12 Євдокія

Я вийшла від ректора до Насті, яка вже нетерпляче топталась з своїм клунком.

Звідкись з’явився заспаний писар. В довгій чорній сутані, з залисинами, і гачкуватим носом чоловічок звелів кликати його Остапом Івановичем. Він вийняв якусь товсту книгу і довго скрипів пером вносячи наші з Настею дані в свій гросбух:

- А що ви думали у нас тут все на тяп-ляп? – на моє нетерпіння запитав писар. І сам собі відповів: - Понабирають нужденних на іспити, а потім то наволочки не дорахуєшся, то ложки з їдальні зникнуть. Я вас тут обох записав, тепер нікуди не подінетьсь.

Він постукав пальцем по коричневому корінцю книги.

І тільки після того підвівся і наказав іти за ним.

Ми вийшли з головного корпусу гімназії з чорного виходу, і опинились на подвір’ї, закритому з усіх боків будівлями. Рівний прямокутник двору навхрест розкреслювали мощені алейки. На перехресті розташувався невеличкий фонтан з бронзовими голубами. В цю пору суха чаша сяяла чистотою – жодного листка там не було.

Ми пройшлись двором до будинку навпроти головного корпусу.

Триповерхова будівля з червоної цегли з середини нагадувала вулик. Бігали по коридорах напівроздягнені дівчата, змушуючи писаря червоніти до корінців світло-русявого волосся.

Він провів нас з Настею до дверей кімнати на першому поверсі.

- Тут жити будете, знайдете Євлампію вона старша в гуртожитку, - відчиняючи двері пояснив чоловік. – Їдальня по правій руці, другий корпус по лівій руці. Два поверхи – гімназистки. На третьому – вчителі, отож не смійте тут безобразнічать.

- Навіть і не думали, - обурилась Настя.

- Ага знаю я вас, - писар погрозив нам пальцем. – Ви у мене всі записні.

І не прощаючись пішов геть.

Я роздивилась кімнату, якщо мені здавалась що спальня Євдокії убога, то я помилилась. Кімната для гімназисток не вирізнялась розкішшю від слова взагалі. Білі стіни, ікона на покуті,  два вузьких ліжка, між ними широкий стіл біля вікна і два стільчика. З іншого боку від кожного ліжка - шафи. От і все.

А от Настя була щаслива. Вона зайняла одне з ліжок, застелене колючим коричневим простирадлом, і кинула під ноги клунок.

- Ми з сестрами втрьох на печі спали, - пояснила дівчина, погладжуючи край подушки. -  А тепер сама як пані буду в ліжку.

- Сподіваюсь тут клопів немає, - недоречно пригадала я розповіді подруг про гуртожитки.

- Не сміши, - Настя відкинула ковдру, під якою виявилось жовтувата білизна. – Вони ж тут всю живність магією виводять.

- А опалення теж магічне? – здивувалась я. По при те, що ніяких батарей парового опалення я не бачила, в кімнаті не було холодно.

Сусідка кліпнула очима і знизала плечима. Підозрюю, просто не зрозуміла про що я.

Я ж помітила  в закутку якісь дверцята. Від стіни йшло тепло. Але як воно було все влаштовано я уявлення не мала.

Інше питання яке мене хвилювало – як тут справи з сантехнікою. Чи вбиральня теж десь на вулиці. Але сильно задуматись я не встигла. Під ліжком щось голосно чхнуло. А потім звідти показався кінчик хвоста.

- Ось ти де голубчику, - я під здивованим поглядом Насті витягнула з під ліжка свого чорта. Атанасій знову гучно чхнув, і витер писочок ручкою:

- А під ліжком і поприбирати б не завадило, хазяйка, - затуляючи носа прогундосив чорт.

- Ой цур мене, - Настя перехрестилась. - Це чорт?

Атанасій закрутився в моїй руці, щоб повернутись на голос.

- Ще одна відьма, - чорт таки вирвався, точніше у мене пальці не витримали, бо важив він як добрий підсвинок, не зважаючи на свій невеликий розмір. – А поїсти у вас, мадмазель, чого не завалялось? Геть бідного чорта хазяйка голодом заморила.

Атанасій зробив жалісливе обличчя, і потягнув руку, як справжні жебрак:

- Ми самі не місцеві, їхали з ярмарку, відстали від возу, тіточко дайте на бублика з маком грошик мідний...

- Ой, бідолаха, - товаришка полізла  в клунок.

- Не вір йому, - обурилась я. Але Настя вже протягувала задоволеному чорту пиріжок.

- Сильно дякую пр дякую, - бубонів нахаба. – Я ж, Явдосю, прошвирнувся вже до кухні їхньої, але вже якщо твоя тітка була злюкою, то тутешня кухарка  і зовсім безсердешна...

- Що захисту начіпляла? – не розділила чортового нарікання я.

- Угу. Легше в пекло потрапити, чи в їхню комору.

- Де ти його такого милого взяла? – запитала сусідка, продовжуючи діставати з клунку їжу  і викладати її на стіл. Варені яйця, кільце ковбаси, півхлібини, пиріжки. У Атанасія підозріло заблищали очі від вигляду багатств.

- Сам десь взявся, - зітхнула я. І строго глянула на чорта, щоб він навіть не смів зазіхати на чужі припаси.

Про себе пожалкувала, що теж не подумала захопити перекус. Але ж писар сказав щось про їдальню.

- Пригощайся, - запросила Настя. – А от у мене помічника немає. Баби кажуть, що його треба самій виносити.

- Це як? – я несміливо взяла пиріжок розміром з мою руку.

- Береш зносок від чорної курки складеш його під пахву і носиш там дев’ять днів...

Розповідь перервав гучний регіт Атанасія.

- Бовток буде, - хіхікнув чорт. – Не забивай собі, Явдосю, голову дурницями. Краще подумай як кухарку вмовити мене в комору пустити.

- Ти підожди, нас ще в гімназію не прийняли.

- Так а як же?.. – чорт розгублено розвів руками, показуючи кімнату.

- Завтра комісія збереться, - пояснила я йому.

- Погані справи. Я то думав ми тут вже обживатись будемо.

Любі. На цьому перша безкоштовна частина книги закінчується. Але Друга книга циклю вже на сайті. Додавайте її в бібліотеки, щоб не пропустити всіх пригод Євдокії у Відьомській гімназії