VI

Окрилений зустріччю з неймовірною красунею, Роман усю ніч крутився в ліжку і ніяк не міг дочекатися світанку. 

— А якщо я їй не сподобався? — бурмотів він крізь легку дрімоту. — Може, зовсім не її типаж? 

Закоханий чоловік з першого погляду сам собі й відповідав: 

— Так, але вона ж дивилася на мене чуйно. Ніколи не бачив таких милих дівчат. 

Роман не міг заспокоїтися і до самого ранку сповнював кімнату зітханнями та розповідями про те, чого насправді не було. 

— Ні, вона — не людина, а справжній янгол. Бачив, як старанно ховала крила. А посмішка... Чого вартий її милий вираз обличчя. Усе навколо одразу оживає, навіть хміль у кошику цвіте, — охоче перебільшував чоловік, продовжуючи насолоджуватися вродливою пасією. — Вирішено! 

Закоханий раптом підхопився на ноги. 

— Одружуся й крапка! Скільки можна бути одинаком? Трикімнатні апартаменти і сам. А якщо вона не сама? Має ж двох дітей, — раптом упіймав він себе на думці, та твердо вирішив: — Усе одно одружуся! Нехай мене називають розлучником і негідником, але від долі не втечеш. Ця жінка буде моєю. Знати б її ім'я... 

Роман став збиратися на роботу. 

— Ось це я дурень, — плеснув себе по лобі, — навіть імені красуні не знаю. А якщо вона не прийде і доведеться шукати всюди? Гаразд, скажу, що така з крилами справжнього янгола і поруч двоє милих діточок. Ні, краще без крил. 

Чоловік обсмикнувся. 

— Їх же бачив тільки я. Ще подумають, що божевільний. 

Роман довго не збирався. Миттю привів себе до ладу, з'їв бутерброд і, коли вийшов на вулицю, зрозумів, що літнє сонце тільки-но зійшло. Зміна на роботі починалася після сьомої, а годинник показував трохи за шосту. 

— Ого! — на всю майже пустельну вулицю пролунав подив і смирення: — Значить, прийду раніше. Встигну підготуватися до зустрічі з коханою. Правда, доведеться чимало протопати, транспорт щойно став на маршрути. Побачу її — відразу зізнаюся в коханні.

Чоловік крок за кроком надихався. 

— І якщо скаже, що заміжня або просто відмовить, усе одно доб’юся свого. 

Притаманна Роману наполегливість кар'єриста дуже позначилася на завзятості щодо реалізації шлюбних планів. Здавалося, ніщо не могло відвернути готового до старту бика.

Але реальність приготувала сюрпризи. 

— Що тут відбувається? — вкрай здивованим поглядом охопив Роман територію свого заводу. 

Скрізь стояла будівельна техніка: бульдозери, самоскиди, крани, бурильні установки та демолятори з величезними гирями на тросах. Усе свідчило про те, що незабаром почнеться гуркотлива робота і будівля кінця XIX століття кане в Лету. 

— Нічого не розумію, — не припиняв дивуватися чоловік, усвідомлюючи, що невдовзі може лишитися роботи. — Біда, біда... 

Роман кинувся на територію заводу, до адміністративної будівлі, сподіваючись зустріти там хоч когось і розпитати. 

Хоча час був надто ранній, але не для пана Пивоварова з кошиком на голові, котрий взагалі не спав. Пів ночі принижений директор намагався позбутися небажаного аксесуара і кілька годин поспіль марно шукав вихід на вулицю. 

До речі, його секретарці пощастило значно більше. Виспавшись на кріслі, Катерина негайно захотіла покинути робоче місце і з думкою про довгоруких чарівників помчала додому. Про те, що нічого не сказала начальнику, дівчина згадала лише надвечір, але телефонувати йому не стала. 

— Геть, геть, геть... Негайно геть звідси, — наближаючись до Романа, бубонів під кошиком директор. — Нехай цей завод хоч лусне. Головне, залишитися живим. 

— Як це лусне? — не зрозумів технолог і заговорив, наче горохом посипав: — Це ви дозволили тут будівництво? Навіщо ця страшна техніка з гирями? Невже вона щось ламатиме? Кажіть, негайно. Скоро народ у гуртожитку прокинеться і почнеться бунт, мало не буде. 

— Не почнеться, — минаючи ошалілого співробітника, серйозно відповів начальник. — Скоро тут усе потече річкою. Ці гнилоби не жартують. Зачарували смітник, зняти не можу. Боюся, доведеться до смерті носити. 

— Які гнилоби? — уже вслід начальнику запитав Роман. 

— Звичайні, — пролунала відповідь і дивне пояснення: — З грушами замість голів, тільки гнилими. Біжи звідси, поки не пізно. 

Пан Пивоваров зник за межами заводського паркану, проте Романа було не так й легко налякати. 

— Гнилоби... Придумати ж таке, — знизав плечима він і вирішив уточнити у будівельників деталі назрілої події. — Стій, стій! 

Чоловік замахав руками перед кабіною гуркітливого бульдозера. 

— Ви що, зібралися тут усе поламати? 

«Бах-бах!» — двічі стукнув ковшем залізний монстр об асфальт, але з кабіни так ніхто й не визирнув. Звісно, там же було порожньо. 

— Усе зрозуміло, злякався, — вирішив Роман, що водій втік. — Це добре, може, й інші накивають п’ятами і моя робота залишиться. 

Він вирішив зобразити грізного начальника та заразом розбудити людей у гуртожитку, щоб допомогли вигнати нахабних будівельників.