Гниль з присмаком імбиру

Персонажі

Тарас Петрович Стоянов — суддя

Горошок — собака судді

Оксана Анатоліївна — прислуга

Ольга Сергіївна — дружина Тараса Петровича

Жека — єгер

Павло Сергійович — перший прокурор області

Василь Григорович — лихвар

Юрій — син лихваря

Аркадій — скрипаль, друг Юрія

Віталій Валерійович — мер

Ігор Сергійович («Сталевий») — вирішує проблеми

Петро Віталійович — адвокат (авто «Rezvani Vengeance»)

Кирило Іванович — слідчий, син Оксани Анатоліївни

Сергій Миколайович — депутат

Юля-піаністка — кохана Юрія

Галя — мама Юлії

Дюкло Владиславівна — журналістка

«Волга» (ГАЗ-2410) — авто мрій

Гайвальські ліси — природний заповідник

«Плідна земля» — ресторан

Річки: Тетря, Рок

Тарас Петрович прокинувся з чудовим настроєм, знаючи, що саме він вполює найбільшого звіра. Як завжди, усе йому сприяло. Кинувши погляд у вікно, він відчував, як його лоскоче проміння сонця, яке віддзеркалювали червоні троянди, вкриті росою. Неймовірний запах кави доносився до його спальні. Служниця Оксана Анатоліївна вже готувала його улюблений сніданок — грінки з шинкою.

Його немолода, але дуже примітна дружина, Ольга Сергіївна, душевно усміхалась, що ще більше підбадьорювало Тараса Петровича, адже вона знала, який гарний мисливець її чоловік. Поніжившись у ліжку три хвилини, не вітаючись із дружиною, Тарас Петрович схопився.

Почувши щирий сміх Ольги Сергіївни, Оксана Анатоліївна із радісною посмішкою зустріла Тараса Петровича, який виправдав її сина за злочин, скоєний ним шість років тому.

— Доброго ранку, Тарасе Петровичу. Об вашу усмішку можна порізатися. Це гарний знак, виходить, ви сьогодні вполюєте найбільшу здобич, як завжди.

Тарас Петрович нічого не відповів, що викликало ще більший захват у Оксани Анатолієвни. Він залишався абсолютно байдужим до тихого потріскування вогню, ніби думками ширяв десь зовсім в іншому місці. Здавалося, жодні буденні звуки чи хатні клопоти не здатні були відволікти його від власних глибоких роздумів. Дочекавшись подачі сніданку, Тарас Петрович неспішно відсьорбнув гіркуватої кави.

Його дружина повільно вийшла й покрутилася у своєму пеньюарі, знаючи заздалегідь, що саме зараз її чоловік одружений з іншою, і йому буде не до її розкішного тіла. Доторкнувшись до його пшеничного волосся, Ольга Сергіївна подумки була вже зі своїм коханцем — підтягнутим брюнетом зі засмаглою шкірою, ніби з обкладинки журналу, куди той і прагнув потрапити завдяки роману з Ольгою Сергіївною.

Ніхто в домі не звертав уваги на Ольгу Сергіївну, це ще більше насмішило її. Вона вигукнула:

— Мене в моєму домі всі ігнорують!

Нестримно сміючись, Оксана Анатоліївна порушила тишу, яку берегла у своєму серці для Тараса Петровича:

— Ні, не ігноруємо ми вас, шановна Ольго Сергіївно. Зараз вас нагодуємо найсмачнішим сніданком, а то ви зовсім схудли зі своїми дієтами. Ви своєму чоловікові подобаєтеся не через фігуру, а завдяки вашому люблячому серцю.

Ольга Сергіївна розсміялася, обійнявши обома руками за шию одного зі своїх коханих, а то й обох.

Усі сіли за стіл разом, адже Оксану Анатоліївну вже давно ніхто не вважав прислугою. Ніжні посмішки жінок і хрускіт грінок зробили ранок чарівним, як у казці. Навіть знаючи, які пригоди чекають на них удень, вони не хотіли, щоб цей ранок закінчувався.

Пролунав рингтон у сумочці Ольги Сергіївни. Заметушившись, Ольга Сергіївна зашелестіла своїми ніжками, очікуючи на приємний дзвінок. На екрані телефону було сухо написано: «Адміністрація спа-салону».

— Так, як і домовлялися, сьогодні о десятій ранку я буду у вас, — відповіла вона.

Потягнувшись, вона сіла за стіл доїдати вівсяну кашу з ягодами. У їдальні маєтку Стоянових панувала приємна літня атмосфера. Їх об’єднувало сьогодні все: тепло, щастя, плекання надій на чудовий день.

Першою з-за столу встала Ольга Сергіївна. Нічого не сказавши, вона пішла перевдягатися. Оксана Анатоліївна повільно встала, не порушуючи тиші, щоб не відволікати Тараса Петровича. Він, підвівшись, забрав із собою філіжанку недопитої кави. Вийшов на вулицю оглянути свій рай.

На подвір’ї біля маєтку Стоянових фонтани грали численними струменями води. За ними розташовувалися два озера: в одному з них плавали різнокольорові коропи коі, в іншому — осетри. Тарас Петрович смакував кожну мить цього чудового ранку. Неймовірно захопливою пригодою було годувати осетрів: вони з шаленою швидкістю реагують і летять, щойно щось падає в озеро. Скільки ж корму на день потрібно цим «кабанчикам»! Вони за декілька секунд з’їдають усе.

На подвір’ї розкинулося декілька газонів, де можна було полоскотати свої ніжки у траві. Двір був оточений сакурами. Його вірний друг — ньюфаундленд на ім’я Горошок — лежав на газоні й бавився на сонечку. У безвітряному небі повільно пливли поодинокі хмаринки.

Допивши каву, Тарас Петрович пішов перевдягатися. Вираз його обличчя одразу змінився: з теплої посмішки на абсолютну впевненість у собі. Він ішов швидко, нічого не помічаючи на своєму шляху, розрізаючи повітря своєю впевненістю та цілеспрямованістю. Зайшовши у свою гардеробну й швидко схаменувшись від думки, що він іде не на світську вечірку (куди зазвичай ходить), а на полювання, він попрямував до гаража, де висіла його камуфляжне екіпірування.

Сівши у свій позашляховик та натиснувши на пульті кнопку відчинення гаражних воріт, він рушив назустріч зі своїми знайомими, заздалегідь склавши сумки зі зброєю для полювання.

Мисливець із раннього дитинства, Тарас Петрович ще зі своїм дідом їздив на лови. Він знав шляхи міграції всіх диких тварин. Його повага до них була вихована дідом, на честь якого його й назвали, що ще більше зміцнювало їхній зв’язок. Ще змалечку дід Тарас вчив його заряджати зброю, споряджати патрони, правильно цілитися та маскуватися в різну пору року.