IX

Поки в комунальному підприємстві, що відповідало за київські парки, поліція шаленіла від звірячого вбивства, будинок з мухами переживав дві події. 

Трикімнатне царство Романа виблискувало прикрасами з нагоди одруження закоханої пари, а вітальня красувалася святковим столом. 

— Любий, — взяла за руку обранця Тетяна, — тут така душевна атмосфера. Ніколи не переживала подібних почуттів. 

Квартира холостяка справді перетворилася і все це сталося буквально за кілька годин напередодні знаменного дня. Різноколірні кульки зграйками підпирали стелю, два букети троянд прикрашали підвіконня, на столі пахтіла запечена риба, картопля по-селянськи та м'ясний штрудель. Апетитними на вигляд були салати, фрукти, торт «Наполеон» і пінилося в келихах шампанське. Усі страви Тетяна готувала сама, хоча Роман дуже набивався в помічники. 

За роки самотності чоловік навчився непогано справлятися на кухні, але його пасія вирішила продемонструвати свої таланти. 

— Я на сьомому небі від щастя, — злегка стиснув долоню коханої Роман. — Досі жив, немов у черепашці, розмовляв зі стінами. Робота, робота і більше нічого. Купив велосипед і навіть до пуття на ньому не катався. 

— Нічого, — посміхнулася Тетяна, — його з’їздить Микита. До речі, про роботу. У понеділок збираюся сходити на співбесіду у флористичний центр «Квіти України». Вчора придивилася вакансію фахівця зі створення букетів. Працювати з квітами люблю, вдома вирощувала їх на задньому дворі. Згодом оздоблю ними квартиру. 

— Ти маєш рацію, — підтримав дружину Роман. — Знайду і собі щось цікаве наступного тижня, не стану тягнути. Зайві гроші нам зараз не завадять і горщики з квітами на підвіконнях тільки прикрасять усе. Хочу, щоб ви відчували себе, як вдома. 

— Я вдома, — щиро сказала Тетяна. — І дітям тут добре. 

Вона прислухалася до грайливих вересків за межами квартири і додала: 

— Ганяють коридорами. Благо інших мешканців у будинку немає, сварилися б однозначно. 

— У них стільки енергії, — добродушно відреагував Роман. — Якщо ми їх на якийсь гурток не віддамо, рознесуть усе. У мене ідея! 

Він аж підскочив: 

— А може, нехай ідуть на плавання? Є басейн олімпійського резерву, там стільки чемпіонів тренувалося, — збуджено замахав руками чоловік. 

— Ти хочеш із моїх дітей зробити справжніх спортсменів? — здивовано посміхнулася Тетяна. 

— Наших, люба. Наших, — виправив обраницю Роман. — Завтра ж відвезу їх, якраз субота, вихідний. Нехай навчаються в майстрів плавати. 

— Було б непогано, — погодилася Тетяна. — Тим більше, що плавають вони не дуже. Зате ганяють дай Боже. 

Вона знову прислухалася до грайливих вересків за межами квартири. 

— Не наздоженеш, не наздоженеш! — дражнила брата Маринка. 

Вона заманювала його на перший поверх, а потім і в підвальне приміщення, що завдяки невеликим віконцям під цоколем лише трохи сяяло у проміннях вечірнього сонця. 

— Подивися, скільки тут всього! 

Дівчинка охопила поглядом старі меблі колишніх мешканців квартир. 

— Якісь шафи, стільці, комоди і навіть диван! — захопилася вона і вирішила: — Це буде наше таємне місце, нікому про нього не розкажемо. 

На відміну від сестрички Микиту зацікавила книжкова шафа з купою запорошених журналів. 

— Оце так! — нарешті вигукнув хлопчисько. — Хтось залишив тут комікси. Людина-павук, Халк, Бетмен, Супермен… Не можу повірити. 

Він став гортати цінні знахідки та чхати на весь підвал. 

Комікси Маринці були теж не байдужі, але старі шафи, здавалося, зберігали набагато більше сюрпризів. 

— А тут якісь речі: сукні, спідниці та незрозуміло що. 

Дівчинка нап'яла собі на голову солом'яний капелюшок з орхідеєю та пір'ям. 

— Як я тобі? — закрутилася навколо і раптом почула дзижчання під стелею. — Микито, ти чуєш? 

Веселунка прислухалася. 

— Здається, це мухи, про які розповідав Роман. 

— Припини, — відмахнувся хлопчик, — вони не справжні. До того ж мало які тут мухи літають, їх скрізь повно. 

— Можливо, — не хотіла погоджуватися Маринка і почала придивлятися. 

Дзижчання не припинилося. Навпаки, воно стало нагадувати якийсь хор, а потім і слова: 

— Маринка, Маринка, ж-ж-ж… Яка мила дівчинка, ж-ж-ж… Давно тут таких не було… 

— Микито, ти чув? Вони розмовляють! Не можу повірити. 

Поглинений героями старих коміксів, хлопчик знову відмахнувся і продовжив гортати сторінки. А сестричка почала прислухатися. 

— Піймай нас, якщо зможеж-ж-ж… 

— Із задоволенням! 

Непосида кинулася намотувати кола, а брат навіть не помітив, як Маринка вискочила з підвалу та кинулася сходами нагору. 

— Послухай, — лише через десять хвилин відірвався від читання любитель коміксів, — тут навіть є Людина-муха! Куди краще твоїх безпорадних літунів, подивися. Чуєш?