VII

Церемонія одруження відбулася, щаслива пара з двома шибениками вийшла на ґанок помпезного палацу з трикутним дахом. 

— Нам два букети, будь ласка, — негайно звернувся Роман до літньої продавчині біля відер із квітами. 

— А може, не треба? Тим паче два, — зніяковіла Тетяна і шепнула чоловікові на вушко: — Ми ж без роботи зараз. Навіщо, по-твоєму, я відмовилася від ресторану? Треба економити. 

— Не турбуйся, я з цією проблемою впораюся, — блиснув упевненістю новий голова сім'ї і пожартував: — Головне, щоб нове місце служби теж не зникло в каналізації. А троянди тобі і нашій дитині, Маринці. 

Він тут же передав покупки за адресою. 

— Тобі ж, — звернувся він до Микити, — дістанеться мій велосипед. Я на ньому майже не їздив. 

Діти застрибали від щастя. 

— Дякую, квіти просто шикарні. 

Тетяна поцілувала в щічку обранця. 

— Ти не перестаєш мене дивувати, — знову зашепотіла жінка. — Ось тільки щодо каналізації — це перебір. 

— Гаразд, їдемо додому! — на всю вулицю оголосив свої плани Роман. — Влаштуємо святкову вечерю і нехай діти оглянуть свою нову домівку, вчора до ладу нічого не встигли. 

— Так-так, огляньмо! Огляньмо! — застрибали від щастя шибеники і попрямували за парою до таксі. 

— Не шкодуєш, що не покликала батьків та друзів? — акуратно запитав у дружини Роман. — Зі мною все зрозуміло, уже не один рік сам: мама померла, батька ніколи не бачив, з друзями не склалося, кар'єра поглинула повністю... 

Чоловік з гіркотою згадав про події вчорашнього дня. 

— Але нічого, впораємося, — миттєво змусив він себе здійнятися духом. 

— Мої батьки не схвалили б новий шлюб, — зітхнувши, відповіла Тетяна. — Їм подобався мій колишній чоловік. Мабуть, навіть більше, ніж я. 

Жінка змінилася в обличчі, що відразу помітив Роман. 

— Не будемо про це, не потрібно псувати момент. У нас сьогодні весілля! 

Він відчинив перед білосніжною красунею пасажирські двері таксі. 

— Їдемо святкувати! — гучно сказав чоловік і звернувся до водія: — Будинок з мухами, будь ласка. 

— Зрозумів, сідайте, — пролунала реакція. 

І одразу купа запитань від дітей: 

— Які мухи? Про що йдеться? — умостився на задньому сидінні Микита. 

— Мухи? Це ж чудово! — заплескала в долоні охоча до всяких цікавостей Марина. — Будемо ганяти за ними, допоки не втомимося. Вони так чудово дзижчать і лоскочуть долоні, якщо зловиш. 

— Любий, ти про що? Які мухи? — запитала Тетяна. 

А таксі рушило за вказаною адресою. 

— Хіба я не сказав? — округлив очі Роман. — Триповерхівку, в якій ви сьогодні ночували, кияни називають будинок з мухами. Під козирком є унікальна ліпнина — плетена рослина та білі мухи. Цьому будинку багато років. До речі, ми там житимемо самі. Решта мешканців вигідно продали свої квартири і з'їхали. Уявіть, мені разів п'ять обіцяли величезні гроші за помешкання, проте я відмовився. Не хочу продавати рідне гніздо. 

— Он як, — посміхнулася Тетяна. 

— Хм, — трохи засмутилася Марина, що мухи не живі. 

А її брат вп'явся очима в метушливе місто за вікном. 

— Стривай, — осяялася жінка, — чи не здається тобі, що мешканці з'їхали недарма? Може, їм заважало будівництво в тебе за вікнами? Адже там хмарочоси ростуть. Раптом і за твій дім візьмуться? Ти один проти всіх не попреш. Знаєш, як вчинили з нашим заводом. Хто зупинить цих будівельних негідників? Після вчорашнього не здивуюся нічому. 

— Не хвилюйся, усе це мені зрозуміло. Тим більше, що скупники квартир були з однієї компанії, — спокійно відповів Роман і знову акцентував: — Тільки нехай навіть не мріють, я своє рідне гніздечко не продаю. 

Тим часом таксі вже підкотило до відомої на весь Київ будівлі, і діти почали визирати білих мух під козирком.