V

Поки в цеху з кип’ячим суслом спалахував вогник взаємної симпатії, у кабінет директора пивзаводу постукали. 

— Увійдіть, — пролунала реакція вузькоплечого чоловіка за широким столом у кашеміровому піджачку. 

Дубові двері просторого приміщення почали відчинятися, проте ніхто не поспішав заходити. 

— Хто там, Ірино? 

Директор не зрозумів, що відбувається. 

— Ірино! — знову вигукнув він. 

І тиша. 

— Ти з мене знущаєшся? 

Чоловік почав сердитися, не знаючи, що дівчина в приймальні спокійно спить на своєму кріслі, а винуватці її примусового сну навмисно затягують паузу. 

— Дивись мені! — стала підійматися на ноги важлива персона. 

І відразу хлюпнулася назад, адже перед носом постало двоє статечних суб'єктів із валізками. 

— Як це? — закрутив головою директор, не вловивши моменту входу незнайомців у кабінет. — Чим можу бути корисним? 

Він витріщився на власників елегантних костюмів з надміру довгими руками, ногами та курйозним виразом мертвецьких фізіономій. 

— Вітаємо вас, пане Пивоваров, — майже одночасно сказали візитери та всілися поруч на кріслах. 

— Так-так, я Пивоваров. І що? — з надією побачити Ірину поглянув на вхід директор. 

— Не хвилюйтеся, вона спить, — відказав один з незнайомців. 

— Це як? — хотів зірватися з місця начальник. 

Але його дупа ніби додала кілограмів сто. 

— Нічого не розумію... 

Господар кабінету даремно засмикався і дуже захотів позбутися вельми дивних гостей. 

— То чим можу бути корисним? 

Він не міг розібратися, що відбувається з його раптом неслухняним тілом. 

І сталося таке: один із власників елегантного костюма поклав свою валізку на коліна, відкрив її та дістав документи з підписом мера і гербовою печаткою. 

— Ознайомтеся, будь ласка, — кинув він папери на стіл. 

— Що це? 

Начальник втупився в чорнильні рядки й уголос прочитав: 

— «Внаслідок гарячих дебатів з депутатами міської ради та тривалих торгів, було вирішено розібрати пивзавод імені Карла Генріха Шульца, а на його місці побудувати хмарочоси. Щедра на внески компанія “Гнилоби & Co” реалізує проєкт». 

Чоловік за столом здивовано поглянув на візитерів, які одночасно закивали головами й один за одним промовили: 

— Читайте, читайте. 

Пан Пивоваров неохоче продовжив: 

— «Розібрати належить усі будівлі без винятку: адміністративні споруди, гуртожитки, склади. Треба звільнити три з половиною гектари землі за підписом директора заводу». Не згоден, не згоден, — спробував смикнути занадто важкою дупою чоловік і поскаржився: — У мене ж квартира на території. Я ж гуртожиток частково під себе підлаштував. А скільки ще приїжджих там проживає. Як нам бути? 

Розгублений чоловік не хотів миритися з реальністю і про всяк випадок вирішив налякати панів. 

— Послухайте, — раптом лукаво примружився директор, — рішення депутатів і мера, це, звісно, добре, проте хто питав у наших співробітників? Ось свисну зараз — і купа людей вийде на вулицю. Галасу буде, не оберетесь. 

Пан Пивоваров хотів голосно засвистіти, але вийшла якась нісенітниця. 

— Або крикну, щоб народ збігся, — на ходу змінював тактику він. — У нас тут близько тисячі найманих робітників. 

За столом почувся хрипкий звук, котрий з репетуванням нічого спільного не мав. 

— Не розумію, — прошепотів директор, згоряючи від нетерпіння зробити хоч щось, але його тіло ще більше відмовлялось слухатися. — Я тут начальник і мені все вирішувати.

Поки що не зламаний чоловік щодуху напружився. 

— Нічого не підпишу, навіть не думайте. 

Міміка почервонілого обличчя пана Пивоварова свідчила про завзятість і їй були причини. Сидячи на відкатах у закупівлях сировини для пива і тіньових відсотках за нелегальний збут, ще той махінатор сколотив капітал й позбуватися «дійної корови» наміру не мав. 

— Підпишеш, підпишеш. Усіх формальностей маємо дотриматися, щоб люди не бунтували, — відказали візитери. 

Один із них продовжив: 

— Але спочатку ми зламаємо тебе. Нам подобається спостерігати за метаморфозою «незламних баранів». 

Директор заводу помітив, що двійко іскряться передчуттям назрілої події, однак міміка мертвецьких фізіономій так і не набула живого відтінку. 

— Вічно ці люди спочатку зображують героїв, але незабаром тухнуть, як свічки, — продовжили бесіду незнайомці. — Перетворюються на пластилін — ліпи з них, що хочеш. Торік, правда, попався міцний горішок. Довелося голову відкрутити та з'їсти. 

Один з візитерів облизався синім язиком, а інший вставив на місце обвислу щоку.