарів зиркнув на валізки в довгих руках новоприбулих і нафантазував незліченні багатства. 

— Гаразд, проходьте, — раптом усміхливо поманив гнилобів власник мантії. — Не звертайте уваги. 

Він вирішив негайно звести нанівець зайву грубість. 

— Робочий день був важкуватим. 

На столі почався інтенсивний пошук третього варіанту рішення суду. 

— Ось якби ви минулого разу не розповідали про пріоритети чесності та правди, не намагалися виставити себе в доброму світлі, адже знаю, скільки від ваших рук у місті зникло будівель, краще б зробили, як всі. Тільки циферчин більше. Усе б уже давно підписали. А так я тепер маю шукати документи, — ще трохи потужився він і зрозумів, що їх ніколи не існувало. — Вибачте, панове, але, здається, мені нічого на вашу користь не заносили. 

Він посунув до себе ті самі два рішення, що змусили залишитися на роботі позаурочно. 

— Однак не переживайте, якщо ваш вклад значно перевищить щедрий внесок охочих розгромити садибу, я готовий піти на будь-яке порушення. І щоб не плодити нові папірці, замалюю маркером небажані імена та впишу там ваші. Показуйте, що принесли, — напружився в очікуванні пан Жиголо. 

Візитери нарешті заговорили: 

— Шановний суддя, — розпочав один із них, — на жаль, ми своєї позиції не змінили. 

Він дістав із валізки потрібний документ і поклав його перед служителем Феміди. 

— Ось, — продовжив гнилоб, — тут юристи все чудово розписали. Хоч бери та відправляй на конкурс рішень суду: жодної помилки й скрізь назва нашої компанії «Гнилоби & Co». Потрібно тільки підписати. І прошу вас, подивіться на нас ще раз. 

Обидва гнилобів вставили на місце неслухняні щоки. 

— Хіба ми не заслуговуємо справедливого вердикту? — спробували вони зобразити милі обличчя, але вийшли пики справжніх негідників.