X

Архітектурна пам'ятка модернізму — басейн олімпійського резерву — виднілася здалеку, тому Роман ще до зупинки трамвая звернув увагу дітей на майбутнє місце спортивних занять. 

— Дивіться, он він, красень. 

Чоловік тицьнув пальцем на монолітну будівлю, що триповерховою поставою розкинулася вшир і хизувалася центральною частиною фасаду — футуристичним елементом із бетонних лопатей з вікнами між ними. Саме тут розміщувався адміністративний центр управління басейном і, можливо, тому він значно височів над рештою будов, зачаровуючи незвичним підходом креативних архітекторів. 

— Там ви плаватимете, — посміхнувся Роман. 

Тим часом трамвай зупинився. 

— Виходимо, виходимо. 

Чоловік захопив за собою заінтригованих дітлахів, які вже мріяли оббігати все, що приховувала монументальна споруда. 

— Треба поспішати, ми запізнюємося, — застрибнувши на тротуар, схвильовано сказав вкрай пунктуальний чоловік і про всяк випадок схопив за руки майбутніх спортсменів. 

Трійця миттю подолала метрів сто і незабаром опинилась усередині спортивного комплексу. 

— Тренер сказав, що зустрічаємось на першому поверсі в басейні. 

Роман закрутив головою і одразу побачив табличку зі стрілкою: 

— Нам туди. 

Він кивнув на двері наприкінці коридору, яким туди-сюди шастали діти різного віку. 

— Сподіваюсь, лаятися не будуть, — пробубнив чоловік, відстукуючи дріб туфлями. 

Діти за спиною додавали акордів. 

«Скрип-скрип!» — і відповідні двері відчинилися, надаючи можливість озирнутися. Величезний басейн просто кишів дітлахами та ніби здригався різноголоссям. Між доріжок на воді відбувалися перегони, десь просто хлюпалися новачки, покрикували тренери й атмосфера довкола була досить вологою. 

— Нам куди? Куди? — знову закрутив головою Роман. 

Клопітку реакцію перехопили Маринка з Микитою, які раптом спалахнули бажанням плюхнутися до однолітків. 

Можливо, так би все і сталося, але чоловік у спортивному костюмі з дрібними вусами і свистком на шиї запобіг самодіяльності. 

— Я вас слухаю, — підступив він до новоприбулих. — Ви когось чекаєте чи привели поповнення? 

— Так-так, друге, — негайно відповів Роман. 

І чоловік зі свистком професійним поглядом оцінив дітлахів. 

— Значить, це ви мені вчора ввечері телефонували? Хлопчик років дванадцяти і його сестричка трохи старша восьми, — влучно згадав він вік маленьких родичів. 

— Ігорю Степановичу? — на одному подиху випалив Роман. 

— Авжеж, — тим же дисциплінованим голосом відреагував тренер і додав: — Плечі у хлопця гарні. 

Він помацав Микиту. 

— Дівчисько, правда, дрібнувате, але час покаже. Фізіологія може ще змінитися. Крім того, спортсменами стають далеко не всі. Сподіваюся, ви це розумієте, тату? 

— Звісно, Ігорю Степановичу, — різко кивнув головою Роман і злегка наблизився до тренера. — Правду кажучи, мені головне, щоб вони по дахах не бігали. Нехай займаються і що буде, то буде.

— Чудово, — задовольнився тренер та зиркнув на дітей. — Тоді бігом у роздягальню, а потім до мене, якщо ще не перехотіли вчитися плавати.

— Хто перехотів, я? — здивувався Микита. 

— Нізащо! — вигукнула Маринка. 

І дітей наче хвилею змило. 

— Діло буде, тату, — впевнено сказав тренер і продовжив: — Отже, запам'ятовуйте, у нас тут графік такий: о шостій вечора в понеділок, середу та суботу. Приходьте вчасно, запізнення не вітаються. Годинку діти плавають, двадцять хвилин у душі і можете забирати. Колектив у нас дружний, осіб п'ятнадцять. Он вони.

Тренер вказав рукою на першу та другу доріжки. 

— Майже всі хороші плавці. А хто не вміє, користується жилетом. Наскільки я пам'ятаю, ваші діти не часто плавали? 

— Так, їм знадобиться жилет, — знову миттєво відповів Роман. 

— Сподіваюся, вони вам клопоту не завдадуть. 

— Не турбуйтеся, — запевнив тренер, — з ким я тільки не займався. Були такі, що до води боялися підійти, а через пів року могли йти працювати рятувальниками на міський пляж. 

Чоловік навмисно перебільшив і не помітив, як Маринка з Микитою вискочили з роздягальні та, згоряючи від нетерпіння, помчали до басейну. 

— Ну, я маю йти. Можете посидіти поряд на лавці, — тренер показав рукою на місцину, де тулилися батьки. — Не хвилюйтеся, діти в надійних руках.

Він помітив раптово зляканий погляд Романа, який супроводжував шалений галоп двох шибеників, а за мить могутні бризки накрили Ігоря Степановича з головою. 

— Що відбувається?! 

Уже мокрий тренер ледве не схопив інфаркт і різко обернувся. 

— Без жилетів не можна! — злякано закричав він. — О господи, вони ж плавати не вміють…