VIII

Директор комунального підприємства відповідального за київські парки, повненький чоловік, прийшов на роботу, як завжди, рано і почав свій день зі стопки грузинського коньяку. Пан Скверик ніколи не відмовлявся випити й тим більше перед візитом важливих людей з міністерства. 

Хапужка середньої ланки віртуозно половинив кошти, що виділялися на парки, розтягував інвентар і навіть не гидував ганчір'ям, яке прибиральниці приносили з дому. Небачений клептоман-злодюжка любив і різного роду хабарі, особливо дороге спиртне і валюту. 

Звісно, управляти парками столиці була досить прибуткова справа. Чи не щодня приходив хтось, просив щось і обов'язково пхав банкноти в кишеню директору. Встановити батут для дітей та кілька дитячих кімнат — уже передбачало кругленьку суму, якою пан Скверик не завжди ділився з покровителями нагорі. 

Саме тому чоловік у вільному костюмі вирішив промочити горло спиртним з власного бару. Думав, якщо лаятимуть чи надумають звільнити, то хоч легше перенесе стрес. 

— Пане, — раптом за спиною начальника пролунало звернення, — люди з міністерства вже в переговорній залі. Сказали, що почекають там. 

На відміну від свого пухкенького боса худорлява секретарка опустила очі, наче передчувала проблеми. 

— Момент, — не обертаючись, відповів начальник і про всяк випадок залив у рот ще одну стопочку коньяку. — Ось тепер можна йти. 

Він розвернувся і бадьоро попрямував з кабінету. 

— Прошу нас не турбувати. 

Чоловік проскочив приймальню і відразу опинився в додатковому приміщенні через коридор. 

— Здра-а-а... 

Він так і застиг на порозі, адже його коронне місце на чолі добротного столу займав довгорукий чоловік, а поруч сидів ще один зі щоками не на місці. 

— Заходьте, заходьте, пане Скверик, — привітно сказали незнайомці. — Сідайте, у ногах правди немає. Вибирайте будь-яке місце, у вас їх тут повно. 

Гнилоби вказали на два ряди м'яких крісел по обидва боки столу. 

— Спасибі, — про всяк випадок плюхнувся якомога далі від нахабних панів начальник. 

— От і добре, — відказав один із гнилобів, наче чекав, поки розгублений чоловік всядеться. — Значить, ви тут керуєте. 

Він встав і, заклавши руки за спину, фривольно попрямував кабінетом. 

— Так, — не міг узяти себе в руки пан Скверик, навіть випитий коньяк не допомагав. 

— Виходить, ухвалюєте рішення. Це добре, — злегка погойдувався гнилоб. 

— Ухвалюю, — продовжував начальник шукати каверзу у справжніх намірах візитерів. 

— Тоді ми хочемо вас похвалити за плідну роботу, — взявся реалізовувати стратегію недобросовісний забудовник і заодно подумки смакувати результати затіяної гри. — Стільки батутів для дітей наставили, дитячих кімнат узагалі не порахувати. І ледь не всі гроші в кишеню міністру. Він вам, до речі, привіт передавав. 

— Передавав привіт? — негайно розцвів мордатий начальник і нарешті сів зручніше. 

— Звісно, — збрехав гнилоб, — ви ж у нас такий гарний, розумний і відповідальний, аж страшно. 

З цього моменту пан Скверик остаточно розслабився і мало не вивалив ноги на стіл, але вчасно обсмикнувся. 

— А значить, — продовжував візитер, — ви не будете проти, якщо одна зі сумлінних компаній почне будівництво ресторану на місці водокачки в парку біля Дніпра, і легко підпишете відповідні документи. 

— К-к-омпаній, — раптом знову почав заїкатися директор, не розуміючи, чому такі важливі люди взагалі про щось запитують у нього. — А навіщо вам мій дозвіл? 

Пан Скверик ретельніше придивився до незнайомців і тільки зараз помітив незвичайну довжину кінцівок усміхнених персон. 

— А... — хотів він поставити запитання. 

Однак його випередили: 

— З міністерства, з міністерства, не хвилюйтеся, — упевнено відповів гнилоб і знову збрехав: — Просто ми до вас ставимося з повагою і дуже хочемо добровільного рішення. Може, коньячку? Ви ж сьогодні вже трохи накотили? 

— Н-н-накотв, — спочатку не зрозумів начальник, звідки це відомо. 

Проте незнайомець пояснив: 

— Перегарчик-то знатний. Мабуть, недешевий подаруночок вам принесли. Любите ж щось таке? 

Нелюдь розтягнув не дуже слухняні губи, чим знову прихилив до себе пана Скверика. 

— Ну, так, — підіграв посмішкою він, — не відмовляюся. І якщо вже ви хочете добровільного рішення, то не приховуватиму, мені б те... Це... 

Пампушка став натякати. 

— Коротше, ви зрозуміли. 

— Зрозуміли, зрозуміли, — разом відповіли гнилоби. 

І крокувальник по залу прибрав руки з-за спини, тільки вони не були порожніми. Пляшечка того самого коньяку з особистого бару пана Скверика та кришталева чарочка блиснули в подовжених долонях віртуоза. 

— Ого! — аж підстрибнув на своєму кріслі начальник. — Як ви це зробили? 

Він намагався розгадати неймовірний фокус.